Читать книгу Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана - Валентин Чемерис - Страница 5

Саме так і хочеться вирізнити цю главку, адже сьогодні мало хто пам’ятає, що перший свій подвиг Богдан (тоді просто Богданко), син чигиринського підстарости Михайла Хмельницького, здійснив ще в юному віці.

Єзуїтами (від лат. Jesus – Ісус) звуться члени католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса». Орден заснував у 1534 р. І. Лойола – іспанський теолог. Зокрема, він створив систему єзуїтського виховання, спрямовану на придушення волі людини й перетворення її на слухняне знаряддя церкви. У 1622 р. католицька церква проголосила Лойолу «святим».

Єзуїти дотримувалися – і дотримуються – свого головного девізу: «Мета виправдовує засоби». Тож єзуїти допускають будь-які підступні дії, що йдуть на користь католицькій церкві. Протягом XVI–XVIII ст. вони проникли в Україну, де всіляко підтримували колонізаторську політику польських феодалів на українських землях. Їм належить ідея про унію православної церкви (простіше, знищення її) з католицькою. Насаджували уніатство в Україні, зокрема створювали єзуїтські школи – діють вони і нині – як єзуїтські орденські товариства – в 90 країнах світу.

Одна з таких шкіл окатоличувала православних юнаків у Львові. Юного Богдана батько віддав до Львівської єзуїтської школи (колегії), аби він вивчив там польську й латинську мови, без знання яких у Речі Посполитій годі було й сподіватися на успішну кар’єру. Богдан навчався у цій колегії з 1609 р. по 1615 р., успішно пройшов класи граматики, поетики і риторики, опанувавши польську й латинську мови.

Варто наголосити, що єзуїтські колегіуми в Україні створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ’я, проти української культури, з метою окатоличення та ополячення української молоді. Але, як пише Олена Апанович, «світ чужої віри не заполонив душі молодого Хмельницького; згодом, у ході війни, він вимагав закриття єзуїтських колегіумів на визволеній території України».

Хай там що, а попервах, поки Богдан не виступив проти них зі зброєю в руках на чолі своїх козацьких полків, поляки зволялися до нього і навіть дали йому посаду сотника, та й служив їм тоді син підстарости Михайла Хмельницького вельми вірно.

А потім був «турецький гамбіт» в біографії обох Хмельницьких – батька Михайла і сина Богдана. У 1620 р. почалася польсько-турецька війна, і Богдан разом із батьком та чигиринськими козаками вирушив на війну, де приєднався до війська С. Жолкевського. Але на лихо не має втіхи… У жовтні того ж року поляки зазнали жорстокої поразки під Цецорою, поблизу Яс (тепер територія Румунії). Це була Хотинська війна 1620–1621 років. Шляхетське військо на чолі з великим коронним гетьманом С. Жолкевським (понад 8 тисяч вояків) рушили до Яс. На допомогу Жолкевському молдавський господар прислав невеликий загін – близько 600 вояків, але то були незначні сили. І ось під Цецорою польсько-українське військо зітнулося з чималим турецько-татарським військом чисельністю до 40 тисяч вояків. І зазнало катастрофічної поразки. Поляки почали масово тікати, покидавши все і вся. Їхнє військо було повністю розгромлене. Михайло Хмельницький поліг у тому бою, а син його Богдан потрапив у полон до турків. Був він тоді молодим сотником Чигиринської сотні, куди вступив не без допомоги батька. І ось… Батька немає, а він у клятих турків як ясир. І надії на порятунок – ніякої.

Після всіх гірких поневірянь полону Богдан опинився в Константинополі, де, за свідченням турецького літописця Наїма Челебі, перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту. Потім Богдан, згадуючи роки неволі, скаржитиметься, що він «терпів два роки суворого ув’язнення». Але навіть у таких умовах молодий сотник дарма часу не гаяв, за роки неволі добре опанував турецьку мову, що потім йому вельми знадобиться, як стане гетьманом та залучатиме на свій бік турків. Ймовірно, що турки поводилися з ним доволі стерпно, бо Хмельницький добре за той час вивчив спосіб життя турків, стан їхнього війська і навіть завів деякі знайомства серед наближених до султана. Зокрема, заприятелював із Бектеш-агою, майбутнім радником султана. Усе це він потім використовуватиме у своїх переговорах з османським двором.

Як він вирвався з полону, існує кілька версій. За однією з них, його викупила мати, за іншими – запоріжці буцімто обміняли сотника на турецьких бранців – «із вдячністю згадуючи його батька».

Повернувшись додому, в Суботів, Богдан зайнявся господарством – батька вже не було і всі турботи лягли на його плечі. А поки там що, його овдовіла матінка вийшла заміж за дрібного білоруського шляхтича Пьотркувського повіту Василя Ставецького і виїхала з Суботова.

Богдан залишився самотнім. Але й – повноправним власником хутора. (По якімсь часі мати у своєму другому заміжжі народила сина Григорія, який з невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких.)

Сяк-так упорядкувавши життя в Суботові, Богдан поновився на військовій службі як реєстровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, Богдан користувався успіхом і швидко почав просуватися по службі. Вже знову ставши сотником, вирішив, що час йому, врешті-решт, обзаводитися власною сім’єю, допоки одинокому козакувати. Та й вік уже підпирав – 30 років виповнилося. До жінок він узагалі ніколи не був байдужим, а от супутницю життя довго не міг собі вибрати.

«Якщо чоловік до тридцяти не жениться, то після тридцяти його й чорти не женять», – каже народна мудрість.

І Богдан, вирішивши обзавестися парою, недовго й шукав підхожу наречену.

Дівчина була в розкішній вишиванці, з разком коштовного червоного намиста на грудях, що його вона раз по раз торкалася пальчиками, поправляла та явно ним пишалася. Це помітив Богдан, посміхнувся у вуса і раптом (узагалі він полюбляв співати) затягнув:

А вона раптом на одному подихові:

– Такому козакові, як ти, Богданку, я ладна все життя тютюн купувати! Ще й люльку твою тютюном набивати.

І все було в ту мить і вирішено.

І все склалося добре – на довге і щасливе подружнє життя. У 1623 р. пан сотник Богдан Хмельницький посватався (козаки Чигиринської сотні навіть із мушкетів палили, як він сватався) до сестри свого друга Ганни Сомко, яка так необачно (чи й щасливо) похвасталася перед братовим другом своїм червоним намистом.

Дружиною Ганна виявилася надійною та вірною, чоловіка свого, Богдана – їй, вважала, Богом даного, – кохала щиро, тож молодята зажили спокійно і в добрих статках.

