Читать книгу Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде - Страница 26

Якщо вам коли-небудь випаде зайти до якоїсь із алжирських кав’ярень у Горішньому місті, то ви почуєте, як маври, підсміюючись і переморгуючись, вгадують про Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі – шляхетного й багатого європейця, що кілька років тому жив із тутешньою жіночкою на ім’я Байя у Горішньому кварталі.

Ви, звичайно, здогадуєтесь, що Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі, який залишив по собі такі веселі спомини у всій Касбахській окрузі, – не хто інший, як наш Тартарен…

Що тут удієш! В житті святих і в житті героїв бувають хвилини засліплення, запаморочення, шалу, нестями. Наш тарасконець – не виняток… Тим-то, геть забувши й про левів, і про славу, він два місяці впивався східним коханням і, як Ганнібал у Капуї, тішився розкошами білого Алжира.

Великий муж винайняв у самісінькому серці арабського міста гарненький будиночок східної архітектури – з внутрішнім подвір’ячком, банановими деревами, прохолодними галереями й фонтанами. Він жив зі своєю мавританкою в тиші й затишку і сам обернувся на мавра – від рання до смеркання курив наргіле і ласував варенням з мускусом.

Байя або лежала перед ним на дивані й мугикала якусь монотонну мелодію, приграючи собі на гітарі, або, щоб розважити свого володаря, танцювала танець живота, з люстерком у руці, милуючись на свої біленькі зубки, гримасуючи й маніжачись.

Тартарен не знав жодного арабського слова, а його дама – жодного французького, тому вони майже не розмовляли між собою; балакучого тарасконця, сказати б, спостигла кара за минулі теревені й патякання в аптеці Безюке та в крамниці зброяра Костекальда.

Проте навіть у цій карі був свій чар: Тартарен весь день мовчав, охоплений солодкою млостю, і слухав булькотіння наргіле, бренькіт гітари та ледве чутний плюскіт фонтана у розцяцькованому мозаїкою подвір’ячку.

Наргіле, лазня та кохання вщерть заповнювали його життя. З дому Тартарен і його дама виходили дуже рідко. Іноді Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі сідав на доброго мула, Байя вмощувалася позаду нього, і вони їхали нарвати гранатів у садок, який Тартарен купив недалеко від будиночка… Але жодного, жоднісінького разу не спускався він у європейську частину міста! Алжир з його гульвісами зуавами, алькасарами [3], де завжди товклися офіцери, з безугавним брязкотом шабель, що відлунював під аркадами, був йому осоружний, бридкий, мов кордергардія на Заході.

Тартарен почувався щасливим. Надто Тартарен-Санчо: йому страх як смакували турецькі ласощі; він був цілком задоволений своїм новим життям. Що ж до Тартарена – Дон Кіхота, той, коли згадував про Тараскон і обіцяні лев’ячі шкури, відчував легенькі докори сумління. Та один погляд Байї, одна ложка смачнючого варення, запашного й дурманного, мов напій Цірцеї, – і смуток та гризота розвіювалися.

Увечері їх навідував князь Григорій – поговорити про вільну Чорногорію… Цей люб’язний і послужливий вельможа був у них зa товмача, а часом, коли була в тому потреба, – і за економа; і все це – безкорисливо, собі на втіху… Крім нього, до Тартарена заходили тільки терки. При ближчому знайомстві виявилось, що всі ці розбійники, люті обличчя яких так лякали нашого героя, коли він проминав їхні темні крамнички, – мирні, добродушні крамарі: гаптувальники, торговці прянощами, люлькарі; усі привітні, скромні, небалакучі, але хитрюги й першорядні картярі. Вони бували у Сіді Тарт’рі чотири або й п’ять разів на тиждень, грали в буйот, виграючи чималі гроші, ласували варенням, а рівно о десятій, склавши дяку пророкові, тихенько йшли геть.

Сіді Тарт’рі та його вірна подруга кінчали вечір на терасі – широкій білій терасі, що правила за дах будиночка й височіла над містом. Довкола безліч інших терас, таких самих білих, залитих срібним сяйвом місяця, уступами спускалися до моря. Вітер доносив звуки гітар.

…Зненацька у високості зринала чиста, мов букет зірок, ніжна, зграйна мелодія: на мінарет ближчої мечеті виходив красень муедзин. Постать його біліла проти темної синяви ночі; він співав хвалу Аллаху, і чудовий голос його розлягався далеко навкруги.

Байя кидала гітару і, втупивши свої великі очі в муедзина, здавалось, упивалася його молитвою. Він співав, а вона тремтіла від невимовного захвату, мов свята Тереса Сходу… Тартарен, зворушений до краю, дивився на неї й думав про те, що віра, яка викликає такий екстаз, – найміцніша й найпрекрасніша з усіх вір…

Тарасконе, затули обличчя! Твій Тартарен замишляє віровідступництво…