Читать книгу Трагедія в трьох діях - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 5

– Так, що ви думаєте, містере Саттертвейте? Як ви насправді вважаєте?

Містер Саттертвейт роззирнувся. Тікати було нікуди. Еґґ Літтон-Ґор заскочила його на рибальському містку. Ці молоді жінки безжалісні… і страшенно наполегливі.

– Думаю, цю ідею вклав вам у голову сер Чарльз, – сказав він.

– Ні, не вкладав. Вона була там від самого початку. Все сталося так жахливо раптово.

– Він був уже старий, і здоров’я його підводило…

Еґґ перебила Саттертвейта:

– Маячня усе це. В нього був неврит, легкі прояви ревматоїдного артриту. Він з тих, хто хоч і поскрипує, але до дев’яноста доживає. Що скажете про допит?

– Ну, він, здається, був… звичайним?

– А що скажете про свідчення Мак-Дуґала? Купа страшних термінів і все таке – детальний опис кожного органа – але чи не здалося вам, що він просто відмежувався словесною завісою? Все, що він сказав, зводилося до висновку: немає нічого такого, що свідчило б про те, що смерть настала не з природних причин. Але він не підтвердив, що смерть дійсно настала з природних причин.

– Люба, вам не здається, що ви чіпляєтеся до дрібниць?

– Річ у тому, що робив він. Він був спантеличений, але не мав за що зачепитися, тож і виставив як щит медичну обережність. А що думає сер Бартолом’ю Стрендж?

Містер Саттертвейт повторив одну з сентецій психіатра.

– Казала-мазала, одне слово, – задумливо промовила Еґґ. – Звісно, він людина поміркована. Мабуть, велике цабе з Гарлі-стріт так і мусить поводитися.

– В келиху були тільки джин і вермут, – нагадав їй містер Саттертвейт.

– Певно, це мусить усіх заспокоїти. І все-таки одна річ, яка сталася після допиту, змушує мене сумніватися…

– Сер Бартолом’ю щось вам сказав?

Містер Саттертвейт відчував наближення приємної цікавості.

– Не мені – Оліверу. Оліверу Мендерзові – він був на вечері того дня, але, можливо, ви його не пам’ятаєте.

– Я дуже добре його пам’ятаю. Він ваш близький друг?

– Колись був. Тепер ми здебільшого лаємося. Він влаштувався на роботу, в офіс до свого дядька у місті, і став якимсь… слизьким, якщо ви розумієте, про що я. Постійно каже, що покине роботу й стане журналістом: пише він непогано. Але я думаю, це всього лише слова. Він хоче розбагатіти. Схоже, нині всі тільки про гроші й думають – це якось огидно, вам так не здається, містере Саттертвейте?

Тут він гостро відчув її молодість – її необгранковану, зверхню дитинність.

– Люба, – мовив він, – багато хто огидний з різних причин.

– Більшість людей, звісно, свині, – радісно погодилася Еґґ. – Ось чому я так бішуся через старого Беббінґтона. Бо розумієте, він був такий милий. Він готував мене до конфірмації і все оце, і хоча, звісно, багато чого в цій справі – маячня, але він був дуже приємний. Розумієте, містере Саттертвейте, я дійсно вірю в християнство, не так, як моя мама, – в книжечки і ранні служби і такі речі, – але глибоко, як в історичне явище. Церква запруджена пауліанськими традиціями – у церкві, власне, безлад, – але з християнством як таким усе гаразд. Тому я і не можу долучитися до комунізму, як Олівер. На практиці наші принципи дуже схожі: все спільне, все належить усім, але різниця в тому, що… ну, не буду в це заглиблюватися. Але Беббінґтони були істинними християнами. Вони не засуджували, не лізли в чужі справи, не таврували, вони завжди з добротою дивилися на людей, на події. Завжди такі лагідні, і Робін…

– Робін?

– Їхній син… Він поїхав до Індії, і його там убили…

Я… я була в нього закохана…

Еґґ блимнула. Задивилася на море…

Потім її увага повернулася в теперішнє, до містера Саттертвейта.

– Тож, розумієте, мені досить важко все це переживати. Особливо якщо це була не природна смерть…

– Моя люба!

– Ох, ну все ж це збіса дивно! Ну ви мусите визнати, що це дивно!

– Але ж ви сама щойно практично підтвердили, що в Беббінґтонів немає жодного ворога в цілому світі.