І що б, здавалося, такого – тютюн. Трав’яниста рослина родини пасльонових, у листі якої міститься нікотин. А можна тютюном назвати висушене та подрібнене листя і стебла цієї рослини, що їх використовують для куріння, нюхання, жування – гм-гм… (Мій дід Макар – земля йому пухом! – скільки його малим пам’ятаю, вирощував тютюн, висушував листя й стебла, подрібнював і потім курив його, та так, що, скільки його пам’ятаю, стільки й стирчала в його роті товстелезна ядуча цигаряка, а ми, малі, боялися з-за того «паравоза», що димів під носом, і підходити до нього.)

Тютюну – понад 70 видів, поширених переважно в Америці та Австралії. До нас той тютюнище прибув, як відомо, з Америки. В культурі великого значення набули два види: махорка і тютюн справжній. (От їх якраз і смалив мій любий дідусь Макар!) З тютюну виготовляють курильні вироби, а з його відходів одержують препарати для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур та нікотин – загрозливу для здоров’я річ, бо сам курю тютюн більш як піввіку і знаю, що це таке! Вперше в Європу його завіз 1560 р. француз Ж. Ніко – звідси і його назва. Той нікотин, що може вбити навіть коняку – кілька його крапель. (Якась жінка, почувши таке, вигукнула: «Боже, і навіть коняці дали закурити!») Але в малих дозах тютюн зі своїм нікотином справляє на організм збуджувальну дію, у великих – може призвести до фатального випадку. Але як приємно діє на курця той нікотин! По собі знаю, шостий десяток літ курю і все ніяк цю, даруйте, приємну заразу не можу кинути!

Так ось, знищуючи шкідників сільськогосподарських культур, тютюн часто знищує і самих курців, але вони смалять його, димлять десятиліттями. Особливо дружно і радісно диміли козаки, не випускаючи з рук своїх люльок, які стільки радощів їм приносили!

Ганна Сомко, ставши Хмельницькою, себто дружиною Богдана Хмельницького, охоче і цілком добровільно перебрала на себе обов’язок забезпечувати чоловіка тютюном (щоби вдома кисет його завжди був повний свіжонакришеного тютюну (тютюнцю, як лагідно вона казала, жінкою вона була взагалі лагідною – щедрою на доброту і любов). І постачала йому тютюн справжній і тютюн запашний, що його купувала чи вимінювала в тютюнників Суботова і навіть Чигирина. Богдан смоктав люльку, якою його дружина Ганна чи не завідувала, і чоловік, заклопотаний справами, час від часу та й гукав:

– Ганнусю, де моя люлька? Ти приготувала мені тютюнець і люльку ним набила? Без тебе не відаю навіть, де моя люлька.

– Осьдечки, любий Богданчику, підготувала її, свіженьким тютюнцем набила. Кури на здоров’ячко.

І подавала готову до куріння його улюблену люльку, з якої – мабуть тому що біля неї поралася дружина – так смачно курилося, і Богдан, попихкуючи, навіть безтурботно намугикував:

– А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…

І не тільки в дорозі. Трапиться вільна годинонька, козак одразу ж дістає кисет із тютюном, набиває люльку, викрешуючи вогню та слухаючи розповіді буваліших козаків, смокче люлечку. Люльки були в козаків коротенькі, звані носогрійками, або ще люльками-буруньками. Знавці козацького життя свідчать: люлька для козака була першою справою. Навіть на Великдень принесуть козаки з церкви паски, поставлять їх, а самі мерщій за люльки: «А ну те, братчики, беріться за люльки, нехай паска постоїть…». Люлька для запоріжця – сестра рідна, подруга люба. Навіть на коня сівши, козак одразу ж запалить люльку, і верству за верствою кінь біжить, а запоріжець усе смалить люлечку свою. У них крім того, що була в кожного своя, індивідуальна люлька, мали вони ще й «обчественну»: нею слугувала чимала люлечка, обцяцькована намистом і коштовним камінням, різними бляшками та написами на кшталт «козацька люлька – добра думка». З такої люльки, всівшись кружком, смоктало дим ціле товариство – почережно, коли щось там обмірковували чи коли готувалися до нового походу. (Були в них ще й нюхальні ріжки з тютюном.)

Ні з ким козаку так не думалось, як із люлечкою, коли він попихкує собі димком та міркує щось там…

А ось люлька, тільки тютюнцем її натрусить і вогню викреше, вмить розганяла його невеселі думки, і життя враз ставало веселішим та бадьорішим.

І вже безтурботність чи не через край хлюпає:

…А вірная дружинонька, Ганна Сомківна знай старається, добрий тютюнець у неї ніколи не вибуває та будь-якої миті дня чи ночі – це якщо чоловік не в поході, а дома, – подасть люлечку, викреше Богдан вогню, затягнеться і скаже:

– Нарешті і я козак!.. І люльку свою маю, і Ганнусю маю – жити мені й жити як у Бога за пазухою… Сам Господь мені таку жіночку послав. Га, Ганнусю? Тебе сам Бог мені послав?

– Бог, Бог, – погоджується Ганна. – Йди, каже, Ганно, до Богдана, кращого мужа за нього і в світі білому немає.

І прожили вони разом більше двадцяти років. Дітей народили шестеро (за іншими даними – семеро). Ганна виявилась не лише чудовою дружиною, а й такою ж господинею і матір’ю. І все в них і далі було б добре (сотник Богдан водив своїх козаків у походи – туди, куди йому наказували та посилали поляки), а жона терпляче чекала його на хуторі, доглядала дітей та вела господарство. Тож і діти були доглянуті, і господарство, і маєток під недремним оком пані сотниківни теж просто-таки процвітав. І все б і далі у них було до ладу, якби не ворожнеча (сотник Богдан тоді й не думав про долю підневільного свого народу, що стогнав під п’ятою окупантів, сиріч шляхти, та й служив він вірно тим окупантам, які знущалися з його народу) і все б у них і далі, кажемо, було добре й до ладу, якби не ворожнеча, що раптово спалахнула між Даніелем Чаплинським та Богданом Хмельницьким.

