Читать книгу Трагедія в трьох діях - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 4

– Саттертвейте, зайдете на хвильку до нас? – визирнув з-за дверей сер Чарльз.

Минуло півгодини. Знічення змінилося спокоєм. Леді Мері вивела невтішну місіс Беббінґтон з кімнати і зрештою поїхала з нею до пасторського будинку. Міс Мілрей вирішувала питання по телефону. Приїхав місцевий лікар і прийняв чергування в сера Бартолом’ю. Меню вечері скоротили, і за мовчазною згодою всі гості розійшлися після неї по кімнатах. Містер Саттертвейт саме збирався до себе, коли сер Чарльз озвався до нього з кімнати, де помер містер Беббінґтон.

Містер Саттертвейт зайшов туди, долаючи тремтіння. Він був уже досить старий, щоб жахатися вигляду смерті… Бо скоро, мабуть, і сам він… Але нащо про це думати?

– Років двадцять ще протримаюся, – твердо заявив сам собі.

Окрім них, у кімнаті, обставленій як каюта, був тільки Бартолом’ю Стрендж. Той схвально кивнув, побачивши Саттертвейта.

– Це добре, – сказав він. – Саттертвейт нам допоможе розібратися. Він життя знає.

Дещо здивований, містер Саттертвейт сів у крісло поряд із лікарем. Сер Чарльз ходив сюди-туди. Він забув про те, що долоні треба стискати, і його схожість із відставним моряком вже не проглядалася так яскраво.

– Чарльзові це не подобається, – мовив сер Бартолом’ю. – Я маю на увазі смерть бідолашного Беббінґтона.

Містеру Саттертвейту подумалося, що настрій у цій фразі передано не точно. Хіба могло комусь сподобатися те, що сталося? Він зрозумів, що Стрендж має на увазі дещо інше, відмінне від того, що сказав.

– Те, що сталося, дуже сумно, – почав містер Саттертвейт, обережно намацуючи шлях. – Так, дуже-дуже сумно, – повторив він і знову затремтів, як кілька хвилин тому.

– Кгм, так, досить болісно, – сказав лікар з професійною ноткою в голосі.

Картрайт припинив ходити сюди-туди.

– Ти колись бачив, щоб хтось отак само помер, Толлі?

– Ні, – задумливо відповів Бартолом’ю. – Не сказав би, що бачив таке. Але, – додав він за секунду-дві, – не думаю, що я бачив так багато смертей, як тобі здається. Психіатр не схильний вбивати своїх пацієнтів. Він допомагає їм лишатися живими й отримує за це гроші. Мак-Дуґал точно бачив набагато більше смертей.

Лікар Мак-Дуґал, якого викликала міс Мілрей, був головним лікарем Лумута.

– Мак-Дуґал не бачив, як помер цей чоловік. Коли він прибув, Беббінґтон уже був мертвий. Він міг судити лише за тим, що ми йому сказали і що сказали ви. Мак-Дуґал переконаний, що це якийсь удар, що Беббінґтон уже був немолодий, а здоров’я мав не надто міцне. Такого пояснення мені не достатньо.

– Можливо, і йому теж, – пробурмотів Стрендж. – Але має ж лікар бодай щось сказати. Удар – хороше слово, воно нічого не означає, але задовольняє розум. Зрештою, Беббінґтон і справді був немолодий, а його здоров’я і справді останнім часом підводило – нам так сказала його дружина. Мабуть, щось раптово дало збій.

– Чи було це схоже на типовий напад чи удар, чи як ви там це називаєте?

– Напад чого?

– Якоїсь відомої хвороби?

– Якби ти вивчав медицину, – сказав сер Бартолом’ю, – то тобі було б відомо, що в ній заледве є бодай щось типове.

– Що саме ви хочете сказати, сере Чарльзе? – запитав Саттертвейт.

Картрайт не відповідав. Він махнув рукою – не зовсім ясно, що це мало означати. Стрендж тихо посміявся.

– Чарльз сам себе не розуміє, – мовив він. – Просто його свідомість схильна продукувати драматичні варіанти розвитку подій.

Сер Чарльз видав докірливий жест. Чоловік, здавалося, глибоко занурився в свої думки, замислився. Він відсторонено похитав головою.

