Читать книгу Трагедія в трьох діях - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 7

Містер Саттертвейт на день прибув у Монте-Карло. Його тур походів у гості завершився, а Рив’єра у вересні була його улюбленим пристановищем.

Він сидів у парку, насолоджуючись сонечком і читаючи позавчорашній «Дейлі мейл».

Раптом його увагу привернуло одне прізвище: «Стрендж». Стаття називалася: «Смерть лікаря Бартолом’ю Стренджа».

Він прочитав абзац:

З великим сумом повідомляємо про смерть сера Бартолом’ю Стренджа, видатного спеціаліста з нервових розладів. У день смерті сер Бартолом’ю приймав гостей у своєму будинку, в Йоркширі. Сер Бартолом’ю чудово почувався і був у доброму гуморі, його кончина наприкінці вечері була вкрай раптовою. Він розмовляв із друзями й пив портвейн, аж коли з ним раптом стався напад. Він помер до прибуття «швидкої допомоги». Ми гірко сумуватимемо за сером Бартолом’ю. Він був…

Далі йшов опис досягнень і роботи сера Бартолом’ю.

Містер Саттертвейт випустив газету з рук. Він був дуже неприємно вражений. В його голові промайнула згадка про лікаря: коли вони востаннє бачилися, той був сильний, життєрадісний, у розквіті сил. А тепер ось – мертвий. Містер Саттертвейт вихопив з тексту кілька слів, які тепер муляли в його свідомості. «Пив портвейн», «раптовий напад», «помер до прибуття «швидкої»…

Портвейн, не коктейль, але ж надто підозріло схоже на смерть у Корнуоллі. Містер Саттертвейт знову пригадав зсудомлене обличчя священика…

То що, як насправді..?

Він звів очі й побачив сера Чарльза Картрайта, який ішов до нього через газон.

– Саттертвейт! Дивовижно! Якраз вас мені й треба. Чули про бідолашного Толлі?

– Щойно прочитав.

Сер Чарльз опустився в крісло поряд із Саттертвейтом. На ньому був бездоганний костюм яхтсмена. Більше жодних тобі сірих фланелевих штанів і старих светрів. Тепер він був вишуканим яхтсменом з півдня Франції.

– Послухайте, Саттертвейте, Толлі був здоровий як бик. У нього ніколи не було проблем зі здоров’ям. Або я втратив зв’язок із реальністю, або ж це нагадує про те… про те, що…

– Про те, що сталося в Лумуті? Так, дійсно. Але ми, звісно, можемо помилятися. Схожість може бути лише зовнішньою. Зрештою, раптові смерті стаються постійно і з різних причин.

Сер Чарльз нетерпляче покивав головою. Потім додав:

– Я щойно отримав лист від Еґґ Літтон-Ґор.

Містер Саттертвейт стримав усмішку.

– Це перший від неї?

Картрайт, нічого не підозрюючи, відповів:

– Ні. Перший я отримав невдовзі по тому, як сюди переїхав. Він наздогнав мене. В ньому вона розповідала новини і всяке таке інше. Я на нього не відповів… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього відповісти… Дівчина, звісно, не здогадується чому, а я просто не хотів виставляти себе дурнем.

Містер Саттертвейт прикрив рот, готовий всміхнутися, рукою.

– А що ж у цьому листі?

– Цей інакший. Це прохання допомогти…

– Допомогти? – Брови Саттертвейта здійнялися.

– Розумієте, вона була там, в тому будинку, коли це сталося.

– Тобто вона була свідком смерті Бартолом’ю Стренджа?

– Так.

– І що вона розповідає?

Сер Чарльз дістав з кишені лист. Він дещо повагався, потім передав його Саттертвейту.

– Краще самі прочитайте.

Містер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цікавістю.

Любий сере Чарльзе, не знаю, коли Ви отримаєте цього листа, проте сподіваюся, що скоро. Я так хвилююся, я не знаю, що робити. Думаю, читаючи це, Ви вже знатимете з газет, що сер Бартолом’ю Стрендж помер. Власне, він помер точно так само, як і містер Беббінґтон. Це не може бути простим збігом – не може, аж ніяк не може… Я схвильована до смерті…

Послухайте, чи не могли б Ви приїхати і щось зробити? Можливо, це грубо прозвучить, але у Вас і раніше були підозри, яких ніхто не хотів чути, а тепер убито Вашого друга. Можливо, якщо Ви не приїдете, ніхто ніколи не з’ясує правди, а Ви можете – я цього певна. Нутром відчуваю…

І ще одне. Я хвилююся про одну людину… Він абсолютно до цього не причетний, я знаю це напевне, але все має дуже дивний вигляд. Ох, у листі я цього не поясню. Але чи не можете Ви повернутися? Ви б могли в усьому розібратися. Я знаю, що могли б.