– Ось тому це і дивно. Я не можу вигадати жодного притомного мотиву…

– Фантастично! Але ж у коктейлі нічого не було.

– Хтось міг вколоти йому ін’єкцію.

– З отрутою, яку південно-американські племена індіанців використовували для стріл? – м’яко поглузував містер Саттертвейт. Еґґ вишкірилася.

– Саме так. Стара добра отрута, яка не лишає слідів. О, ви зверхньо кпините з цього. Можливо, одного дня ви дізнаєтеся, що ми мали рацію.

– Ми?

– Ми з сером Чарльзом.

Вона трохи зашарілася.

Містер Саттертвейт подумав рядками, відомими серед його покоління, коли в кожній книжковій шафі стояли «Цитати на всі випадки життя».

Йому стало трохи соромно за те, що він думає цитатами, тим паче з Теннісона, про якого зараз мало згадують. До того ж хоч сер Чарльз був і засмаглий, та ран від меча на його обличчі не було, а Еґґ Літтон-Ґор хоч і була, безумовно, схильна до здорової пристрасті, але навряд чи збиралася гинути від любові й поневірятися по ріках на баржі. У ній не було нічого від лілейної діви Астолату[2].

«Окрім, – подумав Саттертвейт, – її молодості…»

Дівчат завжди вабить до чоловіків середнього віку з цікавим минулим. Еґґ, здавалося, не була винятком з цього правила.

– Чому він не одружився? – різко запитала вона.

– Ну, – містер Саттертвейт замовк. Його відповідь, якщо коротко, зводилася до одного слова «обережність», але він розумів, що це слово для Еґґ Літтон-Ґор неприйнятне. В сера Чарльза Картрайта було багато жінок, акторок та інших, але йому завжди вдавалося триматися від шлюбу подалі. Еґґ же очевидно хотілося б отримати більш романтичне пояснення.

– Та дівчина, яка померла від туберкульозу, її звали якось на М – він наче був у неї дуже закоханий?

Містер Саттертвейт пам’ятав жінку, про яку йшлося. Ходили чутки, щоправда, не надто наполегливі, начебто в Чарльза Картрайта був із нею роман, але містер Саттертвейт ні на мить не вірив, що сер Чарльз не одружувався через вірність її пам’яті. Він намагався висловитися якомога тактовніше.

– Думаю, в нього було багато романів, – сказала Еґґ.

– Ем, можливо, – тільки й видобув містер Саттертвейт, почуваючись по-вікторіанськи.

– Мені подобаються чоловіки, в яких були романи, – промовила Еґґ. – Це показує, що вони не гомосексуалісти чи ще щось таке.

Вікторіанство містера Саттертвейта отримало сильного стусана.

Він не знав, що відповісти. Еґґ не помітила його знічення і задумливо вела далі.

– Знаєте, сер Чарльз насправді розумніший, ніж здається. Звичайно, він часто грає, щось удає, але за всім цим ховається світлий розум. І з вітрилами він вправляється набагато краще, ніж можна подумати з його слів. Коли він про це розповідає, може здатися, що все це поза, але це не так. І в розслідуванні теж. Ви думаєте, все це заради ролі – він хоче зіграти великого детектива. А я скажу так: я думаю, він би дуже добре його зіграв.

– Ймовірно, – погодився містер Саттертвейт.

В інтонації, з якою він це сказав, ясно проявлялися його почуття. Еґґ вловила їх і висловила вголос:

– Але ви вважаєте, що, «Вбивство священика» – це не триллер. Це просто «Прикрий випадок за вечерею», соціальна трагедія. А що думає Еркюль Пуаро? Він мав би знати, що це насправді.

– Мсьє Пуаро порадив нам почекати на аналіз вмісту келиха.

– Зрозуміло, – сказала Еґґ, – він старішає. Відстав від життя.

Містер Саттертвейт скривився. Дівчина вела далі, не розуміючи, що бовкнула грубість.

– Ходімо, вип’ємо чаю з мамою. Ви їй подобаєтеся. Вона так сказала.

Дещо улещений, містер Саттертвейт прийняв запрошення.

Коли вони прийшли до будинку леді Мері, Еґґ зголосилася зателефонувати серу Чарльзові, щоб пояснити «зникнення» його гостя.

