Читать книгу Трагедія в трьох діях - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 3

Найбільше містера Саттертвейта цікавили люди. Жінки загалом більше, ніж чоловіки. Як на мужнього чоловіка, містер Саттертвейт забагато знав про жінок. Був у його характері відтінок жіночності, який допомагав розуміти жінок глибше. Вони завжди довіряли містеру Саттертвейту, але ніколи не сприймали всерйоз. Часом йому бувало через це гірко. Він завжди спостерігав за п’єсою з-за лаштунків, але ніколи не був головним героєм драми – і почувався відповідно. Але насправді роль спостерігача дуже йому пасувала.

Цього вечора, сидячи у великій кімнаті, що виходила на терасу, прикрашеній сучасною фірмою так, щоб нагадувати люксусову каюту корабля, він зосередився на тому, щоб точно визначити, в який відтінок Синтія Дейкез вифарбувала своє волосся. То був якийсь геть новий тон – прямісінько з Парижа, як він підозрював, – незвичайна і досить приємна барва зеленкуватої бронзи. Який саме вигляд насправді мала місіс Дейкез, сказати неможливо. То була висока жінка, чия фігура бездоганно відповідала вимогам часу. Її шия та руки мали такий відтінок засмаги, який зазвичай буває, коли засмагаєш за містом, проте неможливо було визначити, природний він був чи штучний.

Зеленувато-бронзове волосся було укладено дуже хитро й модно – так уміють лише найкращі лондонські перукарі. Її вищипані брови, підфарбовані вії, вишукано намакіяжене обличчя та губи, підведені так, що їхня природна пряма лінія не проглядалася – все це здавалося доповненням до бездоганної вечірньої сукні глибокого і незвичайного відтінку синього, сукні дуже простого начебто фасону (що було навдивовижу далеко від правди) та з незвичайної тканини – на позір нудної, але з прихованим мерехтінням.

– Оце здібна жінка, – зауважив містер Саттертвейт, схвально оглядаючи її. – Цікаво, яка вона насправді.

Але цього разу йому йшлося про розум, а не про тіло.

Вона говорила слова, розтягуючи їх, в тональності моменту.

– О Господи, це було неможливо. Ну, тобто якісь речі можливі, а інші – ні. Це було неможливо. Просто приголомшливо.

Це було тепер нове слівце – про все казали «приголомшливо».

Сер Чарльз бадьоро змішував коктейлі та говорив з Енджелою Саткліфф, високою сивою жінкою з бешкетною усмішкою та гарними очима.

Дейкез розмовляв з Бартолом’ю Стренджем.

– Всі знають, що не так зі старим Ледісборном. Уся стайня знає.

Він говорив високим різким голосом – маленький, рудий, cхожий на лиса чоловік з короткими вусами та хитруватими очима.

Поряд із містером Саттертвейтом сиділа міс Віллз, чию п’єсу «Односторонній рух» назвали однією з найкмітливіших і найсміливіших у Лондоні за останні роки. Міс Віллз була високою та худорлявою, зі скісним підборіддям і дуже погано накрученим світлим волоссям. На ній було пенсне та мішкувата шифонова сукня. Її голос звучав високо і невиразно.

– Я їздила на південь Франції, – сказала вона. – Але, щиро кажучи, мені там не дуже сподобалося. Не надто дружнє оточення. Але звісно, самі розумієте, це корисно для моєї роботи – бачити що, де і як.

«Бідолашна, – подумав містер Саттертвейт. – Успіх відрізав її від місця, де їй би належало бути – пансіонату в Борнмуті. Там їй би сподобалося».

Чоловік дивувався: які ж несхожі автори та їхні творіння. Тон світського лева, який звучить у п’єсах Ентоні Естора – хіба є бодай натяк на нього в самій міс Віллз? Потім він помітив, що блідо-блакитні очі за пенсне були надзвичайно проникливими. Зараз вони дивилися на нього, оцінюючи, від чого містер Саттертвейт дещо зніяковів. Скидалося на те, що міс Віллз старанно намагається вивчити його напам’ять.

Сер Чарльз саме розливав коктейлі.

– Дозвольте я принесу вам коктейль, – сказав містер Саттертвейт, підстрибуючи.

Міс Віллз захихотіла.

– Не відмовлюся, – відповіла вона.

Двері прочинилися, і Темпл оголосила прибуття леді Мері Літтон-Ґор, містера та місіс Беббінґтон і міс Літтон-Ґор. Містер Саттертвейт приніс міс Віллз її коктейль, а потім підкрався поближче до леді Мері Літтон-Ґор. Як уже зазначалося, в нього була слабкість на титули. Проте тут був не лише снобізм – йому просто подобалися благородні жінки, а леді Мері, безумовно, до них належала.

Залишившись удовою з дитиною трьох років, без грошей, вона приїхала до Лумута і зняла маленький котедж, де відтоді й жила з однією відданою покоївкою. Леді Мері була високою стрункою жінкою п’ятдесяти п’яти років, проте на вигляд старшою. Вираз обличчя милий і дещо сором’язливий. Вона обожнювала свою доньку, але водночас трохи тривожилася через неї.