Ваша кваплива Еґґ

– Ну? – нетерпляче запитав сер Чарльз. – Трохи уривчасто, так. Вона писала похапцем. Але що ви на це скажете?

Містер Саттертвейт повільно склав лист, даючи собі хвилину-дві подумати, перш ніж відповісти.

Він був згоден із тим, що лист був уривчастий, але не з тим, що його писали поспіхом. На його думку, кожне слово в листі ретельно продумали. Послання склали так, щоб зачепити самолюбство сера Чарльза, розворушити його лицарські якості та спортивні інстинкти.

І наскільки Саттертвейт розумів, це мало певний ефект.

– Кого, на вашу думку, вона має на увазі, кажучи «одна людина» та «він»? – запитав він.

– Мендерза, гадаю.

– То він там був?

– Виходить, що так. Не знаю чому. До зустрічі в моєму будинку Толлі не був із ним знайомий. Не розумію, чому він його запросив.

– А він часто запрошував когось пожити в себе?

– Він влаштовував такі великі прийоми три-чотири рази на рік. Зокрема завжди під час перегонів «Сент-Леджер».

– І багато часу він проводив у Йоркширі?

– У нього там був санаторій чи приватна лікарня, називайте як хочете. Він купив Мелфортське абатство (то стара будівля), відремонтував його і зробив на його території санаторій.

– Зрозуміло.

Містер Саттертвейт хвилину-дві мовчав. Потім промовив:

– Цікаво, кого ще він запросив.

Сер Чарльз відповів, що, можливо, в котрійсь із газет про це пишуть, і вони влаштували газетне дослідження.

– Ось воно, – сказав Картрайт.

Він прочитав уголос:

Сер Бартолом’ю Стрендж проводив свій традиційний прийом під час фестивалю «Сент-Леджер». Серед запрошених були: лорд і леді Іден, леді Мері Літтон-Ґор, сер Джослін і леді Кемпбелл, капітан і місіс Дейкез, а також міс Енджела Саткліфф, відома акторка.

Вони з містером Саттертвейтом перезирнулися.

– Дейкези та Енджела Саткліфф, – промовив сер Чарльз.

– Про Олівера Мендерза нічого не сказано.

– Подивімось іще в «Континентал дейлі мейл», – запропонував містер Саттертвейт. – Раптом там щось є.

Сер Чарльз проглянув газету. Раптом він напружився.

– Господи, Саттертвейте, послухайте:

СЕР БАРТОЛОМ’Ю СТРЕНДЖ

Після дізнання щодо смерті покійного сера Бартолом’ю Стренджа було встановлено, що смерть настала внаслідок отруєння нікотином, хоча ким та як було здійснено отруєння, слідству поки що не відомо.

Сер Чарльз насупився.

– Отруєння нікотином. Хіба нікотин така сильна речовина, щоб від неї люди падали без духу? Нічого я не розумію.

– Що збираєтеся робити?

– Робити? Куплю квиток на сьогоднішній «Блакитний потяг».

– Що ж, – сказав містер Саттертвейт, – мабуть, я вчиню так само.

– Ви? – Очі сера Чарльза вирячилися від подиву.

– Це якраз моя галузь, – скромно відповів містер Саттертвейт. – Я маю… ем… трохи досвіду. До того ж я близько знайомий із тамтешнім констеблем – полковником Джонсоном. Це стане в пригоді.

– Чудово! – вигукнув сер Чарльз. – Тоді замовлю нам купе в спальному вагоні.

Містер Саттертвейт подумав: «Дівчина свого досягнула. Казала ж вона, що поверне його. Казала. Цікаво, наскільки щирий її лист».

Еґґ Літтон-Ґор, безумовно, була опортуністкою.

Сер Чарльз пішов по квитки, а Саттертвейт лишився прогулюватися в садку. Його свідомість насолоджувалася розв’язанням рівняння Еґґ Літтон-Ґор. Він захоплювався її енергійністю, рушійною силою всередині неї і притлумлював вікторіанський голос, який не схвалював ініціативу жінок у сердечних справах.

Містер Саттертвейт був дуже спостережливим чоловіком. Розмірковуючи про жінок загалом і Еґґ Літтон-Ґор зокрема, він постійно відганяв від себе запитання:

«Де я вже бачив цю голову такої незвичної форми?»

Власник голови сидів і задумливо дивився перед собою. То був чоловік невисокого зросту з непропорційно великими вусами.

Поряд із ним стояла з незадоволеним обличчям англійська дівчинка – спершу на одній нозі, потім на другій, потім замріяно смикаючи квітки лобелії.

