Читать книгу Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде - Страница 5

Завдяки своїм розмаїтим талантам Тартарен здобув у Тарасконі та його околицях глибоку повагу.

Хоч вірте, хоч ні, але цей чолов’яга зумів зачарувати геть усіх.

Армія в Тарасконі була за Тартарена. Бравий командир Бравіда, відставний начальник полкової швальні, казав про нього: «Він у нас відчайдух!» А кому ж і знатися на відчайдухах, як не Бравіда – кого тільки він свого часу не обмундировував!

Судовики теж горою стояли за Тартарена. Голова суду, старий Ладевез, не раз казав на засіданнях: «Оце-то вдача!»

Любив Тартарена і народ. Його могутня статура, велична хода, повадка бойового коня, який не боїться найстрашнішої стрілянини, слава героя, що її він зажив не знати де й чому, те, що він повсякчас роздавав то штурхани, то дрібняки малим чистильникам взуття, які від рання до смеркання сиділи під його хвірткою, – усе це зробило з Тартарена такого собі місцевого лорда Сеймура, улюбленця тарасконських ринків. Коли в неділю ввечері Тартарен повертався з полювання – у туго підперезаній фланелевій куртці, з подірявленим кашкетом на цівці рушниці, – вантажники на пристані шанобливо вклонялися і, моргаючи на його могутні біцепси, захоплено шепотіли:

– Оце силач! Він має подвійні м’язи!

«Подвійні м’язи!» Таке почуєш тільки в Тарасконі!

Та попри всі свої таланти, попри «подвійні м’язи», загальну любов і високу повагу бравого командира Бравіда, чи то пак відставного начальника полкової швальні, – повагу, яка звеселяла Тартаренове серце, – попри все те наш герой не був щасливий. Життя в маленькому містечку гнітило його, він задихався… Великий тарасконець нудив світом у Тарасконі. Бо й справді: що там та стрільба по кашкетах, що там те судочинство у зброяра Костекальда для такої героїчної натури?! Для відчайдуха, який марив битвами, грандіозними ловами, смерчами та ураганами, який подумки гарцював у пампасах, мандрував безкрайніми пустелями?! Абищиця!.. Бідолашний великий муж! Так можна було геть ізнидіти, захиріти…

Задля того, щоб вирватися з цих тісних лабет, щоб хоч на якийсь час забути про клуб, про Ринковий майдан, він садив баобаби та інші африканські рослини, завішував кабінет зброєю, чіпляв один на один малайські кріси, зачитувався романами, силкувався, мов той безсмертний Дон Кіхот, з допомогою уяви та мрії вирватись із пазурів невблаганної дійсності… Марні зусилля! Хоч би що робив Тартарен, намагаючись угамувати свою жадобу пригод, – усе тільки роздмухувало її. Коли він кидав погляд на свій багатющий арсенал, у ньому спалахували гнів та роздратування. Здавалося, й стріли ласо волали: «На бій! На бій!» У вітті баобаба шелестів, мовби дражнячи його, вітер мандрів… А тут іще й Густав Емар та Фенімор Купер…

Хіба раз бувало, що Тартарен, спекотного літнього дня сидячи самотою серед своїх мечів над романом, раптом схоплювався на ноги, жбурляв книжку, кидався до стіни й, рикаючи, хапав зброю, яка трапляла під руку?…

Бідолаха забував, що він у себе в Тарасконі, що на ньому фулярова хустка та кальсони. Усе, чого він начитався, він обертав на дійсність… Він бігав по кімнаті, вимахуючи сокирою або томагавком, і репетував, чимраз дужче розпалюючись:

– Нехай лишень вони сюди поткнуться!..

Вони! Хто вони?

Тартарен і сам до пуття цього не знав. Вони – це все, що нападає, змагається, кусає, роздирає пазурами, знімає скальпи, виє, реве… Вони – це індіанець сіу, який витанцьовує навколо стовпа, до якого прив’язаний білий мисливець. Це сірий ведмідь Скелястих гір, який тупцяє на місці, облизуючись скривавленим язиком. Це туарег, який кочує пустелею; це малайський пірат; це абруцський бандит… Одне слово, вони – це вони! Вони – це війна, мандри, пригоди, слава.

Та ба! Хоч як прикликав їх безстрашний тарасконець, хоч як загрожував і нахвалявся – вони не приходили. Та й що б вони, горопахи, робили в Тарасконі?

І все одно Тартарен чекав їх і готувався до зустрічі з ними безнастанно, а надто ввечері, коли йшов до клубу.