Читать книгу Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде - Страница 22

Ця перша нещаслива пригода хоч кого б вибила з колії, але люди Тартаренового гарту не так-то легко складають зброю.

«Леви на півдні? – думав наш герой. – То поїду на південь!»

Він проковтнув останній шматок, устав, подякував корчмареві, поцілував, забувши про баталію, стару ельзаску і зронив сльозу над могилою нещасливця Чорнуля.

Не гаяти ані хвилини! Мерщій повернутись до Алжира, спакуватися й ще сьогодні вирушити на південь!..

На лихо, Мустафський шлях від учора неначе іще подовшав: спека, курява! Намет давить на плечі!.. Тартарен ледве волік ноги, тож коли з ним порівнявся омнібус, тарасконець дав знак зупинитися й скочив на підніжку.

О бідолашний Тартарен Тарасконський! І випало ж йому залізти у цей злощасний ридван! Наскільки краще було б і для слави його, і для доброго імені, якби він плентався пішки, хай навіть і впав би, зморений спекою, звалений важезним наметом і двостволками!

Але Тартарен вліз у омнібус. Він був повний-повнісінький. У кутку, втупившись у молитовник, сидів алжирський мулла з густою чорною бородою. Навпроти нього – молодий мавр-купець із товстою цигаркою в зубах. Далі – матрос-мальтієць і кілька мавританок, по самі очі закутаних у білі чадри. Ці жінки їздили помолитися на кладовище Абд-ель-Кадер, проте сумні відвідини їх, видно, не засмутили. Кутаючись у чадри, вони теревенили, сміялися, хрумтіли печивом.

Тартаренові здалося, що вони поглядають на нього. Надто одна – вона сиділа якраз навпроти – просто-таки пасла його очима. Дарма що жінка була під чадрою, її підмальовані очі, чорні, вогнисті, бистрі, гарна тендітна рука, уся в золотих браслетах, що час від часу висувалася з-під чадри, граційний, майже дитинний поворот голівки – усе це свідчило про те, що під покривалом ховається юне, гарне, звабливе тіло… Бідолашний Тартарен був уражений у самісіньке серце. Мовчазний поклик цих чудових східних очей бентежив його, хвилював, завдавав смертельних мук. Його то обливало жаром, то обсипало морозом…

А тут іще він раптом відчув дотик жіночого черевичка! Цей малесенький черевичок, мов червона мишка, ковзав і бігав по його мисливських чоботиськах… Що робити? Відповісти на цей погляд, на цей доторк? А далі? Любовні пригоди на Сході – це щось жахливе!.. Нашому славному Тартаренові, з його палкою уявою південця, уже ввижалося, що він попадає до рук євнухів, що йому стинають голову, тіло зашивають у шкіряний мішок і кидають у море із відтятою головою…

А черевичок тим часом бігав і бігав по його чоботях, а очі, що дивилися на нього, розкривалися усе ширше й ширше, мов дві чорні оксамитові квітки, і наче благали: «Зірви нас!..»

Омнібус зупинився на Театральному майдані – там, де починалася Бабассунська вулиця. Плутаючись у довгих шароварах і з вродженою грацією затуляючись чадрами, мавританки одна за одною повилазили з омнібуса. Тартаренова сусідка підвелася останньою і, високо підвівши голову, пройшла так близько, що він відчув на своєму обличчі її подих – букет юності, жасмину, мускусу та печива.

Останній опір тарасконця був зламаний. Сп’янілий від кохання, ладний на все, він кинувся слідом за мавританкою… Почувши за собою брязкіт його обладунку, жінка озирнулася, приклала пальчик до чадри, мовби кажучи: «Тсс!» – і кинула йому вільною рукою запашні чотки з квіток жасмину. Наш герой нахилився за ними й випростався не відразу – був, нівроку, тілистий, до того ж геть обвішаний зброєю.

Коли ж Тартарен розігнувся, притискаючи до серця жасминові чотки, мавританки вже не було й сліду.