І ось через що все почалося. Як кажуть проникливі французи: шерше ля фам. Так, так, у всьому шукайте жінку. А втім, що її шукати, як вона сама з’явилася в Суботові. І ось із якої причини-рахуби. Дружина сотника Богдана Ганна Сомко (а втім, вона вже двадцять років як була Хмельницькою) стала без вини винуватою. Від народження Ганна вдалася хворобливою (справді, хіба це її вина?), хворіла вельми часто. Чи просто нездужала. Та й сімейне життя для неї, кволої, було все ж таки важкуватим. За двадцять років шлюбу народити шестеро (чи семеро) дітей – це майже все подружнє життя Ганні довелося проходити вагітною. Або доглядати – часом і ночей недосипаючи – дітей. Та ще на її слабеньких плечах (чоловік з одного походу йшов в інший) було чимале господарство. Особливо маєток, що за невгамовної Ганни просто-таки процвітав! (Але чого це коштувало бідній жінці!) А все це – маєток, господарство, діти – вимагало постійного нагляду – клопотів і здоров’я, А для Ганни, слабкої від народження, це було тяжким навантаженням.

Після двадцяти літ таких клопотів та щоденної невсипущої праці Ганна й геть злягла. Звідтоді дні її минали здебільшого в постелі (але, й лежачи в постелі, вона тримала маєток під своїм наглядом), ахами-охами, стогонами та скаргами на болячки.

Але що далі, то ставало гірше. Вона тепер рідко виходила зі спочивальні, але ж маєток-господарство, діти – все це потребувало нагляду, а про турботи годі було й казати. Ось тоді до Богдана нарешті дійшло: та чого це він не жаліє дружини, треба знайти їй помічницю по господарству.

Сказано – зроблено. І невдовзі на хуторі Суботів (а отже, і в сімействі пана сотника) з’явилася така помічниця – молода і звабна полька (за іншими даними – українка) на ймення Олена (деякий час її, щоправда, чомусь звали Мотроною). Прийшла прислуговувати жоні сотника. І перебрала на себе чи не всі її клопоти. Ганна полегшено зітхнула і навіть аж зраділа такій слухняній та роботящій помічниці, не підозрюючи, що разом із помічницею до неї прийшли й біди. І не тільки її, а, як час покаже, і всієї Речі Посполитої.

Олена (вона ж Єлена, вона ж Гелена, вона ж, зрештою, Мотрона) Чаплинська (рік народження невідомий, страчена 1652 р.) – шляхтянка, друга дружина Даніеля (сиріч Данила) Чаплинського і друга дружина Богдана Хмельницького. Існує кілька версій про походження Олени-Гелени. За однією з них, вона походила зі шляхетського православного роду з Брацлавщини і звалася Мотроною. Коли виходила заміж за Чаплинського, перейшла в католицтво і прибрала ім’я Гелена. Себто Олена-Єлена. Так, так, буцімто її ім’я при католицькому хрещенні було вибрано на честь Єлени Прекрасної зі Спарти.

За іншою версією, Гелена за походженням була польська шляхтянка, католичка, з роду Кемеровських, герба Корчак. (У деяких польських джерелах її названо «Гелена з Дикого поля».) Коли виходила заміж за Хмельницького, тоді нібито перейшла у православ’я і прибрала ім’я Мотрона. Але всі джерела одностайні в тому, що Гелена була шляхетського походження, рано осиротіла та прийшла в сім’ю Хмельницького як нянька для дітей Богдана та помічниця для його хворої дружини Ганни Сомко. В народі її прозивали «ляшкою», мабуть тому, що її батько походив із Речі Посполитої. Зоставшись сиротою, дівчина знайшла притулок у будинку Хмельницького, де клопоталася господарством, допомагала хворій дружині Богдана, наглядала за його та Ганниними дітьми.

А до Богдана нарешті прийшла любов.

Найбільша і найнезвичайніша.

Це коли ВОНА негадано з’явилася в Суботові.

Прекрасна і прегарна!

І це її головна ознака. A ще вона – чудова.

Спокусниця.

Чарівниця.

Принадниця.

Звабниця.

Гм… Чи не забагато величально-вишуканих епітетів для однієї жінки?

Для когось, може, й так, для неї – ні. Бо це – ВОНА.

Вам нічого не кажуть ці епітети, за якими вмирають всі жінки світу? Жаль. А для нього – тоді вже одруженого, батька шести чи семи дітей – вона стала сенсом його подальшого життя, сонцем, що засяяло для нього у другій, завершальній половині життя…

Кажуть, що жінки завжди мало. A все тому, що жінка, бодай і вродливиця, може бути ще і ще вродливішою та незвичайнішою. І хоч скільки кохай, а її чоловікові все здається мало.

Такою і була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботові. Принаймні такою її сприймав Богдан – йому хотілося ще більше й більше Олени, але… Він хоч і закрутив з нею напропале, та… Самі розумієте – за живої жінки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жінка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смерті, а все їдно не залишає цього суєтного світу – і що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши її, Богдан став би жити відкрито з Оленою, а так… Доводилось утаємничувати свою любов.

Один із авторів про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворіла і потребувала помічниці. Гелена зуміла зайняти місце і в серці її чоловіка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, і Богдан чекав терпеливо, тішачись надією на більш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Гелені». Ось чому вона й прийме пропозицію удівця Чаплинського і піде з ним під вінець…».

Але це буде потім, а тоді… А тоді Гелена ще чекала смерті господарки Суботова – з останніх сил терпіла й чекала…

І це все вона – Олена-Гелена.

Гелена (польською Helena) – фонетичний варіант імені Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…

Це він її так називав і навіть – а вже гетьманом був, піввіку розміняв, а бач, пісеньку – особливо після їхнього зближення, – наспівував:

(Можливо, Гелена – від hele – сонячне світло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним світлом, весняним сонечком, що на схилі літ нарешті заглянуло в його віконечко і зігрівало його довгі роки. І він, як метелик темної ночі, летів до своєї Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радісно відгукувалася на обоє імен – Олена і Гелена.

І це була вона, вона, ВОНА – Олена-Гелена Чаплинська, його чарівниця, його звабниця, принадниця-спокусниця і сонце весняне у другій половині його життя. Вже на схилі віку.

Де вона взялася в Суботові, на хуторі його, з яких країв вигулькнула, чийого роду-народу – того ніхто гаразд не знав. І він теж. Вигулькнула, ніби нізвідки. A він вже й не сподівався на якусь любов – двадцять літ подружнього життя мав, звик до жінки і мовби її й не помічав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І він так і не дізнався, хоч і розвідку мав, із яких вона країв, не знав і не захотів дізнаватися, бо надто кохав її.

Спершу все було ніби гаразд. Ганні Хмельницькій, коли з’явилася на хуторі така дієва помічниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода і здорова, здається, не знала, що таке втома. Зранку й до ночі вертілася невгамовна дівчина в господі та по господарству, і все у неї виходило, і все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привітна, доброзичлива. І все з пісеньками, жартами – від неї в Суботові стало веселіше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помічницю раніше вона й не мріяла – наївна!

