Читать книгу Море-океан - Алессандро Барикко - Страница 8

Бо моря барон Кервол ніколи в житті не бачив.

Його землі – суходіл: каміння, пагорби, болота, ниви, скелі, гори, ліси, галявини. Суходіл. Але моря – немає.

Для нього море було уявленням. Чи, ймовірніше, вервечкою уявних образів. Це було щось, що народжувалось у Червоному морі, розділеному Божою правицею навпіл, що подумки збільшувалося до всесвітнього потопу, у якому губилося, щоб згодом відновитися в обрисах пузатої арки, враз поєднуючись із образом китів (яких він не бачив ніколи, але часто уявляв) і звідти потім витікаючи знову, і це цілком збагненно, у кілька оповідок, які до нього дійшли, про величезних риб і драконів та підземні міста з чимраз яскравішим фантастичним блиском, що різко брижився в суворі риси обличчя його пращура, чий портрет багато років висить у відповідній галереї. Той пращур, за чутками, був мандрівником і плавав пліч-о-пліч із Васко да Гамою: у його трохи лихому погляді море звертало на зловісну стежку, відбиваючись у кількох непевних літописах про перебільшені описи піратських пригод, сплутуючись із цитатами святого Августина, який гадав, що океан – це бісівська домівка, повертаючись назад до імені Фессала, що, мабуть, було назвою якогось затонулого корабля чи, може, няньки, яка розповідала історії про кораблі та війни, ледь торкалось аромату певних матерій, привезених аж сюди з далеких країн і, нарешті, виринало в очах заморської жінки, яку зустрів чимало років тому й ніколи потім більше не бачив, щоб завмерти наприкінці такого ж плавання в уяві навколо материка, у пахощах фрукта, що, як йому розповідали, росте лише на морському узбережжі у південних країнах; куштуючи його, відчуваєш, яке сонце є на смак. Оскільки барон Кервол ніколи не бачив його, то море подорожувало в нього в уяві, як нелегал на борту вітрильника, що стоїть на якорі в порту з опущеними вітрилами, некривдний і зайвий.

Він би міг відпочивати тут довіку. Проте враз, за мить, витягли його з лігва слова чоловіка, зодягненого в чорне, на ймення Аттердель, присуд невблаганного посланця науки, покликаного створити диво.

– Я врятую вашу доньку. І врятую її морем.

Усередині моря. Цілком можна не повірити. Зачумлене й смердюче море, прихисток жахіть і людиножерська безоднева почвара, прадавня та язичницька, якої завжди боялися, а зараз, раптом

тебе запрошують, ніби на прогулянку, прописують її тобі,

бо це лікування, тебе невблаганно люб’язно штовхають

у море. І воно наразі стало модним лікуванням. Море має бути бажано холодним, дуже солоним та бурхливим, адже хвиля є невід’ємною частиною лікування від небезпек, що їх приносить із собою, які технічно слід побороти й морально опанувати в жаскій сутичці, якщо добре поміркувати, жаскій. І все через віру, скажімо, через переконання, що велика морська утроба спроможна розколоти шкаралупу хвороби, запустити канали життя, збільшити рятівні виділення з головних та периферійних залоз, пом’якшувальну ідеальну мазь для гідрофобів, меланхоліків, імпотентів, анемічних, самотніх, злостивих, заздрісних

і божевільних. Як шалений, якого везли в Брікстон,

під непроникним наглядом лікарів та науковців живосилом занурюють у крижану воду, збурену хвилями, потім, витягнувши з води й вимірявши реакції та зворотній зв’язок, знову занурюють, силоміць, певна річ, вісім градусів за Цельсієм, голову під воду, а він виринає, випускаючи крик, зі звірячою силою вивільняючись із рук медбратів і різноманітного персоналу, які всі є досвідченими плавцями, але це ніяк не зарадить проти сліпої люті звіра, що втікає, біжучи у воду голим, проклинаючи несамовитий згубний біль, сором та жах. Увесь берег закляк зніяковівши, а той звір чимдалі біжить, а жінки вдалині опускали очі, хоча, звісно, хотіли побачити, ще й як хотіли б, звіра й те, як він біжить і, скажімо відверто, його оголеність, саме таку, безладну наготу, заблукану в морі, надзвичайно принадну в сірому світлі, ту красу, що прохромлює наскрізь роки побожної освіти та пансіонів і зашаріння, проникаючи туди, куди й має дістатися, угору по нервах сором’язливих жінок, що в таїні широчезних і чистих жіночих