Містер Саттертвейт силкувався зрозуміти, кого ж той нагадував йому. Але от, пригадав! Арістід Дюваль, голова Секретної служби, який викриває таємний заколот у «Підземних дротах». Наступної миті він був уже певен: сер Чарльз несвідомо підкульгував під час ходіння, а Арістіда називали «Кульгавим».

Сер Бартолом’ю намагався зруйнувати несформульовані підозри Картрайта, застосовуючи до них безжалісний здоровий ґлузд.

– То що ти підозрюєш, Чарльзе? Самогубство? Вбивство? Кому треба вбивати священика, який і мухи не скривдить? Це вже щось із царини фантастики! Самогубство. Ну, цей варіант можна розглянути. Тут можна принаймні уявити, з яких причин Беббінґтону могло схотітися накласти на себе руки.

– І з яких?

Сер Бартолом’ю злегка похитав головою.

– Ну, людині в душу не залізеш. Але могло бути, наприклад, таке: Беббінґтон дізнався, що хворіє на невиліковну хворобу. Ну, на рак, скажімо. Щось таке могло стати мотивом для самогубства. Можливо, йому не хотілося, щоб дружина спостерігала за його довгими стражданнями. Це просто припущення, звісно. Насправді ж, нічого не говорить про те, що Беббінґтон хотів вкоротити собі віку.

– Я не думав про суїцид, – почав був сер Чарльз.

Бартолом’ю Стрендж знову тихо посміявся.

– Ну звісно. Тебе цікавить не те, що дійсно могло статися. Тобі треба сенсації – в коктейлях була новітня отрута, яка не лишає слідів.

Сер Чарльз скривився.

– Не певен, що це в моїх інтересах. Чорт забирай, Толлі, ти пам’ятаєш, що ті коктейлі готував я?

– Несподіваний напад манії убивства, еге? Думаю, в нашому випадку симптоми з’являться пізніше, але до ранку всі ми помремо.

– Дідько, ти все жартуєш, але… – Сер Чарльз роздратовано обірвав фразу.

– Я не жартую, – сказав лікар.

Голос його змінився. Тепер він звучав поважно, в ньому вгадувалася чуйність.

– Я не жартую про смерть бідного Беббінґтона. Я ґлузую з твоїх припущень, Чарльзе, тому що, ну просто тому що не хочу, щоб ти комусь випадково нашкодив.

– Нашкодив? – перепитав сер Чарльз.

– Можливо, ви, містере Саттертвейт, розумієте, до чого я хилю?

– Думаю, можливо, я здогадуюся, – мовив Саттертвейт.

– Хіба ти не розумієш, Чарльзе, – вів далі сер Бартолом’ю, – ці твої безпідставні підозри дійсно шкідливі? Такі речі швидко поширюються. Сам лише натяк на злочин, необґрунтований натяк, може завдати горя і болю місіс Беббінґтон. Я чув про декілька таких випадків. Раптова смерть, злі язики, чутки розлітаються по всіх усюдах, і снігова куля починає наростати – спинити її вже не може ніхто. Хай йому грець, Чарльзе, хіба ти не бачиш, що це жорстоко, що це зайве? Ти просто відпустив свою жваву уяву в галоп, дозволивши собі думати про те, чого немає.

Обличчя актора стало нерішучим.

– Про це я не подумав, – визнав він.

– Ти надзвичайно хороша людина, Чарльзе, але твоя уява дійсно, бува, виходить з берегів. Ну ж бо, скажи серйозно: чи справді ти вважаєш, що комусь, бодай комусь, могло знадобитися вбити цього безневинного чоловіка?

– Навряд чи, – сказав сер Чарльз. – Ні, як ти й кажеш, це малоймовірно. Вибач, Толлі, але це не просто вибрик з могу боку. Я дійсно відчув, що тут щось не так.

Містер Саттертвейт тихенько кашлянув.

– Дозвольте висловити припущення? Містерові Беббінґтону стало зле через кілька хвилин після того, як він зайшов до кімнати, щойно він відпив коктейлю. Але я помітив, що пастор скривився, п’ючи його. Мені подумалося, це тому, що старий не звик до смаку коктейлів. Але якщо взяти це до уваги, то скромне припущення містера Бартолом’ю щодо самогубства може виявитися слушним. Це здається можливим, а от ідея про вбивство і справді звучить надто надумано.

