Читать книгу Найкраща поезія - Янка Купала - Страница 7

За печальні пісні

Не кляніте мене,

Бо ж і так у вогні

Моє серце сумне.

Кров од болю кипить,

Мучить мука німа,

Ні на мент, ні на мить

Сну про щастя нема.

Я не можу здолать

В серці горя й жалю,

Шум плачів і проклять

Я думками ловлю.

Я не можу знести

Цей гидкий маскарад, —

Співи щастя вести,

Як ридає мій брат.

Скільки горя і сліз

Бачу всюди й завжди,

Скільки сам переніс

Я нещастя й біди!

Он стоїть удова,

В зорі смуток-туман,

В струп’ї вся голова,

А на плечах – лахман.

Руку, мов неживу,

Простягає мені:

«Пожалійте вдову,

Згинув муж на війні!».

І тут сльози – кап-кап!

Доле, не доведи…

Що ж ти, брате, ослаб, —

Кпи з чужої біди!

Ось гуляє багач,

Аж палата дрижить,

А під брамою плач —

Там сирітка стоїть.

Стужа нею трясе,

Мов нагайкою тне,

Вітер скарги несе

І квиління сумне:

«Тут проходив народ,

Молоді та старі,

Проти гніту й знегод

Тут ішли бунтарі.

Тато з ними пішов —

І донині нема…

Стигне з холоду кров,

Сипле снігом зима.

А мене багатій

Вигнав з хати на сніг,

Де ж ти, батечку мій,

Де знайду я нічліг?!»

І тут сльози – кап-кап!

Доле, не доведи…

Що ж ти, брате, ослаб, —

Кпи з чужої біди!

Знову стогін… Жебрак

Під вікном, наче тінь;

Без ноги, неборак,

Повен жальних болінь.

Він стискає п’ястук,

Тягне пісню хрипку, —

Скільки злигоднів-мук

Пережив на віку:

«Відробив я панам,

Відслужив сорок літ, —

Став на службу дитям,

А сьогодні я – дід!

Гарував я щодня,

Не зважав на батіг,

Працював за коня,

Рано встав, пізно ліг.

Я орав, я косив,

Я канави копав,

Ліс рубав і возив,

Битий, кров’ю спливав.

Йшла робота вогнем…

А мій пан не тужив:

Багатів з кожним днем,

Смачно їв, смачно пив.

А я чахнув, бідак,

Був голодний, як вовк,

Та служив вірно так,

А тепер…» І замовк.

Тільки сльози – кап-кап!

Доле, не доведи…

Що ж ти, брате, ослаб, —

Кпи з чужої біди!

Та за скорбні пісні

Не обсмішуй мене,

Бо ж і так у вогні

Моє серце сумне.