спідниць. Море, раптом здавалося, чекало на них споконвіку. Якщо вірити лікарям,

воно просто існувало впродовж тисячоліть, терпляче вдосконалюючись, маючи єдиний вивірений намір – прислужитись, як чудодійна мазь, що зарадить їхнім стражданням душі й тіла. Як повсякчас повторювали в бездоганних салонах бездоганним чоловікам і батькам бездоганні лікарі, сьорбаючи чай та карбуючи слова, пояснюючи з парадоксальною ввічливістю, що гидке море, і шок, і жах насправді є янгольськими ліками проти безпліддя, анорексії, нервового виснаження, менопаузи, надмірного збудження, тривоги та безсоння. Ідеальне лікування, що зцілить від турбот молодості й підготує до виконання жіночих обов’язків. Урочисте хрещення-посвята молодих дівчат, які стали жінками. Отже, прагнучи забути на мить про божевільного в брікстонському морі

(божевільний і далі біг, утім, біг на глибину, аж допоки

зник з очей, наукова обмілина, що втекла від статистиків медичної науки, спонтанно віддавшись у лоно моря-океану),

прагнучи забути його

(бо перетравили чоловіка величезні морські нутрощі, ніколи так і повернувши на берег, не виплюнувши у світ божий, як сподівалися, а натомість від нього залишився безформний мертвецько-блідий міхур),

можна б згадати про жінку – одну жінку – поважну кохану матір і дружину. Яку з будь-якої причини – через хворобу – привезли до моря, яке б інакше вона ніколи не мала змоги побачити і яке тепер перетворилося на осердя її зцілення, справді безмежне, на яке вона дивиться, але якого не збагне. Вона стоїть простоволоса, босоніж, і в цім немає нічого мізерного, це абсурдно, укупі з тією білою сорочкою та спіднім, що не прикриває литок, крізь які можна вгадати обриси тендітних стегон, це безглуздо, бо лише стіни її подружніх покоїв бачили її такою, одначе саме в цім вбранні вона стоїть на величезному пляжі, де не застоюється в’язке повітря шлюбного ложа, а дме морський вітер, приносячи наказ про рятівну свободу, втрачену, забуту, придушену, знецінену протягом усього життя матері, дружини, коханої жінки. Й очевидно: вона не може цього не відчути. Цієї порожнечі навколо без стін і зачинених дверей, а натомість попереду лише безмежна прозора бурхлива вода; уже саме лише це дарує чуттям свято, оргію для нервів і передсмак, що все ще попереду: укус крижаної води, страх, рідкі обійми моря, ураза для шкіри, і серце в п’ятах…

Її підводять до води.

На обличчя їй опускається, наче урочисте притаювання, шовкова маска.

Утім, ніхто так ніколи й не запитав про тіло божевільного з Брікстона. Варто це зазначити. А медики ставили експерименти, це зрозуміло. Кружляли неймовірні пари, пацієнт і його лікар, пацієнти прозорі, надзвичайно елегантні, яких пожирала зараза божественної млявості, й лікарі, подібні до мишей у льосі, що шукають вказівки, докази, числа та цифри, шпигуючи за пересуваннями недуги, що тікає від засідки, де на неї чатує парадоксальне лікування. Вони пили морську воду, ось до чого навіть дійшло, воду, яка вчора ще викликала жах та огиду, бувши привілеєм безпритульних диких людей із підсмаленою сонцем шкірою, пропащих покидьків. Вони пили її тепер маленькими ковточками, ці богоподібні інваліди, що вздовж лінії припливу ходили, непомітно тягнучи за собою ногу, неймовірно симулюючи шляхетну кульгавість, яка позбавляє їх звичного правила ставити одну ногу перед другою. Все правило за лікування. Хтось знаходив собі дружину, дехто писав вірші, цей звичайнісінький світ (відворотний, якщо придивитися ближче) несподівано обернувся, з виключно медичною метою, на край безодні, від якої століттями відмовлялись, а зараз обрали, добровільно й задля науки, як променад страждання.

Омивання у хвилях – так називали його лікарі.

