Читать книгу Оповідання про славне військо запорозьке низове - Адріан Кащенко - Страница 32

Тим часом Северин Наливайко, що служив у князя Острозького, почувши, що римський папа та німецький цісар закликають козаків на свою службу, покинув князів Острозьких і на власну руку почав збирати козаків по Україні, щоб доганяти татар, котрі пішли на Угорщину. Про те, як робилися такі збори, розповідає нам народна дума з трохи пізніших часів:

На заклики Наливайка знайшлося чимало охочих воювати, і поки Лясота перемовлявся на Січі з запорожцями, Наливайко з двома тисячами охочих козаків вже вирушив у похід і хоч не зміг з малою силою перепинити татарам шлях до німецьких земель, а проте кілька разів зачіпався з ними і захопив 4000 татарських коней.

Тим щасливим випадком Наливайко скористувався, щоб запобігти ласки Запорозького Війська і, знаючи, яка була потреба на Запорожжі в конях, послав на Січ 1000 коней у подарунок, перепрошуючи через посланця товариство за те, що торік бився проти Косинського.

Запорожці погодилися з Наливайком, і восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову побідника над турками у Білгороді Грицька Лободу, вийшли всім військом на Поділля, сполучилися там з наливайківцями і почали виганяти турків з Молдави, а позаяк молдавський господар Арон був покірний туркам, то воювали й його.

З чималою силою у 12 000 козаків Лобода та Наливайко перейшли під Сорокою за Дністр, добули кріпость Цоцору та, погромивши під Сучавою військо турецьке й волоське, опанували Яссами і, обтяжившись здобиччю, знову пішли за Дністер.

Козацький погром примусив господаря Молдави разом з Угорщиною й Семиграддям покинути турків, перейти на бік німецького цісаря і покликати своїх же ворогів — козаків собі на поміч. Вважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595 знову пішли воювати турків і, добувши городи Тягиню (Бендери), Білгород та Килію, поруйнували всі татарські улуси по Буджаку й понад низом Дунаю. Далі ж, побачивши, що поміж волохами та семигородцями немає згоди, а почалася зрада, пішли з великою добиччю на Україну.

Тільки завзятий Наливайко не заспокоївся на тому, а з своїми козаками ходив-таки через всю Галичину й город Самбір за Карпатські гори на Угорщину й Цесарщину допомагати цісарю Рудольфу проти татар та турків.

У народних піснях мало лишилося згадок про походи козаків за Дністр, де тоді панували турки, а все-таки вони є, і з них видно, що нелегко було козакам боротися з турками.

Поки козаки були так захоплені боротьбою з бусурманами і все ще не розуміли свого обов'язку обстоювати права українського народу од поляків, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсім знищити і козаків, і навіть всю українську націю. Він саме тоді почав здійснювати те сполучення, або унію грецької віри з латинською, що вигадав римський папа Климент. Пригноблені утисками на православну віру і улещені всякими обіцянками, православні єпископи: Луцький — Кирило Терлецький та Волинський — Іпатій Потій прийняли унію і почали висвячувати уніатських попів, лишаючи православних українців без попів і без церков.

Одночасно з тим король перестав приймати на державну службу православну українську шляхту, так що українське панство, щоб добути посади, теж почало переходити до унії, а часто й прямо до католицтва. Зміна віри панами зовсім одірвала українську шляхту од міщанства та селян і викликала з боку останніх ворожнечу до своєї ж шляхти.

Лишившись без помочі освіченої шляхти, українські міщани й селяни все-таки міцно держалися православної віри і в обуренні на пригнічування її хвилювалися і, переходячи у козаки, підняли й поміж козацтвом ворожнечу до католицької віри і до польського та свого споляченого шляхетства.