Містер Саттертвейт сидів у маленькій вітальні з вицвілим чинцем та натертими до блиску старими меблями. То була вікторіанська кімната, з тих, що він подумки називав «кімнатами леді», і вона йому подобалася.

Їхня розмова з леді Мері була приємною. Нічого надзвичайного, але невимушеність тішила. Вони говорили про сера Чарльза.

А містер Саттертвейт добре його знає? Та не надто, відказував той. Він був фінансово зацікавлений в успіху однієї з п’єс Картрайта кілька років тому. Так вони й подружилися.

– Він дуже харизматичний, – промовила леді Мері, усміхаючись. – Я відчуваю це так само, як і Еґґ. Думаю, ви помітили, що Еґґ притаманне поклоніння героям.

Містеру Саттертвейту було цікаво, чи не бентежить леді Мері, як матір, таке поклоніння. Але здавалося, її це не хвилювало.

– Еґґ так мало бачить життя, – сказала вона, зітхаючи. – Ми в такій скруті. Одна моя кузина показала їй декілька місць у місті, але після того вона майже ніде не була, хіба що часом до когось навідається. Мені здається, молоді треба бачити якомога більше місць і людей – особливо людей. Інакше… ну, близьке сусідство буває небезпечним.

Містер Саттертвейт погодився, пригадавши сера Чарльза та мореплавство, але за мить виявилося, що думки леді Мері розвиваються в протилежному напрямку.

– Приїзд сера Чарльза добре вплинув на Еґґ. Розширив її обрії. Розумієте, молоді тут мало, особливо чоловіків. Я завжди боялася, що Еґґ вийде заміж за когось просто тому, що не бачила інших.

Інтуїція містера Саттертвейта швидко підказала, про кого йдеться.

– Це ви про Олівера Мендерза?

Леді Мері зашарілася, щиро здивувавшись.

– О, містере Саттертвейте, і як ви здогадалися? Так, я дійсно мала на увазі його. Колись вони з Еґґ проводили багато часу разом, але деякі його погляди мене відштовхують.

– В юності мають бути свої примхи, – зауважив містер Саттертвейт. Леді Мері похитала головою.

– Мені було так страшно. Звісно, він непогана партія, я все про нього знаю, а його дядько, який нещодавно запросив його працювати на свою фірму, дуже багатий чоловік. І не те що б… і певно, це нерозсудливо з мого боку… але…

Вона похитала головою, нездатна висловитися точніше.

Містер Саттертвейт раптом чомусь відчув себе її близьким другом. Він сказав тихо і просто.

– Та все ж, леді Мері, навряд чи вам хотілося б, щоб ваша донька вийшла за чоловіка вдвічі за неї старшого.

Її відповідь здивувала Саттертвейта.

– А може, так і безпечніше. Принаймні так є якась упевненість. В такому віці чоловіки найчастіше вже лишили свої гріхи та божевільні вчинки позаду і можна не боятися їх у майбутньому…

В кімнату зайшла Еґґ, і містер Саттертвейт не встиг нічого відповісти.

– Тебе довго не було, люба, – сказала їй мати.

– Я говорила із сером Чарльзом, матусю. Він лишився сам на сам зі своєю славою. – Вона з докором повернулася до містера Саттертвейта. – Ви не говорили мені, що гості роз’їхалися.

– Так, повернулися додому вчора, усі, окрім сера Бартолом’ю Стренджа. Він збирався побути до завтра, але вранці його викликали терміновою телеграмою. Один з його пацієнтів був у критичному стані.

– Як шкода. Бо я збиралася усіх їх як слід роздивитися. Можливо, я знайшла б розгадку.

– Яку ще розгадку?

– Містер Саттертвейт знає. О, байдуже. Олівер досі тут. Залучимо його. Він багато чого може, коли хоче.

Коли містер Саттертвейт повернувся до «Воронячого гнізда», господар будинку сидів на терасі з видом на море.

– Вітаю, Саттертвейте! Пили чай з Літтон-Ґорами?

– Так. Ви не проти?

– Звісно ні. Еґґ мені телефонувала. Дивна дівчина, ця Еґґ…

– І приваблива, – сказав містер Саттертвейт.

– Гм, так, певно.

Він підвівся і зробив кілька безцільних кроків.

– Господи, – раптом із гіркотою промовив він, – краще б я ніколи не приїздив до цього проклятого місця.