Читать книгу Море-океан - Алессандро Барикко - Страница 5

У готель «Альмаєр» можна добутися пішки, спустившись стежкою, що йшла від каплички Сент-Аман, або в екіпажі по дорозі до Куартеля чи пароплавом униз річкою. Професор Бартлбум дістався сюди випадково.

– Це готель Миру?

– Ні.

– Готель Сент-Аман?

– Ні.

– Поштовий готель?

– Ні.

– Королівський оселедець?

– Ні.

– Добре. Чи маєте вільну кімнату?

– Так.

– Вселяюся.

Журнал реєстрації гостей очікував, розгорнений, на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на чужі мрії та імена. Перо професора сластолюбно пірнуло під простирадла.

Ісмаель Аделанте Ісмаель проф. Бартлбум.

Із завиванцями та всім таким. Добра справа.

– Перший Ісмаель – це мій батько, а другий – мій дід.

– А це хто?

– Аделанте?

– Ні, не той, а …цей.

– Проф.?

– Еге.

– Професоре, хіба ні? Тобто професор.

– Яке дурне ім’я.

– Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?

Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», – але це не ім’я, це мій фах, я викладач…

– Не ім’я?

– Ні.

– Гаразд. Мене звати Дíра.

– Діра.

– Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».

Професор Бартлбум – від тієї миті просто Бартлбум – узяв рушники.

– Пані Діро…

– Слухаю?

– Чи можу я поставити вам одне запитання?

– Яке ж це?

– Скільки вам років?

– Десять.

– Он воно як.

Бартлбум – донедавна ще професор Бартлбум – схопивши валізи, покрокував до сходів.

– Бартлбуме?

– Слухаю?

– У панянок не годиться питати вік.

– Справді, даруйте.

– Другий поверх. Останній углиб коридору.

У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи ногами в повітрі.

Бартлбум слабенько кахикнув, так, аби тільки подати голос.

Нічого.

Зайшовши до кімнати, поставив валізи й пішов роздивлятися картини (однаковісінькі, неймовірно), сів на ліжко, з неприховуваною полегкістю роззувся, підвівся знову, пішов глянути в люстерко, переконавшись, що це досі він (ніколи ж не знаєш), зазирнув у шафу, повісив плаща й підійшов до вікна.

– Ти частина кімнатної обстави чи випадково зайшов?

Хлопчина й на міліметр не ворухнувся. Але відповів:

– Обстави.

– А.

Бартлбум знову повернувся до ліжка, скинувши краватку, випростався на ньому. Плями й сирість на стелі як тропічні квітки, намальовані чорно-білими барвами. Заплющивши очі, заснув. Наснилося йому, що його покликали на заміну жінці-гарматі в Цирку Бозендорфа, а він, вийшовши на манеж, у першому ряду помітив свою тітку Аделаїду, витончену жінку сумнівних звичаїв, яка перед тим цілувала якогось пірата, потім однакову з нею жінку, й, урешті, дерев’яну статую святого, котрий насправді був ніякою не статуєю, а несподівано закрокував просто до нього, Бартлбума, вигукуючи щось, чого він ніяк не міг добре розчути, викликавши в глядачів таке обурення, що він, Бартлбум, мусив накивати п’ятами, відмовившись навіть від заслуженої умовленої винагороди, про яку домовлявся з директором цирку – 128 сольдо, якщо точно. Коли він прокинувся, хлопчик досі сидів у кімнаті. Проте він вже обернувся й дивився на професора. Крім цього, хлопчина ще й говорив:

– Чи бували ви колись у Цирку Бозендорфа?

– Перепрошую?

– Я спитав вас, чи ви колись відвідували Цирк Бозендорфа?

Бартлбум сів на ліжку.

– А ти що знаєш про Цирк Бозендорфа?

– Нічого. Лише бачив його, він проїжджав у нас торік. І тварини в них були, і все-все. І жінка-гармата.

Бартлбум завагався, чи слід йому напитувати звісток про тітку Аделаїду. Вона, дійсно, померла багато років тому, але це хлоп’я, як видається, собі на умі. Зрештою вирішив тільки злізти з ліжка й підійти до вікна.