Зробили навіть пристрій, справді, такі собі паланкіни, мабуть, для пані й панянок, щоб заховати їх від нерозважливих поглядів. Вони сідали в паланкін, запнутий зусібіч запонами градованих відтінків – неяскравими кольорами, так би мовити, – і їх заносили в море, на кілька метрів углиб, і там, вийшовши з паланкінів, що ледь торкалися поверхні води, вони купалися з лікувальною метою, майже невидимі за своїми запонами, що розпрямлялися на вітру, паланкіни, схожі на шатро, що гойдаються, ніби у вбранні для непоясненно загубленої в морі церемонії, що з берега видавалась виставою. Омивання у хвилях.

Лише наука здатна на певні речі,

це справді так. Зруйнувати столітню відразу до жахливої морської утроби, гнилля та смерті – й вигадати ідилію, яка поволі розповсюдиться на всі узбережжя світу. Одужання – немов кохання. А згодом ще й таке: якось на узбережжі в Деппері хвилею на берег винесло човна, руїни, завбільшки з обмілину. І люди, зваблені хворобою, розсипавшись по кілометровому березі, кожен поринув у морські обійми, розкидавши вишуканий одяг по піску скільки сягає око, кожен поринувши у власну кульку з емоцій, хіті й страху. З ласки науки, що їх скликала на берег, усі спустилися зі своїх небес повільно до уламків човна, які вагалися, чи сідати на обмілину в піску, немов посланець, що боїться прибути на місце призначення. Вони підходять. І витягують його на сушу. І бачать. Умостившись на дні судна, звернувши погляд у небеса й випроставши руку вперед, лежить там те, чого раніше там не було. І побачили вони…

святого. Дерев’яною була та статуя. Кольоровою. У загортці аж до п’ят, на горлянці – розітнута рана, але обличчя було цього не свідоме й покірно лежало божественно-безжурне. І нічого більше в човні, тільки цей святий. Сам-один. І всі гуртом, інстинктивно, підвели на мить очі, шукаючи на плесі океану обриси церкви; думка зрозуміла, але водночас і думка нерозумна, позаяк немає ні церков, ані хрестів, ані стежок, море шляхів не має, море непоясненне.

Погляди десятка інвалідів і виснажених жінок, прекрасно-далеких, і лікарів, схожих на мишву, помічників та підданців, старих еротоманів, роззяв, рибалок, дівчаток – і один святий.

Розгублені й вони всі, і він. Очікують.

На березі в Деппері, одного дня.

Ніхто ніколи так нічого й не збагнув.

Ніколи.

– Повезете її в Дашенбах – це ідеальне узбережжя для купання у хвилях. На три дні. Одне занурення вранці й одне по обіді. Спитайте лікаря Тавернера, він забезпечить вас усім необхідним. Ось для нього рекомендації. Тримайте.

Барон схопив листа, навіть не поглянувши.

– Вона від цього помре, – мовив.

– Можливо. Але дуже малоймовірно.

Тільки великі лікарі спроможні висловлюватися так цинічно точно. А Аттендель був найвеличнішим.

– Скажімо таке, бароне: можете собі тримати цю дівчину, замкнувши в замку, упродовж років, прогулюватися по білих килимах та спати посеред летючих людей. Та настане день – і якась емоція, яку ви не зможете передбачити, забере її у вас. Амінь. Або ж, погодившись на ризик, слухатиметеся моїх приписів і сподіватиметеся на Божу ласку. Море поверне вам вашу доньку.

Може, мертвою. Проте, якщо живою, то живою по-справжньому.

По-цинічному нестеменно.

Барон так і стояв без руху, тримаючи в руках листа, на півдорозі між собою й лікарем, зодягненим у чорне.

– Ви бездітний.

– Це геть неістотна обставина.

– Утім, дітей у Вас немає.

Глянувши на лист, повільно поклав його на стіл.

– Елізвін залишиться тут.

Запала тиша на мить, але лише на мить.

– Ні за що у світі.

Це сказав отець Плюш. Насправді ж фраза, яка народилась у його голові була складнішою й ближчою радше до такої: «Можливо, варто відкласти ухвалення рішень доти, доки при ясному розумі не поміркуєте про те, що…», – щось на кшталт цього. А втім, «Ні за що у світі», безперечно, легше для вимови та коротше речення, якому не важко прослизнути в ланки іншого, ледве торкнувшись поверхні мовчання, як несподіваному й непередбачуваному змієві.

– Ні за що у світі.