– Не роби цього, сонечко, – сказала мати, не відриваючись від журналу мод.

– Мені нема чого робити.

Невисокий чоловік озирнувся на неї, і тут містер Саттертвейт зрозумів, чия то голова.

– Мсьє Пуаро, – сказав він. – Який приємний сюрприз.

Бельгієць підвівся і кивнув.

– Enchanté, monsieur[3].

Вони потисли один одному руки, і містер Саттертвейт присів.

– В Монте-Карло, здається, з’їхалися всі. Менш ніж півгодини тому я натрапив на сера Чарльза Картрайта, а тепер-от – на вас.

– Сер Чарльз теж тут?

– Так, займається вітрильним спортом. Ви знаєте, що він продав будинок у Лумуті?

– О, ні. Я цього не знав. Я здивований.

– А я не дуже. Здається, Картрайт не з тих, кому подобається довго жити далеко від світу.

– О, так, тут я з вами згоден. Я здивований з іншої причини. Мені здавалося, що в сера Чарльза були інші підстави лишатися в Лумуті – дуже милі підстави, еге ж? Я маю рацію? Молода мадемуазель, яка так кумедно себе називає. Еґґ, чи не так?

Очі чоловічка м’яко зблиснули.

– То ви це помітили?

– Ну звісно ж, помітив. Моє серце добре відчуває, хто в кого закоханий, – ваше, думаю, теж. І до того ж la jeunesse[4] ніколи не лишає байдужим.

Він зітхнув.

– Думаю, – сказав містер Саттертвейт, – що ви вгадали, чому сер Чарльз поїхав з Лумута. Він тікав.

– Від мадемуазель Еґґ? Але ж очевидно, що він її обожнює. Навіщо тоді тікати?

– О, – відповів містер Саттертвейт, – ви не розумієте наших англо-саксонських комплексів.

Мсьє Пуаро гнув свою лінію.

– Звісно, – мовив бельгієць, – це виграшний хід. Втечи від жінки, і вона одразу побіжить за тобою. Без сумніву, серу Чарльзові, чоловіку із таким досвідом, про це відомо.

Містер Саттертвейт неабияк здивувався.

– Не думаю, що все було саме так, – зауважив він. – Скажіть, що вас сюди привело? Відпустка?

– О, у мене тепер усе життя – відпустка. Я досягнув успіху. Розбагатів. Відійшов від справ. Тепер я подорожую, щоб побачити світ.

– Це чудово, – сказав містер Саттертвейт.

– N’est-ce pas?[5]

– Мамо, – заскиглила дитина, – чим тут можна зайнятися?

– Люба, – з докором відповіла мати-англійка, – хіба не приємно приїхати за кордон і побути на сонечку?

– Так, але тут нема чого робити!

– Побігай, порозважайся. Піди подивися на море.

– Maman, – раптом прибігла французька дівчинка. – Joue avec moi[6].

Мама-француженка відірвалася від книжки.

– Amuse-toi avec ta balle, Marcelle[7].

Слухняна французька дівчинка з похмурим обличчям почала покірно кидати м’ячик.

– Je m’amuse[8], – промовив Еркюль Пуаро, але у виразі його обличчя було щось дивне.

Потім, ніби прочитавши щось на обличчі Саттертвейта, він сказав:

– А все ж ви швидко все вловлюєте. Все саме так, як ви подумали…

Бельгієць помовчав хвилину-дві, а тоді додав:

– Розумієте, я ріс у бідній родині. Дітей було багато. Нам треба було вибиватися в люди. Я пішов працювати до поліції. Працював старанно. Потроху вибудував там кар’єру. Почав здобувати собі ім’я. Здобув його. Почав здобувати міжнародну репутацію. Нарешті я змушений був звільнитися. Почалася війна. Мене поранили. Я повернувся печальним виснаженим біженцем до Англії. Одна добра леді прихистила мене. Вона померла – і не своєю смертю, ні. Її вбили. Eh bien[9], я увімкнув свій мозок. Змусив сірі клітинки працювати. Знайшов убивцю. І тут я зрозумів, що мою роботу не скінчено. Ні, насправді, мої можливості були тоді в розквіті. Так почалася моя друга кар’єра – кар’єра приватного детектива в Англії. Я розкрив багато цікавих і складних справ. О, мсьє, як я жив! Психологія людської натури просто неймовірна! Я розбагатів. Я казав собі: одного дня у мене буде стільки грошей, скільки треба. І я здійсню всі свої мрії.

Він поклав руку на коліно Саттертвейту.

