Читать книгу Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде - Страница 23

Спіть собі, леви Атласу! Спіть спокійно у своїх лігвах, серед алое та диких кактусів!.. Ще кілька днів Тартарен Тарасконський і не згадає про вас. Усе його військове спорядження – скрині із зброєю, аптечка, похідний намет, консерви, – усе це тим часом мирно спочиває у готелі «Європа», в кутку тридцять шостого номера.

Спіть собі й нічого не бійтеся, руді велетні леви! Тарасконець розшукує мавританку. Після зустрічі в омнібусі бідолаху переслідує невідступне відчуття, що по його нозі, здоровенній нозі трапера, бігає червона мишка, а морський вітер, що торкається його губів, пахне знадливим духом печива й анісу…

Йому потрібна його мавританка!

Та спробуй-но її знайти! В місті живе сто тисяч чоловік. Знайти серед них особу, про яку ти нічогісінько не знаєш, – тільки пахощі, колір черевичків та очей… Здатен на це лише тарасконець, та ще й нестямно закоханий.

Найгірше те, що геть усі мавританки, загорнені у свої довгі білі чадри, схожі одна на одну; окрім того, ці жінки рідко коли витикають носа з домівок, і, щоб їх побачити, треба піднятися в Горішнє місто – арабське місто, місто терків…

Це Горішнє місто – справжнє розбійницьке кишло! Бруднющі кривулясті вулички круто деруться вгору; обабіч тісно туляться одна до одної підозрілі халупи, покрівлі яких сходяться, утворюючи тунель. Низенькі двері, заґратовані віконечка – сліпі, німі, похмурі. І по ліву руку, і по праву руку – темні крамнички, в яких сидять страховидні терки, схожі на корсарів, і, блискаючи очима й зубами, пахкають довгими люльками та перешіптуються, наче змовляються про якесь лиходійство…

Я б покривив душею, якби сказав, що Тартарен Тарасконський простував цим страшним містом спокійно. Ні, він дуже хвилювався; наш хоробрий муж ішов вузенькими вуличками, у яких ледве вміщалося його товсте черево, вельми обережно: безперестанку роздивлявся навсібіч і не знімав пальця з револьверного курка. Точнісінько як у Тарасконі, по дорозі до клубу! Він щомиті чекав, що на нього нападуть євнухи чи яничари, однак палке бажання побачити свою кохану давало йому просто-таки чудодійні сили й відвагу…

Безстрашний тарасконець тинявся по Горішньому місту цілий тиждень. Він годинами вистоював під мавританськими лазнями, дивлячись, як, мерзлякувато щулячись, звідти виходили й розліталися зграйками жінки, од яких віяло свіжістю й чистотою. Іншим разом, упрілий і захеканий, він сідав біля мечеті й стягав із себе чоботиська, а тоді заходив до храму…

Бувало, вже надвечір, коли тарасконець, знеможений до краю, не знайшовши своєї дами ні біля лазень, ні в мечеті, проминав мавританські будинки, він чув монотонні співи, тихий дзвін гітари, рокіт тамбурина, тихий жіночий сміх, – і серце його починало калатати.

«Може, вона там?» – думав він.

Якщо на вулиці не було людей, він підходив до будинку, брався за важкий молоток і несміливо стукав у низенькі двері. Співи й сміх умить змовкали. За мурами чути було тільки шурхотіння, наче в пташнику, коли кури вмощуються на сон…

«Готуйсь! – казав собі наш герой. – Зараз щось станеться!»

Проте найчастіше ставалося ось що: на голову йому виливали горщик холодної води або ж висипали лушпайки від апельсинів чи кісточки від берберійських фіг… Тільки й усього!..

Спіть спокійно, леви Атласу!