Герміона Літтон-Ґор, яку з якихось загадкових причин кликали «Еґґ», не була схожа на свою матір. Порівняно з нею, донька була енергійніша. Містерові Саттертвейту подумалося, що вона не вродлива, але, безумовно, приваблива. І вабила в ній саме ряснота жвавості. Дівчина здавалася вдвічі живішою за будь-кого в цій кімнаті. Еґґ була середнього зросту, із темним волоссям і сірими очима. Було щось у тому, як уперто волосся лягало кучерями їй на шию, в прямому погляді сірих очей, в округлості її щічок, в заразливому сміху такого, що змушувало думати про бунтарську юність і живучість.

Вона стояла й говорила з Олівером Мендерзом, який щойно прийшов.

– Не розумію, чому тепер ти вважаєш мореплавство нудним. Колись тобі це подобалося.

– Еґґ, люба моя. Люди виростають.

Він розтягував слова, зводячи брови.

Красивий молодик, років двадцяти п’яти на око.

І щось іще в ньому, що ж це, він іноземець? Було в ньому щось неанглійське.

За Олівером Мендерзом спостерігав іще один чоловік. Невисокий, з яйцеподібною головою та дуже нетутешніми вусами. Містер Саттертвейт уже нагадав про себе містеру Еркюлю Пуаро. Той відреагував украй люб’язно. Містер Саттертвейт підозрював, що Пуаро навмисне підкреслював іноземне походження своїх манер. Маленькі блискучі очі бельгійця ніби казали: «Хочете, щоб я побув блазнем? Щоб розіграв перед вами комедію? Bien[1] – буде як ви хочете!»

Але зараз очі Еркюля Пуаро не блищали. Він мав задумливий і трохи сумний вигляд.

Превелебний Стівен Беббінґтон, лумутський пастор, приєднався до леді Мері та містера Саттертвейта. Стівенові було за шістдесят, у нього були добрі вицвілі очі, і поводився він сором’язливо, що мимоволі схиляло до нього.

Він сказав містерові Саттертвейту:

– Нам дуже пощастило із сером Чарльзом. Він такий добрий, такий щедрий. Дуже приємно мати такого сусіда. Впевнений, леді Мері зі мною погодиться.

Леді Мері усміхнулася.

– Він мені дуже подобається. Успіх його не зіпсував. Багато в чому він, – вона всміхнулася ширше, – іще дитина.

Поки містер Саттертвейт розмірковував про нестримні материнські інстинкти жінок, підійшла покоївка з тацею коктейлів. Цю рису містер Саттертвейт, вихованець вікторіанської епохи, схвалював.

– Можеш випити коктейль, ма, – мовила Еґґ, підбігаючи до них із келихом у руці. – Але тільки один.

– Щиро дякую, люба, – покірно сказала леді Мері.

– Думаю, – додав містер Беббінґтон, – моя дружина теж не буде проти, якщо я вихилю один.

І він розсміявся тихим пасторським сміхом.

Містер Саттертвейт глянув на місіс Беббінґтон, яка наполегливо розповідала серу Чарльзові щось про компост.

«У неї гарні очі», – подумав він.

Місіс Беббінґтон була огрядна й не надто охайна. Здавалося, вона пашіє енергією і не схильна до дріб’язковості. Як і казав Чарльз Картрайт, приємна жінка.

– Скажіть, – леді Мері нахилилася вперед, – хто ця молода дама в зеленому, з якою ви говорили, коли ми зайшли?

– Це драматургиня – Ентоні Естор.

– Що? Ця анемічна молода жінка? О! – Вона прикусила язика. – Як нечемно з мого боку. Але я приголомшена. Вона не схожа… Тобто вона схожа на недотепну виховательку дитячого садочку.

Опис був таким точним, що містер Саттертвейт розсміявся. Містер Беббінґтон дивився в дальній кут вітальні дружніми короткозорими очима. Він відпив коктейлю й кашлянув. «Не звик до коктейлів», – подумав містер Саттертвейт. Може, священик і вважав їх символом часу, але не любив. Міcтер Беббінґтон, злегка скривившись, зробив іще один рішучий великий ковток.

– Це ви про леді, яка стоїть отам? О Господи… – Він приклав руку до горла.

Продзеленчав голос Еґґ Літтон-Ґор:

– Олівере, ти слизький Шейлоку…

«Ну звісно, – подумав містер Саттертвейт, – він не іноземець, він єврей!»

Яка ж вони гарна пара. Обоє такі молоді, вродливі і… постійно сперечаються, а це хороший знак…

Його думки перебив дивний звук. Містер Беббінґтон звівся на ноги й похитувався вперед-назад. Обличчя звело судомою.

Саме дзвінкий голос Еґґ привернув до Беббінґтона увагу гостей, хоч леді Мері теж звелася на ноги, тривожно здійнявши руку.

– Дивіться, – гукнула Еґґ. – Містеру Беббінґтону погано.

Сер Бартолом’ю Стрендж квапливо виступив уперед і, підтримуючи хворого, підвів його до канапи, що стояла вздовж стіни вітальні. Решта скупчилися навколо, сповнені бажання допомогти, але безсилі…

За дві хвилини Стрендж випростався і похитав головою. Він сказав прямо, знаючи, що немає сенсу ходити околяса.

– Мені шкода, – сказав лікар. – Він помер…