Повернувшись з 2000 козаків з Цесарщини, Наливайко наприкінці року 1595 під впливом народного обурення на утиски православної віри, рішив оружно стати в оборону її. Почувши, що єпископ Луцький Кирило Терлецький саме поїхав у Рим до папи висвячуватись на унію, Наливайко прийшов з козаками у Луцьк, понівечив і побрав майно Терлецького, взяв з города окуп і, нагнавши на всіх уніатів страху, пішов далі на Білу Русь.

Військо Наливайкове хутко збільшувалося. Він оружною рукою добув Слуцьк і, захопивши там 12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць, придбав уже велику силу та й пішов далі на Бобруйськ та Могильов і, добувши обидва городи, поруйнував костьоли, вернув уніатські церкви православним, розігнав панів, пошарпав їхнє добро і до того взяв ще з обох городів окуп.

Тим часом за наказом короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивілл з чималим військом, а саме 14.000 литовців та 4.000 татар. Почувши, що Радзивілл наближається, Наливайко вивів козаків з Могильова на зручну до бою місцевість і там дав коронному гетьману таку одсіч, що той не наважився більше на нього нападати.

Одбившись од коронного війська, Наливайко пішов на Річицю, але зараз же наткнувся на друге військо під проводом Уніговського, озброєне польськими панами. Уніговський хотів перепинити Наливайкові шлях і навернути козаків знову на військо Радзивілла, та тільки те йому не вдалося — козаки упень погромили поляків, вбили навіть самого Уніговського і пішли повз Річицю, Турів та Городню на Волинь.

З початку року 1596 Наливайко розташувався у маєтках князя Острозького і, знаючи, що той міцно держався православної віри, не чинив йому ніякої шкоди, а почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатів, одбираючи тим часом од уніатів церкви та визволяючи селян од їхніх панів.

Вісті про рух українського люду проти поляків скоро дійшли до Запорожжя, і на початку 1596 року Лобода з половиною запорозького війська вигребся з Січі Дніпром у Черкаси, друга ж половина запорожців під проводом Шаули пішла кіньми через всю Україну аж на Білу Русь. Обидві частини запорозького війська ставали постоєм по панських маєтках, забирали по економіях всякі припаси, а поспільство підбурювали до неслухняності, проте насильства над панами запорожці ще не чинили ніякого.

Сполохане й розігнане козаками польське панство кинулося з скаргами у Варшаву до короля, і Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, що був під той час з польським військом у Молдаві, йти на Україну та приборкати козаків. Жолкевський прикликав до себе чимало польської шляхти з панськими надвірними ротами і, сполучивши те рушення з коронним військом, прибув на Волинь. Біля Наливайка під той час було всього 1000 козаків, останні ж порозходились дрібними ватагами по всій Волині.

Наливайко зрозумів, що при такому становищі зчепитися з коронним військом йому неможливо, і, забравши свою армату, почав одходити на Брацлавщину, а звідтіля на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слідом, намагаючись оточити Наливайка, і це йому трохи не вдалося на перевозі через одну річку. Побачивши лихо, Наливайко потопив свої гармати у річці, порох, кулі та всяку вагу закопав у землю і, обминувши Умань, пішов на межу Запорожжя до Чорного лісу та Чути.

Жолкевський не наважився йти у ліси, а Наливайко, скористувавшись з того, вспів послати кілька козаків до Лободи просити, щоб Військо Запорозьке прийняло його до спілки з собою.

Запорожці не зразу згодилися на прохання Наливайка. На раді чимало було голосів, що пригадували, як Наливайко бився поруч з поляками проти запорожців; були й такі, що натякали й взагалі на непевність реєстрових козаків; проте діяльність Наливайка, що обстоював православну віру та волю українського люду, була дуже мила запорожцям, так що ідея єдності козацтва взяла між запорожцями перевагу, і рада вирішила прийняти Наливайка до спілки та купно боротися з поляками.