Хоч це й не дуже вірогідно, а проте містер Беббінґтон все ж міг непомітно підсипати собі щось у склянку. Я бачу, що в цій кімнаті нічого не чіпали. Коктейльні склянки на своїх місцях. Ось келих містера Беббінґтона. Я знаю це, бо сидів отут і говорив із ним. Думаю, сер Бартолом’ю міг би взяти келих на аналіз: це можна зробити тихо, не збурюючи «розмов».

Лікар підвівся й узяв келих.

– Гаразд, – промовив він. – Потішу твою уяву, Чарльзе, але готовий закластися на десять фунтів проти одного, що там немає нічого, крім чистого як сльоза джину та вермуту.

– Домовилися, – сказав сер Чарльз.

Потім з гіркою усмішкою додав:

– Знаєш, Толлі, ти певною мірою винен у тому, що витворяє моя фантазія.

– Я?

– Так, з твоїми розмовами про злочини вранці. Ти сказав, що цей чоловік, Еркюль Пуаро, свого роду буревісник, що куди він, туди й злочин. І от щойно він прибуває, як тут стається загадкова смерть. Звісно, я одразу ж починаю думати про вбивство.

– Цікаво, – видобув містер Саттертвейт і замовк.

– Так, – сказав Чарльз Картрайт. – Я про це думав. Що скажеш, Толлі? Чи можемо ми запитати в нього, що він про все це гадає? Ну, тобто це взагалі етично?

– Хороша думка, – буркнув містер Саттертвейт.

– Я знаю правила медичної етики, але не маю жодного уявлення про професійну етику детективів.

– Не можна просити співака заспівати, – пробурмотів містер Саттертвейт. – Чи можна просити детектива розслідувати? Хм, цікавий момент.

– Просто думка, – сказав сер Чарльз.

У двері тихенько постукали, і в кімнату знічено зазирнув Еркюль Пуаро.

– Заходьте, друже, – гукнув сер Чарльз, підстрибуючи. – Ми саме про вас говорили.

– Я подумав, можливо, я втручаюся куди не треба.

– Аж ніяк. Випийте.

– Дякую, ні. Я рідко п’ю віскі. Скляночку сиропу час від часу…

Та в асортименті напоїв сера Чарльза сиропу не було. Коли гість влаштувався у кріслі, Картрайт перейшов одразу до справи.

– Не буду правити теревені, – промовив він. – Ми щойно говорили про вас, мсьє Пуаро, і про те, що сьогодні сталося. Чи не здається вам, що ситуація надто дивна?

Пуаро звів брови. Тоді запитав:

– Дивна? А що не так?

Бартолом’ю Стрендж сказав:

– Моєму другові приверзлося, що старого Беббінґтона вбили.

– А ви так не вважаєте, ні?

– Нам цікаво дізнатися, що думаєте ви.

– Звісно, йому стало зле дуже раптово, справді, дуже.

– Саме так.

Містер Саттертвейт виклав теорію про самогубство і розповів про свою пропозицію взяти вміст келиха на аналіз.

Пуаро схвально кивнув.

– Так, це не завадить. Мені, як знавцеві людської природи, здається дуже малоймовірним, щоб цього приємного безневинного чоловіка комусь захотілося вбити. Але ідею про самогубство я підтримую ще менше. Одначе келих має щось нам підказати.

– А результати аналізу – які ваші припущення щодо них?

Детектив стенув плечима.

– Мої? Я можу лише здогадуватися. Ви хочете, щоб я здогадався, якими будуть результати?

– Так. І..?

– Тоді я думаю, там знайдуть лише рештки першокласного сухого мартіні. – Він уклонився серові Чарльзу. – Щоб отруїти людину коктейлем, одним з багатьох на таці, треба докласти неабияких зусиль. І якби цей милий священик задумав скоїти суїцид, то не думаю, що він зробив би це на вечірці. Це надто нерозсудливо щодо нас. А містер Беббінґтон здався мені дуже розсудливим. – Він замовк. – Така моя думка, коли ви вже мене запитали.

На мить запала тиша. Потім сер Чарльз глибоко зітхнув. Він прочинив одне з вікон і визирнув назовні.

– Вітер посилився, – зауважив він.

Повернувся моряк, детектив секретної служби зник.

Але спостережливому містору Саттертвейту здалося, що сер Чарльз женеться за роллю, яку, врешті-решт, грати не йому.