Бідна жінка навіть і не підозрювала, який удар (з появою в Суботові Олени-Гелени, яку ще іноді звали Мотроною) на неї чекає. Той удар, що буде коштувати життя і їй, і одному з її синів…

І де вона взялася, Олена-Гелена, вона ж іще й Мотрона, звідки вигулькнула в Суботові? Чи з неба прилетіла? Що вона вродливиця, і вродливиця аж надто, Ганна звернула увагу і навіть якийсь час ревнувала її – до кого? Тоді й не думала про зраду єдиного. А згодом почала заспокоюватися. Поталанило дівці з вродою, важливішим було інше, а саме: те, що вона така слухняна й така роботяща. Але вряди-годи, та пані сотниківна подумки цікавилась: звідки вона, чийого роду-народу?…

Як свідчать деякі історики, Олена була дівчиною шляхетського походження, але – сиротою. Де вона народилася і жила до того, як з’явилася в Суботові, так і залишилося для історії нез’ясованим. Більш відомим стало те, що лучилося після того, як вона з’явилася в Суботові в сім’ї сотника Богдана. (Хто її Хмельницьким порадив, бог його знає.) A далі лучилося те, що й мало лучитися. Пан сотник, вдатний із себе козарлюга, ще при силі і на вид нічого, хоч і розміняв уже піввіку, а жіночим плем’ям іще цікавився. Не чернець-бо. Та й дружина вже давно зів’яла, передчасно постаріла, тож більше не вабила, як раніше, пана сотника. Вона хворіла собі, стогнала та скаржилась на болячки (це пана сотника вже дратувати почало), а тут цілий день крутиться перед ним молода і здорова дівка, звабна і при тілі, весела завжди, і язичок мала для дотепів і шпильок гостренький. Як поведе оком і звабним станом, у пана сотника щось і починає, вже забуте, пробуджуватися – чоловік же він, врешті-решт, козак ого-го!

A дівка вертиться і вертиться перед паном сотником – то звабними грудьми (казали – цицьками), то такими ж сідницями – гм-гм… І до гріха було ближче, ніж рукою подати.

І гріх швидко лучився, як дівка Олена-Гелена, доки у своїй спочивальні пані Ганна стогнала та скаржилася на болячки, так ось дівка негадано як опинилася в постелі з паном сотником.

І не один раз – таким звабним ділом одним разом відбутися ще нікому не таланило. І всі вже знали в Суботові, де ночує служниця Олена, тільки сама пані Ганна того ще не відала. А про дівку Хмельницьких дізнався і навіть хтивим оком на неї накинув сусіда – пан Чаплинський. І, як і всі, хто здибувався з Оленою-Геленою, звабою і спокусницею, захопився нею. До всього ж він був удівцем і постійно нудьгував за жіночими пестощами. Вільних жінок у тих краях було не густо, а то і взагалі їх не було, а тут така зваба в сусідів Хмельницьких з’явилася – гріх упустити.

І помічник старости Даніель Чаплинський вирішив перехопити в сусіда його дівку.

Староством називалася адміністративно-територіальна і господарська одиниця в державних володіннях у феодальній Польщі, Великому князівстві Литовському та на загарбаних ними українських та білоруських землях. До складу староства входили одне та більше міст і містечок та кілька сіл. Староства надавали вищим урядовцям за службу.

На території староства у феодальній Польщі та Литві адміністративно-судові та інші функції в XIV–XVIII ст. здійснював староста, представник монарха.

Олену-Єлену, вона ж Гелена, всі, хто писав про неї, називали надзвичайно вродливою. Гм… Така вона була насправді, чи це перебільшення? А втім, навколо Чигирина, на степовому кордоні біля самісінького Дикого поля не так уже й багато було вродливих панянок, тож ні в Чигирині, ні в Суботові Олену не було з ким порівняти – наречених там був стійкий дефіцит, тож і просто вродлива, приємної зовнішності Олена здавалася красунею вищого ґатунку. А через згадуваний дефіцит наречених у Богдана Хмельницького швидко з’явився дуже небезпечний суперник – теж удівець і теж у літах, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, бувалий воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського хорунжого Конєцпольського.

Підстароста, помічник старости.

І що захопило більше Чаплинського та більшу викликало заздрість – чи то молода красуня, коханка сотника, чи його гарно доглянутий маєток у Суботові. А втім, здається, що впливовий урядовець Речі Посполитої вирішив, скориставшися своєю владою та заступництвом магната Конєцпольського, відібрати у Хмельницького і його красуню-коханку, вродливицю Олену Прекрасну, і не менш прекрасний маєток сотника в Суботові.

Для початку вирішив трусонути його добряче. Та так, щоб він і з хутора Суботів вилетів. Ач який – безрідний сотник! Не таких ламали і зі світу зживали. І пан підстароста, користуючись владою, для початку зажадав у Богдана Хмельницького документальні акти, які давали б останньому право володіти хутором Суботів.

Як і слід було чекати, таких документів у Хмельницького не виявилося. Чаплинський зрадів, аж руки задоволено потер одна об одну, а пан Хмельницький страшенно подивувався: чого це в нього немає документів на право володіння хутором Суботів – куди батько дивився?

Як кажуть у таких випадках, запахло смаленим. Треба було рятувати господарство від конфіскації – на це поляки були швидкі. Не маєш прав на маєток? Забираємо маєток у скарб.

Богдан Хмельницький спішно помчав до Варшави, до короля Владислава IV: я тебе, мовляв, колись порятував під Смоленськом, рятуй тепер ти мене.

Король, на щастя Богдана, виявився із тих, хто не забувають зроблене їм добро. Тож не забув він, що саме Богдан Хмельницький колись врятував йому життя: потрібні документи було підписано, і сотник повернувся додому врятованим.

Принаймні так він гадав, але зовсім іншої думки був пан підстароста Чаплинський. Коли Богдан повернувся з Варшави, то виявив, що за час його відсутності люди Чаплинського обнишпорили весь його маєток, а що шукали, не пояснювали. До того ж, Чаплинський наказав за несплату Хмельницьким податків конфіскувати його улюбленого коня…

Це вже було занадто, Богдан Хмельницький хапався за руків’я шаблі, подарованої йому під Смоленськом королем, але Чаплинський ніби нарешті вгамувався. Як згодом виявиться – до слушного часу. Для нанесення вирішального удару, а пані Олена-Гелена не йшла з його голови і він уже подумки з нею крутив любов, – тож чекав нагоди. І – дочекався.