Покинувши ловити Наливайка, Жолкевський кинувся на Білу Церкву з метою погромити Шаулу, що з кількома полками запорожців і арматою йшов на сполучення з Лободою. Тільки поляки не поспіли попередити козаків, всі три козацькі ватажки: Шаула, Лобода й Наливайко під Білою Церквою сполучились і на загальній раді обрали Шаулу гетьманом всього сполученого козацького війська.

Довідавшись, що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великим військом, Шаула вивів козаків з міста і став табором на урочищі Гострий Камінь біля озера. Навкруг табору він поставив у п'ять рядів вози, скувавши їх ланцюгами, і, поставивши поміж возами 24 гармати, дожидав нападу.

Жолкевський, маючи гармати більші і у більшому числі, ніж мали запорожці, зразу почав розбивати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кількох місцях, послав своє військо штурмувати табір. Тільки козаки стояли міцно: одбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й билися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було криваве. Врешті козаки таки одбилися і, вибігши з свого табору, гнали поляків аж до Білої Церкви.

Проте втрати козаків були дуже великі: гетьману Шаулі, що бився, як певний лицар, одірвало гарматною кулею руку; Наливайко теж був поранений; кілька полковників та курінних отаманів Запорозького Війська наклали під час бою головами, і простих козаків вбито й поранено було біля 2000, що складало четверту частину всього козацького війська.

Обраний гетьманом замість Шаули, Лобода зрозумів, що битися з польським військом у козаків немає сили, і через кілька день, знявши табір, пішов на Трипілля, а далі почав перевозити військо на східний бік Дніпра. Жолкевський не йшов за козаками і не перешкоджав їм перевозитись, бо у його військові були ще більші втрати, ніж у козаків. Він стояв у Білій Церкві, чекаючи Потоцького, що, за наказом короля, поспішався до нього на поміч.

Через якийсь час, довідавшись, що запорожці пішли на Переяслав, а у Трипіллі лишили залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на Васильків, сполучився там з військом Потоцького і, просунувшись далі у Київ, почав перевозити там своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо військо його було удвічі менше.

Побачивши, що запорожці покидають Переяслав, мешканці того города, а найбільше жінки та діти козачі, страхаючись помсти поляків, кинулися тікати разом з козацьким військом, так що з Переяслава на схід потяглися сотні возів з жінками та дітьми.

За сучасних війн стороннім людям не дозволяють іти разом з військом, навіть виганяють з військових таборів, у запорожців же оборона жіноцтва та всяких немічних була одною з непорушних військових регул, і через те Лобода, хоч і знав, що жіноцтво йому заважатиме, та мав за неможливе покинути жінок з дітьми на поталу ворогам; до того ж він ще мав надію на те, що поляки не підуть за ним далеко у степ, як не пішли й за Наливайком.

Надії Лободи й Наливайка не здійснилися. Жолкевський завзявся вигубити козаків і рішив доганяти їх і у степах. Прибувши у Переяслав, він діждав там ще й Литовське військо, що привів Огінський, і, маючи вже силу утричі більшу проти козацької, догнав козаків біля Лубен і перетяв їм всі шляхи на схід та на південь. Лобода змушений був стати табором за 5 верст од Лубен біля Солониці і почав там обкопуватись до оборони.

Військо польське облягло козацький табір з усіх боків і почало громити його гарматами та добувати штурмами. Проте козаки держалися міцно й давали полякам таку одсіч, що Жолкевський, не вдіявши нічого за місяць облоги і стерявши чимало війська під час штурмів, врешті послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнітити козаків голодом.

На другому місяці облоги у козацькому таборі справді почалося тяжке бідування: коням не вистачило у таборі паші, і вони дохли тут же серед табору, отруюючи повітря своїм трупом; солі у таборі давно не було, харчів теж не вистачало, вода ж була тільки поза табором. Щоб добувати воду та сіно, Лобода посилав козаків на герці та чинив на поляків несподівані наскоки, і поки одні козаки билися з поляками, інші добували сіно та тягали у табір воду, так що всякий день за кілька десятків відер води запорожці мусили віддавати на смерть кілька десятків товариства.