– Друже мій, остерігайтеся того дня, коли ваші мрії здійсняться. Оця дитина поряд із нами – вона теж мріяла поїхати за кордон, мріяла про розваги, про те, як усе зміниться. Розумієте?

– Мабуть, – сказав містер Саттертвейт. – Відпочинок вас, певне, не тішить?

Пуаро кивнув.

– Атож.

У певні моменти Саттертвейт був схожий на Пака[10]. Зараз був один з них. На його маленькому зморшкуватому обличчі готова була з’явитися бешкетна усмішка. Він вагався. Казати? Чи ні?

Він повільно розгорнув газету, яку досі тримав у руках.

– А ви бачили це, мсьє Пуаро?

Вказівним пальцем він показав на статтю, яку мав на увазі. Маленький бельгієць узяв газету. Містер Саттертвейт спостерігав за тим, як той читав. Вираз обличчя не змінився, але англійцеві здалося, що тіло Пуаро напружилося, як тіло тер’єра, коли пес уловив запах щурячої нори.

Еркюль Пуаро перечитав статтю, потім склав газету й повернув її містеру Саттертвейту.

– Цікаво, – видобув він.

– Так. Здається, що сер Чарльз Картрайт мав рацію, а ми помилялися, еге ж?

– Так, – сказав Пуаро. – Здається, ми помилялися. Зізнаюся, друже, я не міг повірити, що такого милого й дружнього старого могли вбити… Що ж, виходить, я недогледів… Хоча, знаєте, можливо, це і збіг. Збіги трапляються – і навіть найдивовижніші. Кому-кому, а Еркюлю Пуаро відомо про такі збіги, що вам і не снилося…

Він на мить замовк, а потім повів далі:

– Можливо, інтуїція Чарльза Картрайта все правильно йому підказувала. Він актор – чутливий, вразливий, – він частіше щось відчуває, аніж доходить до цього в логічний спосіб. Такий підхід у житті часто призводить до катастрофи, проте інколи виправдовує себе. Цікаво, а де зараз сер Чарльз?

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– А я знаю де. Він пішов по квитки у спальний вагон «Блакитного потяга». Ми з ним сьогодні повертаємося в Англію.

– Ага! – багатозначно вигукнув Пуаро. У його очах, яскравих, допитливих, хитруватих, було запитання. – Який же невгамовний наш сер Чарльз. То він, виходить, рішуче налаштований зіграти-таки свою роль детектива-аматора? Чи є інші причини?

Містер Саттертвейт не відповідав, але бельгієць, здається, розшифрував його мовчання.

– Розумію, – сказав він, – ясні очі мадемуазель служать йому маяком. Тож його кличе не тільки злочин?

– Вона написала йому, – зізнався містер Саттертвейт, – благаючи повернутися.

Пуаро кивнув.

– Цікаво, – мовив він. – Я не дуже розумію… Містер Саттертвейт перебив.

– Ви не розумієте сучасних англійських дівчат? Ну, воно й не дивно. Я і сам їх не завжди розумію. Такі дівчата, як міс Літтон-Ґор…

Тепер уже перебив детектив.

– Пробачте. Все не зовсім так. Я дуже добре розумію міс Літтон-Ґор. Я зустрічав таких, як вона, – багато таких, як вона. Ви називаєте їх сучасними, але їхній підхід, як у вас це кажуть… старий як світ.

Містер Саттертвейт трохи роздратувався. Йому здалося, що він – і тільки він – розумів Еґґ. Цей недолугий іноземець нічого не знав про молоде англійське жіноцтво.

Пуаро досі говорив. Його тон був мрійливий, задумливий.

– Як часом буває небезпечно – розбиратися в людській натурі.

– Корисно, – виправив Саттертвейт.

– Можливо. Залежить від точки зору.

– Ну, – містер Саттертвейт завагався і підвівся. Був дещо розчарований. Він закинув наживку, а рибка не піймалася. Він відчув, що його власне вміння розбиратися в людській натурі його підвело. – Вдалого вам відпочинку.

– Дякую вам.

– Заходьте до мене, коли наступного разу будете в Лондоні. – Він простягнув йому візитівку. – Ось моя адреса.

– Це дуже мило, містере Саттертвейте, залюбки.

– Що ж, тоді до побачення.

– До побачення і bon voyage[11].

Містер Саттертвейт пішов собі. Пуаро кілька секунд дивився йому вслід, а потім перевів погляд на Середземне море.

Так він сидів принаймні хвилин десять.

Аж тут знову з’явилася англійська дівчинка.

– Я подивилася на море, мамо. Що мені тепер робити?

– Чудове запитання, – пробурмотів Еркюль Пуаро собі під ніс.

Він звівся на ноги і повільно пішов у напрямку залізничних кас.