По весні 1647 р. Богдан Хмельницький кудись подався зі своєю сотнею, а коли повернувся, то в першу мить йому й мову відібрало.

І було від чого. Ось які свідчення залишила історія.

«Чаплинський увірвався в хутір, спалив млин і оголосив, що Богдан не може вважатися законним володарем, тож віднині повновладним хазяїном тут є він, Чаплинський. Челядь понуро слухала, позиркуючи на озброєних солдат. Тільки одна людина зважилась відкрито протестувати: то був десятилітній син Богдана Остап. З безпосередністю, властивій його віку, він обсипав незваного гостя градом образливих дитячих слів. Пихатий поляк наказав негайно відлупцювати дитину. Екзекуція була настільки лютою, що хлопчик невдовзі помер».

Але й це ще не все. Спустошивши хутір Богдана, Чаплинський повіз із хутора головний свій трофей – красуню Олену. І швидко – чи не через день – обвінчався з нею за католицьким обрядом.

Ганна Хмельницька такого лиха, як спустошення хутора і смерть сина, не перенесла, з нею від обурення лучився грець – і все було скінчено.

Зі смертю дружини Богдан став удівцем із шістьма неповнолітніми дітьми на руках. Буцімто він тоді скаржився, що опинився – зі смертю дружини – «в сирітстві й тяжкій біді». Хоча ще за життя хворої дружини чи не відкрито спав із вродливою шляхтянкою, яка допомагала йому поратися по господарству, виховувати його дітей і розраджувала його душевну тугу. В обіймах молодої звабної дівки Богдан аж ніяк не міг почуватися сиротою, як то він – чи не для годиться, – заявляв по смерті жони. Хоча, звичайно, втрат – після нападу Чаплинського на хутір – він зазнав значних. Клятий підстароста навіть забрав його улюбленого коня – що було для Богдана воістину великою втратою. (Щоправда, його втішила жона Ганна ще за свого життя – чи не в останні дні вона викупила в підстарости чоловікового коня за 12,5 злотих – сума на той час значна!)

Шукаючи справедливості, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, про якого розпускали чутки, що він, мовляв, людина лицарська і шляхетна.

«Не знати, – писав у листі до Потоцького Богдан Хмельницький, – звідки взявся цей порушник мого спокійного життя. Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».

Спершу сотник вперто апелював із приводу такої несправедливості до королівської влади, вимагаючи негайно повернути йому забране майно, кохану жінку та задовольнити принижену гідність. Оскільки влада не квапилася покарати свавільника, Хмельницький, відповідно до норм шляхетської етики, викликав свого кривдника на чесний герць. Але той категорично відмовився ставати до бар’єру, оскільки Хмельницький йому, шляхтичу, мовляв, не рівня, він хіба що «козацький хлоп» і Чаплинський з таким битися не буде.

Звертання до коронного гетьмана Потоцького теж нічого не дало. Ба, таки дало. На сотника впала тінь бунтівника. О. Конєцпольський, який завжди з підозрою ставився до Богдана Хмельницького, заявив, що він засуджує сотника як людину «бунтівну духом і з розумом, схильним до всього лихого». (Хмельницького обібрали, а його самого ще й оголосили лихим!) Потоцький навіть висловив побоювання, щоби «Річ Посполита не зазнала від нього багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини подібних здібностей і розуму».

Збадьорений такою підтримкою коронного гетьмана, Чаплинський вирішив-таки домогтися свого, і насамперед – відібрати маєток у Суботові.

І десь у березні-квітні 1647 р. чигиринський підстароста організував збройний напад на Суботів, під час якого, за словами Хмельницького, «голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. Висіяне на поля зерно все пропало, бо посіви витопчено худобою, кіньми, вівцями».

Забравши Олену Прекрасну, спустошивши маєток, Чаплинський за все це Богданові велів як у насмішку виплатити 150 флоринів, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. Це вже було занадто. Ось тоді Богдан у гніві сказав:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!

І все ж нагла кончина дружини, з якою він за двадцять літ прижив шістьох чи сімох дітей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрівнянну Олену Прекрасну і навіть…

Навіть обвінчався з нею в католицькому соборі.

І Богдану нічого не залишалося, як з горя – чи з безвиході – краяти душу і серце відомою піснею про те, що

З такою думкою було просто нестерпно далі жити і Богдан підтримував себе оковитою (то був час, коли він багато пив) та все тією ж піснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хміль його не брав):

Ні оковита не допомагала, ні пісня.

Та й жаль був кепським порадником. Скільки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дієвих заходів – не взявши до рук, звісно, шаблі, – не повернеш. Бо:

І так було не лише у пісні, так було в житті, і це краяло серце вже й геть тяжко.

– Любив та й не взяв!..

Не взяв, не взяв… Невже він і справді любив, а не взяв? То якийсь слабак у пісні, він…

– А я візьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моєю й буде!

І хапався за шаблю, готовий будь-якої миті кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч він і обвінчався з Оленою в соборі…

Про те, що на вінчання потрібна була згода Олени і вона, любов його, її Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай і не вінчану поки що, – і цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи від святого обурення, подався до короля по справедливість. (Коронний гетьман Потоцький йому нічим не допоміг.)

І невдовзі Хмельницький (позивач) і Чаплинський (відповідач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що він викрав у нього дружину.

– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смішно. Ще й моє обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспішно пішла від нього, а оскільки припала мені до серця, то я одружився з нею. І ніхто не примусить мене відмовитись від неї… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до Хмельницького!

Сенатори потішалися.

Сенатори аж за відвислі животи хапалися – так реготали.

Сотнику Богдану Хмельницькому, натішившись, казали:

– Охота тобі, пане Хмельницький, шкодувати про таку жінку! На білому світі багато жінок і ліпших. Пошукай собі іншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась і за якого зі своєї волі й охоти заміж подалась, ще й вінчалася з ним у соборі!..

Збитки від спустошеного Суботова склали більше двох тисяч золотих. Але за рішенням Сенату Хмельницькому відшкодували лише сто золотих.

Це вже було занадто!

Хмельницький знову кинувся до короля. Його величність страшенно не любив, просто не терпів, коли до нього одні й ті ж по одній і тій же справі зверталися по кілька разів. Та й Хмельницький уже набрид йому своєю скаргою на Чаплинського.

– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмішкувато король. – І взагалі… Взагалі, у мене немає часу займатися сварками шляхтичів. – Хто з вас правий, а хто ні – сам чорт не розбере.

– Але ж Чаплинський спустошив мій хутір, забив на смерть мого сина і викрав мою дружину.

– А Чаплинського послухаєш, – його величність ледве стримався, щоб не позіхнути, – так Олена пішла за нього добровільно. І добровільно стала з ним під вінець. Га? По своїй волі твоя Олена пішла з паном Чаплинським під вінець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалі, – витріщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?

Богдан кивнув, іще не розуміючи, куди хилить його величність.

– A коли ти козак, то в тебе є шабля. Яку я тобі, до речі, й дарував.

І повторив із притиском:

– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..

І сотнику Хмельницькому нічого не залишалося робити, як підтвердити: так, він козак і в нього є шабля!..

Нічого не домігшись у Варшаві ні в Сенаті, ні в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди і, зрозумівши, що всюди глуха стіна (поляки карати поляка Чаплинського ніколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклює), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не відаючи, що йому далі чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени він не збирався і за згадки про кривдника клекотів праведним гнівом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотів у гніві превеликому, – Чаплинському відомщу і Олену, золотце своє, поверну».

Ось тільки як далі боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала військова сила і влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набіг на Суботів, розорення хутора і викрадення Олени (клятий шляхтич іще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подарує.

І тут сталося непередбачене. На під’їзді до хутора його вже чекали найманці Чаплинського на чолі з осавулом Романом Пештою.

– Богдан Хмельницький?

– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нічого не підозрюючи, відповів сотник. – А ви хто такі?

– Про це ти незабаром дізнаєшся.

Наперед виїхав осавул Роман Пешта.

– Богдан, котрий Хмельницький, – почав він урочисто. – Ти звинувачуєшся у зраді, тож я маю наказ тебе арештувати.

– У зраді? У якій… з-раді, – на мить аж отетерів сотник, але йому не дали отямитись, вмить скрутили руки, кинули на якийсь візок, запряжений двома кіньми, реєстровці його оточили з усіх боків і помчали…

Куди?

Отямився Богдан Хмельницький у підземеллі якогось замку – вогкому і напівтемному. На мокру кам’яну підлогу кинули оберемок сіна.

– Сиди! – і важкі металеві двері зі скреготом зачинилися.

– Я буду… буду скаржитись, – кричав сотник. – Це самоуправство Чаплинського, і воно так йому не минеться!

Але розумів, у яку небезпечну ситуацію він потрапив. Тюрма… Глибоке підземелля замку, що пильно охоронявся. Вийти звідси непросто, закони і право тут не діють, у цій в’язниці його без суду і слідства можуть прикінчити. І ніхто й знати не буде, де подівся сотник Богдан Хмельницький. Та ніхто й уваги на його зникнення не зверне – пропав чоловік, то й пропав. Нині людині пропасти запросто – всюди беззаконня, свавілля і влада не закону, а сильного. В Україні свавільничає шляхта. Треба якось рятуватися. Та як?

Але життя йому врятувала вона, підступна Олена, яка зрадила його з його ж кривдником, шляхтичем Чаплинським. Хоч як дивно, але дізнавшись, що Богдан Хмельницький у підземеллі замку свого нового чоловіка, шляхтянка раптом заступилася – щось людське в ній ще лишилося, – за свого колишнього коханця, чиїй жінці вона допомагала вести господарство. І – що було, те було, – крутила з Богданом. Вона й умовила Чаплинського відпустити Хмельницького.

Про це Богдан Хмельницький так згадуватиме:

«Чаплинський тяжко мене знеславив, збезчестив чотириденним триманням у тюрмі між ув’язненими злодіями, і якби не Чаплинська, добродійна і милосердна до людей, які гинуть – тут він улестив пані Олені, хоча нічого не перебільшив: вона й справді визволила його з тюрми, де він сидів разом зі злодіями аж цілі чотири дні, – якби вона не допомогла мені у тій тюремній неволі своїми просьбами, не минувати б мені помсти жорстокого тирана, її чоловіка».

Він її ще любив і любив ніжно, хоч вона вже була жоною іншого, його кривдника і тирана, і носила законно його прізвище, Чаплинська.

І вона вмовила мужа свого, Чаплинського, і той велів відпустити Богдана.

Тільки заради Олени. Вона так прохала відпустити Хмельницького, не марати руки його смертю. Бо він і мертвий між ними стоятиме…

Чаплинський її зрозумів і заради неї…

Заради дружини велів відпустити затятого свого ворога – це ж треба!

Не хотів псувати відносини з коханою, яку любив над усе і якою дорожив. Тому й не хотів, щоб між ними та їхньою любов’ю стояла тінь загубленого сотника. Хай щезає куди хоче, але подалі від Чаплинського, щоби він більше його й одним оком не бачив.

І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Олені, коханці своїй, а тепер жоні Чаплинського, опинився на волі. Навіть за ворота замку вийшов – брама за ним зі скреготом зачинилася, – а все ще не міг повірити, що його випустили з в’язниці, і подумки дякував Олені, яка зберегла йому життя. Але гнів до Чаплинського не затихав. Та й не він його звільнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй він до останнього дня в цьому світі буде вдячний, любові своїй, тож поверне її, хоч би що це йому коштувало. І заразом відомстить Чаплинському, який посмів викрасти в нього любов і собі її привласнити. Так і такечки, Чаплинський ще отримає своє. Ось тільки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада і значна військова сила. А тут ще й застерегли Богдана вірні люди: тікай, чоловіче, подалі й пошвидше, тікай, доки ляхи не передумали і не повернули тебе у підземелля замку. Їм із тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тікай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч і на край світу. А найперше тікай з України, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись їм нічого не коштує. Та й у Чаплинського руки занадто довгі, тож тікай туди, де він тебе не дістане.

У ті часи всі гноблені та переслідувані, не знаходячи в Україні справедливості, втікали на Низ, на Січ Запорізьку, бо тільки там була справедливість. Це розумів і Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофія, кинувся на Запоріжжя, до січових братчиків. Був певний: ляхи – їхні затяті вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським він іще побореться, ще відомстить кривднику за все, за все, і неодмінно поверне собі Олену Прекрасну.

А втікаючи на Низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боці, коштовну, до речі. З іще коштовнішим руків’ям – дарунок самого короля.

Воістину, ще не все втрачено, коли ти козак і маєш безвідмовну шаблю, найпершу подругу кожного істинного козака!

