Читать книгу Море-океан - Алессандро Барикко - Страница 6

– Отче Плюшу….

– Слухаю, бароне.

– Моїй доньці завтра виповниться п’ятнадцять років.

– …

– Уже спливло вісім років, відколи я довірив вам її лікувати.

– …

– Ви її не зцілили.

– Ні.

– Вона має взяти шлюб із чоловіком.

– …

– Має вийти з цього замку й побачити світ.

– …

– У неї мають бути діти і…

– …

– Зрештою, вона ж має почати жити, раз і назавжди.

– …

– …

– …

– Отче Плюшу, моя донька мусить одужати.

– Звісно.

– Знайдіть кого-небудь, хто здатен її вилікувати. І привезіть сюди.

Найвідомішого в Країні лікаря звали Аттердель. Чимало хто на власні очі бачив, як він воскрешав мертвих, які вже були радше на тому світі, ніж на сьому; пропащі, справді, а він витягував їх із пекла, повертаючи до життя, що часом спантеличувало, а іноді навіть було недоречним, але всі розуміли, що такий у нього фах, і ніхто не вмів того робити, як він, отож вони й воскресали на втіху друзям і всім родичам, які мусили тепер усе переробляти заново, відкладаючи сльози та спадок до кращих часів: може, наступного разу, добре поміркувавши довгенько, звернуться до якого-небудь нормального лікаря, котрий просто вбиває пацієнтів та й по всьому, а не такого, як оцей, що ставить їх на ноги лише через те, що найвідоміший у цілій Країні. Та ще й найдорожчий.

Тож отцю Плюшеві спав на думку саме Аттердель. І не тому, що він надто йняв віри в лікарів, аж ніяк, але про все, що стосувалося Елізвін, слід було думати головою барона, а не своєю. А барон вірив у те, що там, де Господь безсилий, упорається наука. Господові не вдалося. Тому прийшла черга Аттерделя.

Він приїхав до замку в чорному налощеному екіпажі: видовище трохи жалобне, зате надзвичайно театральне. Стрімко збігши сходами до отця Плюша, майже не підводячи на нього очей, спитав:

– Чи ви й є барон?

– Якби ж то.

Типова для отця Плюша відповідь. Ніколи не міг утриматися. Ніколи не казав того, що мав би сказати. Спершу йому на думку спадало дещо інше. Лише на хвильку перше. Проте цього було більше, ніж удосталь.

– Отже, ви отець Плюш.

– Еге.

– Це ви мені писали.

– Писав.

– Ох і дивна у вас манера писати.

– У якому сенсі?

– Не було потреби писати римуючи. Я б усе одно приїхав.

– Ви в тому впевнені?

Приміром, цієї миті правильно було б сказати таке:

– Даруйте, це була дурна гра.

І справді, ця відповідь чудово склалася в голові отця Плюша, гарна, рівненька й чистенька, але лише на мить запізнилась, і цієї дещиці вистачило, щоб з язика злетів шквал слів, які, щойно торкнувшись поверхні тиші, беззаперечно блискуче викристалізувалися в питання цілком недоречне:

– Ви в тому впевнені?

Аттендель підвів очі на отця Плюша. Це був більше ніж погляд. Це був медичний огляд.

– Цілком у цьому впевнений.

Мають одну добру рису ці люди, вчені: вони в цьому впевнені.

– Де дівчинка?

«Звісно, Елізвін… так мене звати. Елізвін».

«Так, лікарю».

«Ні, справді, не боюся. Завжди так розмовляю. Такий у мене голос. Отець Плюш каже, що…»

«Дякую, пане».

«Не знаю. Найдивовижніші речі. Але це не страх, власне страх… то дещо інше… страх приходить ззовні, я це збагнула, от ти стоїш і тебе охоплює страх… ось ти стоїш, а ось він… отак… ось він, а ось я, але зі мною трапляється так, що несподівано мене тут вже немає, а є лише він… який, одначе, зовсім не страх…а не знаю, що воно таке, а ви знаєте?»