Це вперше за шістнадцять років, що отець Плюш наважився суперечити баронові в питанні, що стосується життя Елізвін. І відчув якесь дивне сп’яніння: ніби він щойно викинувся з вікна. Панотець був людиною досить практичною: уже якщо в повітрі опинився, то чому б не спробувати полетіти.

– Елізвін поїде аж до моря. Я сам її повезу. Якщо треба, залишуся там на багато місяців, років, допоки вона не набереться сили, щоб зайти у воду абощо. І зрештою повернеться додому – живою. Будь-яке інше рішення було б ідіотизмом, ба більше – боягузтвом. Дарма що Елізвін боїться, а ми не маємо боятись, і я не боятимуся. Їй до смерті байдуже. Бо вона жити хоче. І те, чого хоче, матиме.

Годі було повірити, що він таке каже, отець Плюш. Не йняли віри, що це він.

– Ви, лікарю Аттерделю, анітрохи не розумієте про людей, батьків і дітей, анічогісінько. Тому я вам вірю. Правда завжди нелюдяна. Як ви. Я знаю, що ви не помиляєтеся. Мені вас шкода, але вашими словами я захоплююсь. А я, жодного разу в житті не бачивши моря, поїду аж до нього, бо мене надихнули ваші слова. Це найнісенітніше, найсміховинніше, найбільш нерозумне з того, що мені колись випадало робити. Проте на всій землі Кервола немає людини, яка мені завадить. Жодної.

Схопивши зі столу листа, він поклав його в кишеню.

Серце в грудях у нього калатало, як шалене, руки тремтіли, а у вухах чулося дивне дзижчання. І не дивина, подумав: не кожен день випадає змогти полетіти.

Тієї миті могло трапитися будь-що. Справді, часом трапляються миті, у які всюдисуща та логічна мережа випадкових послідовностей здається, заскочена життям зненацька, і сходить у партер, змішуючись із глядачами, облишивши сцену, щоб там, під променями запаморочливої й несподіваної свободи, невидима рука виловила в безмежному лоні ймовірностей і серед мільйонів речей одну-єдину річ, дозволивши їй статися. У мовчазному трикутнику з цих трьох чоловіків проминали мільйони речей, які, можливо, у ньому вибухнули б, одна по одній, допоки раптом, як блискавка, коли розвіюється сяйво й курява, одним-одна, малесенька, з’являється в колі того часу та простору, сором’язливо намагаючись трапитися. І трапляється: барон – барон Кервол – розплакався, навіть не ховаючи обличчя в долоні, а лише відхилившись на спинку свого пишного крісла, ніби зборений втомою, але й водночас ніби звільнившись від величезного тягаря. Як пропаща людина, але водночас як людина спасенна.

Плакав барон Кервол.

Його сльози.

Отець Плюш без руху.

Лікар Аттердель мовчки.

І нічого більше.

Про це все ніхто ніколи не дізнався на землях Кервола. Та всі без винятку донині переповідають те, що сталося після. Якою радістю було те, що трапилося потім.

– Елізвін…

– Дивовижне лікування…

– Море…

– Божевілля…

– Видужає, от побачиш…

– Помре.

– Море…

Море (бачив барон на мапах, складених географами) було далеко. Але передовсім (це бачив він у своїх снах) воно було жахливе, надміру прекрасне, страшенно сильне – нелюдяне й вороже – дивовижне. І потім воно мало інші кольори, запахи невідомі, звуки нечувані – воно було іншим світом. Дивлячись на Елізвін, він не міг уявити, яким чином дочка може наблизитися до всього цього – і не зникнути в безвість, розсіявшись у повітрі через хвилювання та несподіванку. Барон уявляв мить, коли вона повернеться, раптово, і прийме у свої очі море. Він міркував про це протягом тижнів. А відтак збагнув. Це було неважко, зрештою. Неймовірно, що йому це не спало на думку раніше.

– Як ми поїдемо до моря? – спитав його отець Плюш.

– Либонь, він заїде й забере вас.

Отже, вони рушили одного квітневого ранку, перетинаючи поля та пагорби, а надвечір п’ятого дня дісталися берега річки. Не було навколо ні села, ані хат, геть нічого. Одначе на воді гойдався тихо маленький вітрильник, що звався «Адель». Зазвичай плавав він водами Океану, перевозячи скарби та злидні, туди-сюди, між материком й островами. На носі мав скульптуру, волосся якої спадало до п’ят. Вітрила просоталися всіма вітрами далеких світів. Киль багато років підглядав за морським лоном. У кожнім кутку невідомі аромати переповідали історії, якими списана шкіра на обличчях моряків. Це був двощогловий корабель. За волею барона Кервола вітрильник піднявся з моря течією річки аж сюди.

– Божевільний задум, – написав йому капітан.

– Я обсиплю вас золотом із голови до п’ят, – відповів на те барон.

І тоді, ніби химера, відійшовши від усіх розважливих курсів, двощогловий корабель, на ймення «Адель», приплив до цього річкового берега.

Й ось на невеличкому причалі, де зазвичай юрмилися маленькі шлюпки, барон пригорнув до серця доньку й мовив:

– Прощавай.

Елізвін мовчала. Опустивши на обличчя шовкову вуаль, поклала в батькові руки аркуш паперу, згорнений та запечатаний, розвернулася й пішла назустріч чоловікам, які мали відвести її на борт вітрильника. Уже майже впала ніч. Якби було бажання, усе могло би здатися сном.

Отже, Елізвін рушила до моря в найприємніший у світі спосіб (лише батьківська уява здатна таке вигадати), щоб її несла течія в танці зі звивів, пауз та гойдання, завченого річкою протягом багатовікових подорожей, і він, великий мудрець, єдиний знає, яким є найкращий, найспокійніший і найприємніший шлях до моря, під час якого з нею не станеться лиха. Вони спустилися вниз повільно та вивірено до міліметра, завдяки по-материнськи мудрій природі, поволі запливаючи у світ пахощів барвистих речей, які день за днем поволі показували їм віддалене, а згодом дедалі ближче лоно, що чекало на них. Змінювалося повітря, змінювалися світанки й небеса, обриси будівель, пташки й шум, обличчя людей на березі та слова, що вони промовляли. Річки впадали в річки, делікатне залицяння, річкові затоки як переспів душі. Майже невідчутна подорож. У голові Елізвін снують мільйони відчуттів, легких, як пушинки в повітрі.

Ще донині на землях Кервола всі переповідають про цю мандрівку. Кожен по-своєму. Хоча ніхто її не бачив на власні очі. Але то байдуже. Вони ніколи не припинять про неї розповідати. Бо ніхто не здатен забути про те, як було б чудово, якби кожен із нас мав свою річку, що приведе нас до моря, яке на нас очікує. А хтось – батько, коханий, хто-небудь – зможе, узявши нас за руку, знайти для нас цю річку – уявити її чи створити – і віддати нас її течії невагомістю єдиного слова «прощавай». Оце було б справжнє диво. Яким би солодким було життя, будь-чиє життя.

І речі не завдавали б нам кривди, їх несла б до нас течія, а ми могли би спочатку ледве зачепити їх, потім торкнутись і лише потім дозволити їм торкнутися нас. Ба навіть зранити нас. Убити нас. Байдуже. Одначе все нарешті стало б людським. Досить лиш чиєїсь фантазії – батька, коханого чи будь-кого. І ця людина вигадала б для нас шлях, просто посеред цієї тиші, на цій землі, що не бажає розмовляти. Милостивий і прекрасний шлях. Шлях звідси до самого моря.

Обоє стоять непорушно, не зводячи очей із величезних водних просторів. Неймовірних. Справді. Хочеться прожити тут усе життя, навіть нічого не розуміючи, і далі споглядати. Море перед собою, узбережжя за плечима, зрештою, землю під ногами. А вони стоять там, непорушні. Елізвін та отець Плюш. Ніби зачаровані. Без жодної думки в голові, справжньої думки, а натомість лише подив. Зачудування. І тільки коли спливло безліч хвилин – вічність – Елізвін нарешті, не відводячи очей від моря, мовила:

– Але ж десь воно закінчується?

За сотні кілометрів, у самоті свого величезного замку, чоловік підносить до свічки аркуш паперу й читає. Кілька слів, лишень один рядок. Чорним чорнилом.

Не бійтеся. Бо я страху не відчуваю. Та, що Вас любить. Елізвін.

Згодом за ними приїде екіпаж, бо вже надвечір’я й на них чекають у готелі. Коротка подорож. Шлях уздовж узбережжя. Навкруги – ні душі. Майже ані душі. У морі – а що він там робить, у морі? – художник.