Опріч того, весь час, поки тяглася облога, Жолкевський все перемовлявся з Лободою про згоду і сіяв ворожнечу між козаками Наливайка та запорожцями. Через всяких підісланих зрадників він страхав наливайківців тим, що Лобода хоче замиритись з поляками, а їх видати на страту; запорожців же він все умовляв відцуратися Наливайка, упевнюючи Лободу, що воює запорожців тільки через те, що вони обороняють Наливайка. Під впливом таких вигадок запорожці й наливайківці почали поглядати один на одного вороже, і врешті на одній великій раді між козаками збилася колотнеча, у котрій наливайківці вбили Лободу, вимагаючи, щоб гетьманом був Наливайко. Обурені на Наливайка запорожці не схотіли його обирати, а обрали замість Лободи січового товариша полковника Кремпського, наливайківцям же за смерть Лободи погрожували кривавою помстою.

Під час такого неладу між козаками до поляків прибули з Києва великі гармати, і Жолкевський почав руйнувати ними козацький табір. Вози козацькі розліталися на тріски і нівечили людей; перелякані та змучені безводдям жінки й діти галасували, а козаки сварилися поміж себе й падали побиті й поранені без ніякої помочі. За чотири дні, що Жолкевський громив козацький табір великими гарматами, серед табору повиростали цілі купи людського й кінського трупу, а під возами гинули й діти, і жіноцтво.

Кремпський бачив, що держатися більше немає сили, і кілька разів намагався видертись з козаками з табору та пробитися крізь польське військо, та тільки всі його змагання були даремні, бо поляки всякий раз завертали козаків назад у табір. Нарешті 8 червня 1596 року запорожці, побачивши, що прийшов їм останній час, заграли у сурми, припинили пальбу і послали спитати Жолкевського, що він од їх хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу і Шостака і привезли б до польського табору всі свої гармати та клейноди, подаровані Війську Запорозькому німецьким цісарем Рудольфом II.

Помщаючись за Лободу, запорожці зараз же схопили Наливайка й видали полякам, а після того оддали й гармати, й клейноди Рудольфа II.

Ніч після того минулася спокійно, і у козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світу, щоб вийти на волю. А у польському таборі сміялися з козаків, що вони видали свої гармати, і лагодилися ранком залити Солоницю козацькою кров'ю. Світом, коли козаки розкотили свої вози і почали виходити у степ, поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що ще пани мають переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадливою вимогою, запорожці одмовились видавати панам своїх товаришів і хотіли було йти на південь, та по гаслові Жолкевського поляки кинулися на козаків кінно й пішо.

Тепер у козаків не було вже ніяких засобів до оборони, бо табір був розірваний і без гармат. Вони кидалися то у той, то в інший бік, намагаючись пробитись крізь поляків, і 1500 козаків з Кремпським таки пробилися й, одбившись од поляків, пішли на Запорожжя, останні ж, біля 4500 козаків, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жіноцтва й дітей, поляки рубали й тих, поки не потомили собі рук. Переказують, що неозброєного люду у козацькому таборі було на Солониці біля 12 000, і з того загинуло під шаблями поляків більше половини. Все поле навкруг Солониці було скривавлене, і всі околиці Лубен були засіяні трупом.

Український історик і поет П. Куліш говорить, що Жолкевський тільки через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки були на його боці. В поемі «Солониця» Куліш пише так:

Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за запорожцями на Січ, а пішов у Київ. Наливайка ж через який час привезли у Варшаву і почали там допитувати про його заміри. Народні перекази оповідали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка у мідяному баці, а інші казали, що ніби його садовили на розпечену мідяну кобилу і надівали йому на голову розпечену залізну корону… Мабуть, того справді й не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук, і тільки через рік, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності панів четвертовано, а шматки його тіла були порозвішувані на палях по вулицях та майданах польської столиці.