«Так, пане».

«Так, пане».

«Це немов відчувати, що помираєш. Чи зникаєш. Саме так: зникаєш. Видається, ніби очі в тебе сповзають з обличчя, а руки перетворюються на чужі, а ти й міркуєш, що зі мною коїться? А серце в грудях калатає несамовито, спокою тобі не дає… й звідусіль ніби частини від тебе відокремлюються, і ти їх уже не відчуваєш… загалом, ти ось-ось відділишся, й у цю мить я переконую себе, що треба про що-небудь думати, треба чіплятися за цю думку, тож, якщо мені вдається подумки уявити себе маленькою, усе минає, треба тільки опиратися, але справа в тім, що… і це дійсно жахливо… справа в тім, що думок більше немає, у жодному куточку всередині тебе, ані єдиної думоньки, а лише відчуття, розумієте, відчуття… й найсильніше – це пекельна лихоманка, нестерпний сморід плісняви, сморід мертвичини просто в горлянці, пропасниця та гризота, щось мене гризе, біс, що гризе тебе, роздираючи на шматки, це…»

«Даруйте, пане».

«Так, час від часу все набагато… простіше, тобто я відчуваю, як зникаю, так, але з насолодою, тихо, тихо… це емоція, отець Плюш каже, що це – емоція, він каже, що я зовсім беззахисна перед емоціями, і здається, що все заходить просто в мої очі та мої…»

«У мої очі, саме так».

«Ні, цього я не пригадую. Я знаю, що нездужаю, але… Часом є речі, яких я не боюся, тобто так трапляється не завжди, позавчора вночі була страшенна злива, блискавиці, вітер… але мені було спокійно, справді, не відчувала страху, взагалі нічого… А потім задосить і якогось кольору чи предмета з якимись певними обрисами, чи… чи обличчя людини, що проходить повз, саме так, обличчя, часом обличчя жаскі, хіба ні? – часом трапляються настільки реальні обличчя, й мені видається, що вони на мене накидаються, обличчя, які виють, ви розумієте, що я хочу сказати? Вони виють просто на тебе, жах, і захиститися від них ніяк, немає… способу…»

«Кохання?»

«Отець Плюш іноді читає мені книжки. Від них я не почуваюся кепсько. Батько б заперечував, але… загалом, трапляються й історії… здатні хвилювати, емоційні, розумієте? Про убивць чи коли гине людина… але я можу слухати про будь-що, коли так написано в книзі, дивна річ, я можу навіть заплакати – й це приємно та не заважає той сморід мертвичини, плачу і квит, а отець Плюш продовжує читання, і так приємно, але не треба, щоб батько про це знав, він нічого про це не знає, і, мабуть, ліпше, щоб…»

«Звісно, я люблю свого батька. А що?»

«Білі килими?»

«Не знаю».

«Одного дня я бачила, як батько спить. Зайшла в його кімнату й побачила. Батька. Він спав, скрутившись калачиком, як діти сплять, на боці, підібгавши під себе ноги і стиснувши руки в кулаки… я ніколи цього не забуду… мій батько, барон Кервол. Спав, немов дитина. Чи розумієте ви це? Як же можна не боятися, якщо навіть… як же не боятися, якщо навіть?..»

«Не знаю. До нас ніхто ніколи не приїздить…»

«Часом. Я це помічаю, так. Розмовляють поволі, коли зі мною, і складається враження, що навіть рухаються більш… більш повільно, ніби бояться щось зламати. Проте не знаю, чи…»

«Ні, не важко… інакше, не знаю, ніби бути…»

«Отець Плюш каже, що насправді я мала б бути нічним метеликом, але потім сталася помилка, і я прийшла сюди, та насправді мала б бути трохи в іншому місці, й тому зараз усе так складно, тому природно, що мене все зранює, маю бути дуже терплячою й чекати, складна то річ, розумієте, перетворити метелика на жінку…»

«Добре, пане».