З усіх видів ручної зброї у ті часи шаблю (шаблюку, шабельку) ніхто так не шанував, як запоріжці. Без неї козак – як без рук. І не козак взагалі.

Як свідчить Дмитро Іванович Яворницький, у козаків «шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубне кого, то так надвоє й розсіче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Як справжній «лицар», запоріжець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак він урешті-решт! – і вирішив узятися, втративши надію знайти у Варшаві правду, й чигиринський сотник, адже справедливість, як він переконався, можна було відстояти лише із шаблею в руці.

Але для цього треба було дістатися вільного козацького краю, Січі Війська Запорізького низового, аби разом з низовим товариством вибороти свої права і гідність свою у чесному герці відстояти…

У ті часи правда була лише на пониззі Дніпра, на Січі в козаків.

Козак – слово тюркського походження і означає «вільна людина».

Навіть сьогодні бути вільним – навіть за демократії – ой не просто, а тоді, а в ті часи…

Посол німецького імператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. відвідавши Польщу, яка окупувала тоді Україну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабстві, що коли кого з них, буває, засудять на смерть, то він за наказом пана сам себе повинен убити. А як відмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… і все одно повісять…»

Відважні і нескоримі рятувалися втечею на Січ, на Низ Дніпра, щоб там бути вільним і жити з правдою. Втікали туди, де, казали, як байрак – там і козак. І козацькому роду нема переводу.

Кріпаки втікали від своїх панів поодинці й гуртами. І навіть селами, з родинами, худобою та іншим майном переселялися в дикі краї, де тоді не було панів. Січ була прихистком для всіх, кого гнобили і хто не мирився з гнітом соціальним і національним, хто і багнув, і боровся за волю, і, врешті-решт, її здобував. На Січі приймали всіх, незважаючи на расу, національність чи соціальне походження. Там було козацьке товариство, січове братерство, і кожен, хто ставав козаком-воїном, вже іменувався гордо: «Товариш Війська Запорізького». Козацтво переділялося на полки по 500 – 1000, а згодом і більше вояків на чолі з полковником. Полки, своєю чергою, складались із сотень на чолі з сотниками.

Українське козацтво очолював гетьман, а Запорізьке, січове – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі та угіддя між куренями тощо… І все по козацькому закону, по правді-справедливості… Ось тільки втекти від пана й дістатися до Січі було не просто.

А вже за Дніпровими порогами і починався той край, що згодом буде називатися Запоріжжям. Там Дніпро, нарешті пробившись крізь кам’яні страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далі й далі, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.

Там було – на плесі могутньої ріки – царство островів, великих і малих. За останнім порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Дніпро впадають багато річок, там починається князівство плавнів – непрохідні багнисті простори, зарослі очеретом і чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглі, як звуться на міжнародній мові – чи сленгу – густі, тяжкопрохідні, заболочені тропічні й субтропічні ліси.

У степу було безліч балок, зарослих травою й чагарником, та байраків – «Де байрак, там і козак», – вкритих лісом. А по берегах річок росли дикі яблуні, груші, вишні, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.

А скільки у Дніпрі та його притоках і озерах водилось усілякої риби, ніким не ловленої і не ляканої, – білуга (деякі нагулювали й по кілька метрів завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящі, окуні, тарані… Як свідчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад дві тисячі штук різної риби. Ні, з голоду пропасти у Великому Лузі було просто неможливо.

А скільки водилось у плавнях бобрів, куниць, диких свиней та водяних птахів – качки, гуси, лебеді, баби (пелікани). Балки й байраки кишіли вовками, лисицями, зайцями і навіть ведмедями. А скільки водилося тлустих, лінивих і неляканих дроф, стрепетів, куріпок!..

А неподалік у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугаків (диких кіз), і навіть зустрічалися й тури – уявляєте? Тури! Справжні велетні тури! Це такі величезні бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги і перекидали разом із конем.

Про бджіл, що гніздилися не тільки в дуплах, а й просто в землі, в ямах, що переповнялися медом, і горе було тому бідоласі, який, необережно повівшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотні тисяч бджолиних жал, і гинув він у тім солодкім меду…

Щоправда, у дніпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарів, отруйних мух і мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тіло потім нестерпно свербіло, обличчя набрякало, очі так набрякали, що, як розказували, по три дні й повік несила було підняти. Тож у плавнях і пропасниця була, і всілякі тяжкі хвороби. А навесні, як дні були сухі, з татарської сторони (так званий лівий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налітали великі хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттєво зжирала всі злаки і трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усі щілини, від неї неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках і чагарниках, у високій траві було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи ті з давніх-давен вабили людину – багатства там і справді були нелічені. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездоріжжям, звірі, гади чи отруйні мухи – найнебезпечнішими серед усього того бісівського поріддя були татарські людолови.

І все ж селяни втікали від панів, що були лютішими за татарських людоловів, і втікачі в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вільними людьми.

Себто козаками.

«Ті з українського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотів нести ярмо й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками».

Так у тих краях виникали козацькі слободи (від слова «свобода», селище, де живуть вільні від феодальної залежності люди) і хутори.

Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюдні степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цілину, вкриту рясною травою і зарослу тернами, перетворюючи степ на квітучі лани, прокладали дороги, будували мости через безіменні ріки, розводили сади. З розвитком рільництва почали розвиватися скотарство й різні промисли – рибальство, мисливство, селітроваріння.

Починала творитися козацька організація, товариство. Козаки об’єднувались у громади і всі питання вирішували спільно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманів, осавулів, суддів. Засіваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готові щомиті відбивати напад тих чи тих людоловів – татар чи своїх панів. Хати ставили невеликі, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимівнико5 м, а козаки, які господарювали, зимі5вниками.

Небезпека чигала на кожному кроці, тож до неї треба було бути щомиті готовим. Тому козаки у найзручніших місцях зводили невеликі укріплення – городки, або січі. А січами вони називалися через те, що їх робили з рублених або січених колод. Одна з таких січей і виникла на Хортиці, що й започаткувало решту – сім Січей Війська Запорізького низового.

…Січ так нагадувала, – зазначає один з істориків, – грізну фортецю. З бійниць її визирали жерла гармат і дула козацьких самопалів. Посередині укріплення був майдан. Він відігравав велику роль у житті війська. На майдані збиралися козацькі ради, які розв’язували найважливіші військові справи. Тут же можна було запримітити стовп (біля нього карали злочинців) і великі литаври, – б’ючи в них, скликали козацтво на збори. В різних місцях навколо майдану стояли військова канцелярія, пушкарня, хати старшин, комори, а також кузні й майстерні, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох тощо.

