Читать книгу Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде - Страница 24

Два тижні безталанний Тартарен марно шукав свою алжирську даму. Він, певне, шукав би її й досі, якби доля, ласкава до всіх закоханих, не прийшла йому на допомогу в подобі чорногорського вельможі. Ось як це сталося.

Щосуботи взимку у найбільшому театрі Алжира влаштовуються бали-маскаради – такі самі, як і в паризькій Опері. Це звичайні собі провінційні бали, малолюдні й нудні. У залі напівпорожньо; гості – покидьки з Бюлье та Казино, розгульні дівчата, що тягнуться слідом за армією, підтоптані арлекіни, якісь типи, схожі на волоцюг вантажників, кілька праль-маонок, які пустилися берега, але зберегли іще рештки колишнього доброчесного життя – дух часнику та шафранової підливи… Проте найцікавіше видовище – це фойє, що зараз правлять за картярні. Біля довгих зелених столів роєм рояться люди. Кого тут тільки нема! Тюркоси-відпускники, які грають на позичені гроші, крамарі-маври із Горішнього міста, негри, мальтійці, колоністи з далеких закутків, що проїхали сорок миль задля того, щоб поставити на карту гроші, за які можна купити плуг або пару волів. – Усі збуджені, бліді, у всіх зціплені зуби, безтямні очі, втуплені в одну й ту саму карту, а погляд косий, спідлоба – погляд запеклого картяра…

Трохи осторонь – алжирські євреї: вони приходять сюди цілими родинами. Чоловіки вбрані по-східному, але в синіх панчохах і оксамитових кашкетах – просто-таки огидний несмак… Жінки, огрядні, бліді, ледве можуть звести дух і ворухнутись у своїх тісних, жорстких корсетках, гаптованих золотом… Це плем’я товпиться біля столів, штовхається, галасує, репетує, радиться, рахує на пальцях і робить невеличкі ставки. Щоправда, часом старий патріарх з бородою, як у Саваофа, після довгих нарад і суперечок з родиною, зважується ризикнути сімейним дуро… І вже до кінця гри в іудейських очах, що вп’ялися в стіл, не згасає гарячковий блиск, і від погляду цих страшних, мовби з чорного магніту, очей золоті монети, здається, самі собою крутяться по зеленому сукну й кінець кінцем притягаються одна до одної, наче хтось їх потихеньку смикає за мотузку…

Та ще сварки, бійки, лайки, зібрані з усіх країн світу, несамовиті вигуки всіма мовами, різанина, нестача грошей, поява поліції!..

Великий Тартарен якось забрів на цю вакханалію трохи розважитись і забутися, щоб заспокоїти душу.

Наш герой проштовхався крізь юрбу, думаючи про свою мавританку, коли раптом почув два збуджених голоси, що покривали і галас картярів, і брязкіт золота:

– А я вам кажу, добродію, що в мене немає двадцяти франків!..

– Добродію!..

– Я вас слухаю, добродію…

– А ви знаєте, з ким розмовляєте, добродію?

– Коли ваша ласка, назвіть себе!..

– Щоб ви знали, добродію, я – князь Григорій Чорногорський!

Почувши це ім’я, Тартарен схвилювався і став пробиватися вперед, радий та гордий із того, що зустрів нарешті свого князя – чорногорського князя, з яким познайомився на «Зуаві».

На жаль, князівський титул, такий чарівливий для нашого простодушного тарасконця, не справив аніякісінького враження на офіцера стрілецького полку, який сперечався із князем.

– Я щасливий це чути! – глузливо кинув офіцер і повернувся до глядачів: – Григорій Чорногорський… Чи хто-небудь з вас його знає?… Ніхто!

Обурений Тартарен ступив крок уперед.

– Перепрошую! Я знаю князя! – твердо сказав він із сильним тарасконським акцентом.

Офіцер зміряв його поглядом і знизав плечима.

– Он як? Чудово! В такому разі поділіть між собою оті зниклі двадцять франків та й по всьому!

Він повернувся і зник у юрбі.

Запальний Тартарен хотів був кинутись слідом за ним, проте князь зупинив його.

– Облиште! Я сам із ним поквитаюсь…

Він узяв Тартарена під руку й майже силоміць витяг із зали.

Коли вони вийшли на майдан, князь Григорій Чорногорський зняв капелюха, простяг нашому героєві руку і, силкуючись пригадати його прізвище, затинаючись мовив:

– Пан… Пан Барбарен…

– Тартарен! – несміливо поправив тарасконець.

– Тартарен, Барбарен – хіба не однаково? Тепер ми з вами друзі довіку!

І вельможний чорногорець, схопивши Тартаренову руку, став несамовито трясти й потискувати її…

Зайве й казати, як запишався наш герой.

– Князю! Князю! – вигукував він у захваті.

За чверть години вони вже сиділи у затишному нічному ресторанчику «Під платанами», на терасі, яка спускалася прямісінько до моря. Тут їхня дружба, присмачена пікантним салатом «по-російськи» й скроплена добрим кіпрським вином, остаточно зміцніла.

Годі собі уявити привабливішу особу, ніж цей чорногорський князь. Стрункий, тонкий, із завитим волоссям, із чисто виголеним обличчям, із бистрими очима, із м’якими рухами, з кількома дивовижними орденами на грудях, він говорив із ледь помітним італійським акцентом і був трохи схожий на Мазаріні, тільки без вусів. До того ж він раз у раз цитував – до речі й не до речі – Тацита, Горація й «Коментарі».

Князь сказав, що він із дуже знатного роду, але ще десятирічним хлопцем був покараний за свої ліберальні думки: рідні брати вигнали його з дому. Відтоді він, шляхетний філософ, спонукуваний жадобою до знання, а також охотою до розваг і втіх, блукає світами… І – дивовижний збіг обставин: він три роки прожив у Тарасконі!..

Почувши це, здивований Тартарен спитав, чому він жодного разу не бачив князя ні в клубі, ні на еспланаді. Його світлість на це ухильно відповів: «Я рідко виходив із дому…» Делікатний тарасконець розпитувати далі не зважився. Адже в житті вельможних осіб стільки таємниць!..

Тартарен був у захваті від князя Григорія. Попиваючи рожеве критське вино, той терпеливо слухав розповідь нашого героя про мавританку. А що він знав усіх тутешніх дам, то запропонував Тартаренові свої послуги – сказав, що незабаром її розшукає.

Пили вони багато й довго. Пили за алжирських дам, за вільну Чорногорію…

А внизу, під самісінькою терасою, плюскотіло море; хвилі накочувались у пітьмі на берег з таким звуком, наче хтось струшував мокрі простирадла. Повітря було тепле, небо – всіяне зірками.

У вітті платанів співав соловейко…

Заплатив за вечерю Тартарен.