«Це така собі гра, це не зовсім справжнє, але й не зовсім штучне, якщо ви знаєте отця Плюша…»

«Певна річ, пане».

«Хвороба?»

«Так».

«Ні, мені не страшно. Цього я не боюся, справді».

«Зроблю».

«Так».

«Так».

«Отже, до побачення».

«………………………….»

«Пане».

«Пане, даруйте».

«Я хотіла сказати, що свідома того, що нездужаю й не спроможна навіть вийти звідси, інколи навіть бігти для мене є надто…»

«Я хочу сказати, що я хочу жити, я зроблю будь-що, щоб це життя мати уповні, щоб аж до божевілля, байдуже, можу навіть з’їхати з глузду, якщо доведеться, але не хочу губити життя, я прагну жити, справді, якщо навіть це болісно до смерті, я хочу жити. Я житиму, правда?»

«Правда ж я житиму?»

Оскільки наука – дивна річ, дивна звірина, що влаштовує собі лігва в найабсурдніших місцях, працюючи за ретельними планами, які для стороннього ока не можуть не видаватися незбагненними й навіть часом комічними, настільки вони подібні до безтямного блукання, але натомість є геометрично-вивіреними мисливськими стежками, тенетами, розставленими по-мудрому витончено, і стратегічними битвами, спостерігаючи за якими, часом стаєш трохи приголомшеним, як трапилося з бароном Керволом, коли той зодягнений у чорне лікар нарешті до нього заговорив, дивлячись йому просто у вічі, з холодною упевненістю, але водночас, сказати б, і з дрібкою ніжності, що надзвичайно безглуздо, знаючи людей науки, і зокрема лікаря Аттерделя, але не цілком незбагненно, якщо тільки спромогтися зазирнути в голову лікаря Аттерделя загалом, та зокрема йому в очі, у яких образ величного й сильного чоловіка – не більше, не менше, як барона Кервола особисто – без упину зводився до образу чоловіка, що, скрутившись калачиком у ліжку, спав, мов дитина, високий і впливовий барон та маленький хлопчик, один усередині іншого, і вже годі було їх розрізнити й, зрештою, зворушитись, навіть якщо ти справжній науковець, беззастережно, лікар Аттердель, тієї миті, коли з холодною впевненістю та дрібкою ніжності подивився у вічі баронові Керволу, сказавши: «Я можу врятувати вашу доньку», – він зможе врятувати мою доньку, – але це буде нелегко, а в певному сенсі навіть страшенно ризиковано – ризиковано? – це експеримент, ми не знаємо, які будуть наслідки, гадаємо, що зарадить у такому випадку, як цей, ми це вже бачили багато разів, але ніхто насправді не в змозі стверджувати… – ось вам геометрично вивірені тенета науки, незбагненні мисливські стежини, гра, у яку зіграє цей чоловік, убраний у чорне, проти хвороби, слизької та невловимої, на яку нездужає дівчинка надміру тендітна, щоб жити, й надто жива, щоб померти, фантастичної недуги, яка, утім, має одного ворога, жахливого, ризиковане зілля, але блискуче, цілком абсурдне, якщо добре придивитися, настільки, що навіть людина науки притишує голос точнісінько тієї миті, коли просто в незворушні очі барона називає його на ім’я, не більш як звичайне слово, але в нім є те, що врятує його доньку, а може, уб’є її, але ймовірніше таки врятує, одне-єдине слово, однак по-своєму безмежне, навіть чарівне, нестерпно просте.

– Море?

І не ворухнулись очі барона Кервола. Аж до межі земель, якими він володіє, у ту мить немає щирішого подиву, ніж той, що хистко спинається на ноги у бароновім серці.

– Ви врятуєте мою доньку морем?