Нарешті навколо майдану стояло кілька десятків низеньких довгастих хат – куренів, збудованих зі сплетених з лози щитів, обмазаних глиною і критих очеретом. Тут жили ті козаки, що складали січову залогу, а також новоприбулі до Січі втікачі.

Згодом поблизу Січі виросла невелика слобідка. Тут жили й працювали різні ремісники – кравці, шевці, ковалі, зброярі, а також стояли різні крамниці, шинки, пивниці. У слобідці був і базар, на який приїздили козаки з околиць, купці з України, Росії, Молдавії, Польщі, Криму, Туреччини.

Підступи до Січі охороняли з вартових веж – бекетів, висунутих далеко в степ. Козак, який стояв на вишці, пильно вдивлявся в далечінь. Завбачивши ворога, він запалював бочку зі смолою чи оберемок сухого бадилля, сідав на коня і мчав до сусіднього бекету. Полум’я і стовп диму, що здіймався до самого неба, були знаком загрозливої небезпеки. Його передавали від одного бекету до іншого, і скоро всі довідувалися про наближення ворога…

Луг – це поросла травою і кущами лука, що використовується як пасовисько та сіножать.

Або ще – низина, поросла лісом.

А тих, хто переховується в лузі, звали лугарями.

Лугарювали в лузі насамперед козаки – бо хто ж іще, крім них, поткнеться в ті безлюдні глухі краї?

До речі, про козаків.

Лугом, але вже Великим, називали в XVI–XVIII ст. дніпровські плавні нижче від порогів у пониззі Дніпра.

Тоді й пісня (чи пісенна приповідка) була:

Для козаків, звісно.

Заплава Дніпра у володіннях Запорізької Січі, що простяглася з обох його боків від Хортиці на 100 км за ширини від 3 до 25 км, загальна площа – понад мільйон десятин землі. Для розвитку господарства Запорізької Січі угіддя Великого Лугу щороку розподілялися жеребкуванням між 38 куренями Січі, чи – Вольностей Запорізьких. Або ще – Війська Запорізького низового.

Так ось, за переказами – а вони живучі, хоч у яке століття заглянь, – Великий Луг був чи не нашпигований скарбами, мрія про які багатьом – зокрема й авантюристам – і спати не давала. Розказували пошепки, роблячи очі страшними, що в численних балках і «могилах» Великого Лугу майже щорічно знаходили «старовинні мідні та срібні гроші», що їх виносили на поверхню весняні води – повені. Та що й казати, як там, хоч куди поткнись, всюди землю таки й справді нашпиговано коштовним багатством. Та так, що одна з річок Великого Лугу, яка впадала в Дніпро, навіть мала ймення – Скарбна. Дідівський, чи прадідівський, переказ свідчить, що «біля Скарбної, де стара Січ, є стрілиця, а в тій стрілиці сховано весь запорізький скарб». Про те, що запоріжці господарювали на Скарбній, свідчить і такий факт: у гирлі річки в минулому столітті було знайдено дві затоплені «чайки».

Так от, Хортиця й межувала зі знаменитим козацьким Великим Лугом – дніпровськими плавнями, що були родючими і плодючими, багатими на рибу, різних птахів, дичину, та ще й були вкриті лісами-чагарями та цілющими травами. Плавні були помережані річками, єриками, протоками й протічками, озерами та балками. Як повесні води заливали Великий Луг, то незатопленими залишалися лише підвищені місця, перетворюючись у тимчасові острови серед моря розбурханої повені… Вважається, що Геродот, який кілька тисячоліть тому відвідав Дніпрові (тоді Бористенові) береги та описав вкриту лісами і травами низину, порізану й омиту протоками Дніпра-Бористена, то він назвав її Гілеєю, яка в козацькі часи прибрала ймення Великий Луг.

Запоріжці тому й називали Великий Луг своїм батьком, що він був джерелом їхнього життя. Та й добре захищав козаків своїми неприступними пущами, протоками, річками та озерами чи багнищами від татар. Та й до всього Великий Луг посідав особливе місце в духовному житті козацтва. Тож тоді козаки й співали, що Січ – мати, а Великий Луг – батько. Чи як у Т. Шевченка:

«На південний захід річище Дніпра помітно розширювалося. Тут починалася Військова Скарбниця. За переказами, в цьому місці запоріжці ховали військовий скарб. «Розповідають, – писав Боплан, – що козаки заховали тут у каналах безліч гармат, і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки, зі свого боку, тримають це у великій таємниці». У Військовій Скарбниці, у вузьких звивистих протоках, серед густих заростів очерету й чагарнику, стояла Запорізька флотилія. Скрізь у надійних місцях розташовано козацькі пікети. «Тут, – писав Боплан, – загинуло чимало турецьких галер… які заблудилися між островами і не могли знайти дороги, тоді як козаки у своїх човнах стріляли в них з очерету. Відтоді, – додає він, – галери не заходять у Дніпро далі як на 4–5 миль від гирла»

(В. Голобуцький).

Через Вольності Війська Запорізького низового, а там він і широкий, і глибокий, і швидкий, Дніпро простягнувся більш як на 500 кілометрів.

І всі береги його в нижній течії – за винятком хіба порогів – вкриті густими плавнями, щедро зарослі трав’яними хащами, чагарниками та лісами, ще й перетяті в різних напрямах посестрами його, блакитними річками, протоками й озерами, лиманами – тільки вздовж його берегів їх було 465!

А ще ж дев’ять порогів – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнигівський, Будилівський, Лишній та Вільний!

А ще ж забори – пасма диких гранітних скель, що розкидані по руслу ріки, особливо з правого берега, але які не перетинають ріку повністю з одного берега на інший, залишаючи вільний прохід для суден, всього їх 91, а шість із них просто-таки велетні. А ще ж то там, то там на Дніпрі стирчать поодинокі скелі. Найвідоміші з-поміж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбійник.

А ще ж плавні, озера, острови. По всьому Дніпру, в межах земель запорізьких козаків їх було 265 – великих і малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослинністю. З усіх несходимих плавнів найзнаменитішим був Великий Луг, він починався біля лівого берега Дніпра, навпроти Хортиці, тягнувся 400 з лишком кілометрів і закінчувався на тому ж березі поблизу урочища Паліївщина, вище від Микитиного Рогу.

Але щоб там відстояти свою свободу і саме життя, і честь свою лицарську, козакові треба було міцно тримати в руках свою «чесну зброю».

І пробираючись на низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати…