Читать книгу Море-океан - Алессандро Барикко - Страница 7

Наодинці, посеред берега Бартлбум споглядав. Босоніж, закотивши штанини, щоб не замочити, з нотатником під пахвою та у вовняному капелюсі. Споглядав, ледь нахилившись уперед, землю. Розглядаючи те самісіньке місце, у якому хвиля, розбившись, по тому як відкотилася метрів на десять назад, ширилась – обертаючись на озеро, дзеркало, що розпливалося, наче жирна пляма, – здіймаючись невеличким схилом на березі й нарешті зупиняючись (її край облямовував тендітний perlage[1]), щоб, на мить колихнувшись, урешті-решт переможено спробувати елегантно повернутися, стікаючи назад, у зворотному шляху, що здається на позір таким простим, але насправді стала здобиччю пористих спраглих пісків, що, доти покірні, раптом прокидалися, і короткий забіг води, що розбивалася, обривався в безвість.

Бартлбум споглядав.

У недовершенім колообігу свого оптичного всесвіту досконалість цього коливального руху давала обіцянки, що неповторна унікальність кожної окремої хвилі прирікала на недотримання. І не було засобу зупинити це постійне чергування, творення та руйнування. Його погляд шукав правди, яку можна описати словами й підкорити чіткому та довершеному образу, а натомість поспішав слідом за рухомою невизначеністю плину туди й назад, яку будь-який вчений погляд плекав і висміював.

Це дратувало. Треба було якось зарадити. Бартлбум зупинив погляд. Утупившись перед собою, осягав очима мовчазну та незворушну ділянку берега. І вирішив зачекати. Він мав припинити бігти за тією виснажливою гойдалкою. Якщо Магомет не йде до гори… і таке інше, міркував він. Рано чи пізно опиняться – в полі зору погляду, який він зі своєю науковою холоднокровністю вважав за пам’ятний – чіткий обрис, облямований піною, хвилею, на яку він чекав. І так вона закарбується, ніби відбиток, у його пам’яті. І він її осягне. Таким був його задум. Із цілковитим самозреченням Бартлбум поринув у безрух, позбавлений почуттів, перетворившись, так би мовити, на неупереджений і безпомилковий оптичний прилад. Він майже не дихав. У чіткому колі, викресленому його поглядом, запала нереальна тиша, як у лабораторії. Він немов обернувся на пастку, незворушну й терплячу. Вичікував свою здобич. І здобич поволі припливла. Пара жіночих черевиків. Високих, але жіночих.

– А ви, певно, Бартлбум.

Бартлбум насправді чекав на хвилю. Абощо. Підвівши очі, зауважив жінку, загорнуту в елегантну бузкову накидку.

– Бартлбум, так… так… професор Ісмаель Бартлбум.

– Ви щось загубили?

Бартлбум збагнув, що досі стоїть, нахилившись уперед, застигши, немов науковий оптичний прилад, яким обернувся. Він випростався з усією природністю, на яку був здатен. Мізерною.

– Ні. Я працюю.

– Працюєте?

– Так, роблю… роблю дослідження, розумієте, дослідження…

– Ага.

– Наукові дослідження, от що…

– Наукові?

– Так.

Тиша. Жінка щільніше загорнулась у бузкову накидку.

– Мушель, лишайників, щось таке?

– Ні, хвиль.

Саме так: хвиль.

– Себто… он бачте, куди вода доходить… підіймаючись на берег, потім спиняється… ось, саме у тому місці, де зупиняється… триває лише мить, дивіться, ось, як, приміром, отам… бачте, завдовжки лише мить, а відтак зникає, але, якщо комусь вдасться спинити цю мить… коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.

Місце, де спиняється хвиля.

– І що ж там вивчати?

– Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.

– Справді?

Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:

– Там закінчується море.

Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.

Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.

– Мене звати Енн Деверіá.

– Величезна честь для мене.

– Я теж із готелю «Альмаєр»

– Чудова звістка.

Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.

– Ви ж вип’єте зі мною чаю по обіді сьогодні, правда?

Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:

– Залюбки.

– Енциклопедія меж?

– Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».

– І ви її пишете…

– Так.

– Самотужки?

– Так.

– Молока?

Бартлбум пив чай завжди з лимоном.

– Так, дякую… молока.

Хмара.

Цукор.

Ложечка.

Ложечка крутиться в чашці.

Ложечка зупиняється.

Ложечка на блюдці.

Енн Деверіá сидить навпроти, слухаючи.

– Природа наділена дивовижною досконалістю, яка є наслідком суми меж. Природа досконала, бо не є нескінченною. Якщо розумієш, де межа, то збагнеш, як працює механізм. Суть у тому, щоб збагнути межі. Візьміть річки, приміром. Річка може бути довгою, довжелезною, але не безкінечною. Для того, щоб система діяла, річка має бути скінченною. А я вивчаю, наскільки вона може бути довгою перше, ніж добігти кінця. 864 кілометри. Це одна зі статей, які я вже написав: «Річки». Це забрало в мене певний час, ви ж чудово розумієте.

Енн Деверіá розуміла.

– Скажімо так: листочок із дерева, якщо до нього придивитися, це надзвичайно складний світ, але скінченний. Найбільше листя росте в Китаї: завширшки метр і 22 сантиметри, завдовжки приблизно вдвічі більше. Величезне, але не безкінечне. І є у цім чітка логіка: більше листя могло б вирости лише на величезному дереві, а найвище дерево, що росте в Америці, не перевищує 86 метрів, значна, звісно, висота, але недостатня, щоб утримувати кількість, хоч теж обмежену, адже вона, безперечно, обмежена, більше листя, ніж те, що росте в Китаї. Чи бачите логіку?

Енн Деверіá її бачила.

– Це дослідження клопіткі та важкі, їх годі заперечувати, але важливо зрозуміти. Описати. Останньою написаною мною статтею була «Заходи Сонця». Знаєте, те, що дні добігають кінця, – геніальне. Це геніальна система. Спочатку дні, за ними ночі. І знову дні. Це видається неминучим, але в цьому – геніальність. І там, де природа вирішує встановити власні межі, вибухає видовище. Заходи Сонця. Я вивчав їх цілими тижнями. Нелегко збагнути захід Сонця. У нього власний час, розміри, барви. А оскільки не існує навіть одного-єдиного заходу Сонця, подібного до решти, учений має вміти вирізняти особливості та відокремлювати сутність, щоб потім мати змогу сказати, що це є Захід Сонця, саме той захід Сонця. Я вас не занудив?

Енн Деверіá не нудьгувала. Тобто не дужче, ніж зазвичай.

– Тому я й приїхав до моря. Море. І воно теж закінчується, як і все інше, але, бачте, у цьому теж є певна подібність із заходами Сонця, складність у тім, щоб відокремити ідею, тобто узагальнити кілометри й кілометри рифів, берегів у єдиний образ, у поняття, що втілює кінець моря, щось таке, що можна описати в кількох рядках, що можна записати до енциклопедії, щоб згодом люди, читаючи її, збагнули, що море – скінченне, і як незалежно від того, що, можливо, відбувається навколо них, незалежно від…

– Бартлбуме…

– Слухаю?

– Спитайте, чому я сюди приїхала. Я.

Тиша. Зніяковіння.

– Я вас про це не питав, адже так?

– Спитайте про це в мене зараз.

– Чому ви сюди приїхали, мадам Деверіá?

– Щоб зцілитися.

Знову зніяковіння, знову тиша. Бартлбум бере чашку, підносить її до губ. Спорожняє. Немов про все забуто. Ставить на стіл.

– Зцілитися від чого?

– Це дивна недуга. Подружня невірність.

– Перепрошую?

– Подружня невірність, Бартлбуме. Я зрадила чоловіка. І мій чоловік гадає, що морський клімат умиротворить пристрасті, морський краєвид збудить почуття моралі, а самотність моря спонукає забути мого коханця.

– Справді?

– Справді що?

– Ви справді зрадили вашого чоловіка?

– Так.

– Іще чаю?

Розташувавшись на самісінькому краєчку світу, за крок до моря, готель «Альмаєр» не опирався, коли морок і того вечора змусив мало-помалу зблякнути барви його стін, і всієї землі, й цілого океану. Здавався, стоячи там на самоті, забутим. Немов процесія готелів усілякого різновиду та віку колись проходила цими краями, простуючи уздовж морського узбережжя, і з-поміж усіх вирізнився від решти один, стомившись і промарширувавши поряд із мандрованими товаришами, вирішив зупинитися на цій подобі пагорба, поступившись власній слабкості, і схилив голову, чекаючи на свій кінець. Таким був готель «Альмаєр». Наділений красою, притаманною лише переможеним. І чистотою слабких речей. А ще досконалою самотністю, властивою тому, що вже втрачено.

Плассон, художник, нещодавно повернувся, змоклий, прихопивши свої полотна та фарби, сидів на носі човна, який штовхав уперед, рвучко гребучи веслами, рудоволосий хлопчина.

– Дякую, Доле. До завтра.

– Добраніч, пане Плассоне.

Як Плассон досі не помер від запалення легень, було загадкою. Людина не може стояти протягом кількох годин під північним вітром із мокрими ногами, коли припливна вода просякає їй штани, і рано чи пізно не померти.

– Спочатку він має дописати картину, – підсумувала Діра.

– Він ніколи її не допише, – казала пані Деверіá.

– Отже, він ніколи не помре.

У кімнаті номер три, на другому поверсі, світло, що відкидала гасова лампадка, м’яко освітлювало, розпорошуючи таємницю навколо, у надвечір’я, прекрасну вірність професора Ісмаеля Бартлбума:

Серце моє,

Господь знає, як я сумую цієї смутної години, за втіхою від Вашої присутності поряд та за полегшенням від Ваших усмішок. Праця втомлює мене, а море повстає проти моїх упертих спроб пізнати його. Я й гадки не мав, що так важко виявиться перебувати поруч із ним. І я кружляю, тримаючи свої знаряддя та зошити, не знаходячи початку того, що шукаю, хідника до хоч якої відповіді. Де починається кінець моря? Чи навіть так: що ми маємо на увазі, промовляючи слово «море»? Маємо на увазі величезну потвору, здатну проковтнути будь-що, чи хвилю, яка, спінюючись, омиває нам ступні? Воду, що її можна втримати в долоні чи прірву, яку годі побачити? Говоримо про все в однім слові чи в одному-єдиному слові все приховуємо? Я тут, за крок до моря, але так і не в змозі збагнути, де воно. Море. Море.

Сьогодні я познайомився з прекрасною жінкою. Але не ревнуйте. Я живу лише для Вас.

Ісмаель А. Ісмаель Бартлбум

Бартлбум писав спокійно й легко, ні на мить не спиняючись, аж так повільно, що ніщо не змогло би насторожити. Тішився з думки про те, що в такий самий спосіб одного дня вона його голубитиме.

Довгими тонкими пальцями, які звели з розуму не одного чоловіка, Енн Деверіá торкалася в сутінках перлин на своєму намисті – вервечки бажання – несвідомим жестом, яким зазвичай стримувала свою тугу. Спостерігала, як сіпається вогник у лампадці, час від часу зиркаючи в люстерко на своє обличчя, підправлене засапаними відчайдушними маленькими спалахами. У світлі цих останніх поривчастих виблисків вона підійшла до ліжка, де під укривалами спала прегарна дівчинка, незважаючи на будь-що навкруги. Енн Деверіá глипнула на неї поглядом, для якого «дивитися» вже є занадто сильним окресленням, але дивовижним поглядом, що означає просто дивитись, ані про що не питаючи, бачити, і квит; як двоє речей, що торкаються одна одної – очі та образ – погляд, який не забирає, а отримує, коли розум поринув у цілковите безслів’я, єдиний погляд, який насправді здатен нас урятувати – зовсім неторканий питаннями, ще не спаплюжений гріхом знання – єдина безневинність, спроможна запобігти зраненню речей, коли ззовні вони проникають у поле наших відчуттів – зору, слуху, бо буде не більш як диво стояти перед, ми та речі, і в очі отримувати цілий світ – отримувати – тільки – отримувати – в очі – світ. Так уміють бачити лишень очі Богоматері під церковними арками, янгол, що зійшов із золотавого неба в годину Благовіщення.

Темрява. Енн Деверіá в таїні власного ложа притискається до голого тіла дівчинки, загорнутої в легесенькі, як хмарина, ковдри. Її пальці торкаються неймовірної шкіри, а губи шукають у найпотаємніших зборках теплі пахощі сну. Енн Деверіá рухається повільно. Танок у холостому ході, завдяки якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.

Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.

Ніч у готелі «Альмаєр».

Непорушна ніч.

Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну – шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіá й, регочучи – регочучи, – розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись:

– А я б від нього монастир його потягнув би за собою.

Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:

– Панно Діро! —

скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:

– ПАННО ДІРО! —

нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню – назвімо її так, – коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри – десяти років й ані на рочок більше, – зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки – нічний ковпак з вовни й широка кофтина.

Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва – Бартлбум і хлопчик – стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним, ніби вивчаючи її.

– Цей хлопчина бачить чужі сни.

– А цей чоловік розмовляє вві сні.

Діра зиркнула на свої розрахунки. Навіть не піднісши голосу:

– Забирайтеся.

Забралися.