– Можна? Мені треба трохи подихати свіжим повітрям.

Хлопчина трішки посунувся на підвіконні вбік. Холодне повітря й північний вітер. А перед очима, аж до нескінченності, море.

– Що ти робиш, просиджуючи на підвіконні увесь час?

– Споглядаю.

– Небагато тут навиглядаєш.

– Жартуєте?

– Та море хіба, згоден, але ж море завжди таке, завжди однакове, до самого обрію море, хіба промине човен, якщо поталанить, це ж не кінець світу.

Хлопчик повернувся до моря, відтак знов до Бартлбума, потім знову до моря і знов обернувся до Бартлбума.

– На скільки ви приїхали? – спитав він.

– Не знаю. На кілька днів.

Хлопчина, зіскочивши з підвіконня, попростував до дверей і, спинившись на порозі, кілька хвилин пильно роздивлявся Бартлбума.

– А ви приємний. Може, коли поїдете від нас, не будете вже таким недоумком.

У Бартлбумові зростала цікавість дізнатися, хто їх виховав такими, цих дітлахів. Якась феноменальна людина, мабуть.

Вечір. Готель «Альмаєр». Номер на другому поверсі у глибині коридору. Письмовий столик, гасова лампадка, тиша. Сіре вбрання, а в ньому – Бартлбум. Двоє сірих капців, а всередині – його ноги. Білий аркуш паперу на письмовім столі, перо та чорнильниця. Пише Бартлбум. Пише.

Серце моє,

я приїхав до моря. Я позбавляю Вас опису труднощів і прикрощів, що спіткали мене під час подорожі: важливо лише те, що зараз я тут. Готель гостинний: простенький, але гостинний. Розташований на вершині невеличкого пагорба, просто напроти морського узбережжя. Увечері здіймається приплив, і вода дістається майже під моє вікно. Ніби перебуваєш на кораблі. Вам би сподобалося.

Я ніколи не плавав на кораблі.

Завтра розпочну дослідження. Здається, це ідеальне місце. Я не приховую, що справа мені випала важка, але… Ви знаєте, єдина в цілім світі знаєте, як я рішуче налаштований вчасно довести до кінця твір, який я замислив та розпочав блаженного дня дванадцять років тому. Я втішатимусь, уявляючи, що Ви в доброму здоров’ї й Вашій душі радісно.

Справді, я раніше про це ніколи не міркував, та я дійсно ніколи не плавав на кораблі.

У самотності цього віддаленого від світу місця мене не покидатиме впевненість, що Ваша ласка в розлуці не загубити спогад про того, хто кохає Вас і хто на віки залишиться Вашим.

Ісмаель А. Ісмаель Бартлбум

Поклавши перо, згортає аркуш, кладе його в конверт. Підвівшись, добуває зі своєї валізи скриньку з червоного дерева, піднявши вічко, кидає в скриньку листа, незапечатаного й без адреси. У скриньці сотні таких самих конвертів. Розкритих та неадресованих. Бартлбум має тридцять вісім років. Вірить у те, що десь у світі зустріне одного дня жінку, яка споконвіку є його жінкою. Інколи він нарікає, що доля вперто, так нетактовно, непоступливо не хоче його помічати, але з часом він навчився ставитися до цього дуже спокійно. Майже щодня, уже багато років, він, узявши до рук перо, пише їй. Він не має ні імен, ані адрес, які треба зазначити на конвертах, але має життя, про яке варто розповісти. А кому ж, як не їй? Гадає, що, коли вони зустрінуться, приємно буде поставити їй на коліна скриньку з червоного дерева, сповнену листів, і промовити:

– Я чекав на тебе.

Вона відчинить скриньку, й поволі, коли схоче, прочитає всі листи один по одному й, повертаючись назад довжелезною ниткою синіх чорнил, прийме роки – дні та миті, – які цей чоловік іще до їхнього знайомства подарував їй. Чи, може, просто перевернувши скриньку, ошелешена тим чудернацьким снігопадом листів, осміхнеться, промовляючи до цього чоловіка:

– Ти божевільний.

І навіки покохає його.