Читать книгу Найкраща поезія - Янка Купала - Страница 3

Життя моє трудне й нужденне,

І, скільки світу, кожен звик

Гордити мною, кпити з мене, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Я підписатися не вмію,

Не ходить гладко мій язик,

Бо вічно я орю та сію, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Я з праці хліб свій добуваю,

Зношу лайливий, грубий крик.

Я рідко-рідко свято знаю, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Нема за що купити солі,

Ні залатати черевик,

І діти в мене босі й голі, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Залиті потом мої очі,

Світ радості для мене зник,

Як віл, працюю дні і ночі, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Як занедужаю – лікую

Я сам себе, мов чарівник,

Без лікарів я вік вікую, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Така мені за все подяка,

Що мушу жити, наче дик,

І згинути, як той собака, —

Бо я мужик, дурний мужик.

Та скільки я ще жити буду,

Слуга панів, слуга владик,

Ніколи, браття, не забуду,

Що я людина, хоч мужик.

І кожен, хто мене спитає,

Лише один почує крик:

«Хоча мене всяк зневажає, —

Я житиму, бо я – мужик!»