Читать книгу Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде - Страница 33

Рано-вранці, коли наш герой, прокинувшись після щедрої на пригоди й трагічної ночі, остаточно переконався, що князь дременув з його калиткою – щез без вороття, а він, Тартарен, залишився сам-самісінький у цій маленькій білій гробниці, обдурений, обікрадений, покинутий у диких алжирських нетрях з верблюдом і кількома дрібняками в кишені, – він уперше зневірився. Зневірився в Чорногорії, зневірився в дружбі, зневірився в славі, зневірився навіть у левах… І, як Христос у Гефсиманському саду, великий муж залився гіркими сльозами.

Довго сидів Тартарен біля входу в марабут, поринувши в глибоку задуму, схиливши голову на руки, поставивши карабін між колін, а верблюд не відривав від нього очей… Аж раптом із заростів, кроків за десять од нього, вийшов величезний лев! Високо підвівши голову, лев підступав до Тартарена й рикав так страхітливо, що стіни марабута, завішані всякою всячиною, двигтіли, а капці святого, що стояли в ніші, навіть підстрибували.

Проте наш тарасконець не здригнувся.

– Нарешті!.. – вигукнув він, підскочивши, і скинув карабін на плече.

Пах! Пах! Ф’ють! Ф’ють!.. Кінець!.. В голові у лева – дві розривні кулі… У африканське пломеніюче небо страхітливим феєрверком шугнули шматочки мозку, краплі димучої крові, пасма рудої шерсті. А потім… потім Тартарен побачив двох здоровенних розлючених негрів, які мчали до нього, вимахуючи піднятими дубцями. Негрів з Міліанаха!

О лихо! Тарасконські кулі вразили прирученого лева, бідолаху сліпця з Мухаммедового монастиря!

Присягаюсь Магометом, на цей раз Тартарен відбувся дешево. Негри-збирачі, ці знавіснілі фанатики, безперечно, роздерли б його на шматки, та християнський Бог вчасно послав йому на поміч ангела-охоронця у подобі сільського стражника Орлеанвільської общини, який прибіг на бойовисько по зарослій стежці з шаблюкою під пахвою.

Побачивши муніципальне кепі, негри вмить присмирніли. Стражник, величний і незворушний, склав протокол, звелів нав’ючити на верблюда лев’ячі останки і, наказавши позивачам та відповідачеві йти за ним, попрямував до Орлеанвіля. Там справу було передано в суд.

Розпочалося довге, марудне розслідування!

Після племінного Алжиру Тартарен Тарасконський хоч-не-хоч познайомився з іншим Алжиром, не менш дивовижним і не менш страхітливим – Алжиром міським, Алжиром судовиків. Він спізнався з пройдисвітами-стряпчими, що оборудують свої брудні справи в кав’ярнях, з розгульними суддями, білі краватки яких залиті дешевим шампанським, а папки з документами просякли духом абсенту, із судовими виконавцями, повіреними, адвокатами – з усією тією ненажерливою сараною, що обліплює гербовий папір і пожирає колоніста з усіма тельбухами, обдирає його листок по листку, мовби кукурудзяний качан…

Насамперед належало з’ясувати, на чиїй території було вбито лева: на цивільній чи на військовій. У першому випадку справа підлягала розглядові в цивільному суді, в другому – Тартарен мав постати перед військовим трибуналом. Коли вразливий тарасконець почув слово «трибунал», він тут же із жахом уявив собі, як його розстрілюють під фортечним муром або кидають у темне підземелля…

Найгірше було те, що в Алжирі ці дві території не досить чітко розмежовані… Минув цілий місяць біганини, метушні, клопотів, вистоювання під розпеченим небом біля дверей різних арабських установ, поки нарешті було встановлено, що хоча, з одного боку, лева було вбито на військовій території, проте, з другого боку, Тартарен у ту мить, коли стріляв, стояв на території цивільній. Отже, справа розглядалася в цивільному суді, і, за його вироком, наш герой мав сплатити збитки в розмірі двох з половиною тисяч франків, не рахуючи судових витрат.

Де взяти такі гроші? Кілька піастрів, які вціліли після грабунку, вчиненого князем, давним-давно пішли на сплату гербового збору і на абсент для судовиків.

Безталанний винищувач левів змушений був поспродати усю свою зброю: карабін за карабіном, рушницю за рушницею, револьвер за револьвером. Він продав кинджали, малайські кріси, кастети… Бакалійник купив у нього консерви, аптекар – залишки липучого пластиру… Навіть високі мисливські чоботи, і ті перейшли до тандитника, який поставив їх поруч із усілякими кохінхінськими дивовижами… А коли Тартарен сплатив усю суму, в нього залишилася тільки лев’яча шкура та верблюд. Шкуру він дбайливо запакував і послав до Тараскона бравому командирові Бравіда. (Про долю цього незвичайного трофея ви дізнаєтеся згодом.) Що ж до верблюда, то великий муж хотів з його допомогою дістатися до Алжира – проте не верхи, а продавши його й купивши квиток на диліжанс. Хіба це не найкращий спосіб подорожування на верблюдах? На жаль, продати верблюда ніяк не вдавалося – ніхто не давав за нього ані ліара.

Однак Тартарен намірився будь-що добратися до Алжира. Він жадав чимшвидше побачити блакитну корсетку Байї, свій будиночок, свої фонтани, відпочити під білими пальметами своєї галереї, поки з Франції надійдуть гроші. І наш герой, знесилений, але міцний духом, без жодного су в кишені, вирішив іти пішки, невеличкими переходами.

Верблюд не залишив його в скруті. Ця чудна тварина перейнялася невимовною ніжністю до свого хазяїна, і, коли він вирушив із Орлеанвіля, рушила слідом за ним, як прив’язана.

Спершу Тартарена розчулювала ця несхитна вірність, ця незрадлива відданість; до того ж верблюд був дуже невибагливий і харчувався абичим. Та вже по кількох днях тарасконцеві набрид понурий супутник, що йшов за ним назирці, щомиті нагадуючи про всі поневіряння, яких йому довелося зазнати; його дратувала сумна морда верблюда, горб, гусяча хода.

Кінець кінцем Тартарен майже зненавидів верблюда і тільки й думав про те, як би його здихатися, однак верблюд ніяк не відставав… Тарасконець спробував був загубити верблюда – верблюд знайшов його, пробував утекти – верблюд бігав швидше за нього… «Геть! Геть!» – кричав Тартарен і жбурляв у верблюда камінням. Верблюд спинявся й сумно дивився на хазяїна, а за якусь мить знову рушав і швидко наздоганяв його. Тартарен мусив змиритися з цим.

Та коли після восьми днів виснажливої дороги перед запорошеним, вимореним тарасконцем заблищали поміж зелених дерев білі тераси будинків на околицях Алжира, коли він вступив у передмістя й пішов по гамірній Мустафській вулиці серед зуавів, біскарійців, маонців, що збиралися юрмами й витріщалися на нього і на верблюда, Тартаренові урвався терпець. «Ні! Ні! – сказав він собі подумки. – Це неможливо. Я не можу показатися в Алжирі з верблюдом!» Скориставшись із скупчення візків, він звернув на узбіччя й сховався в рівчаку…

За якусь хвилину Тартарен побачив, як шляхом навскач промчав верблюд, тривожно витягаючи шию.

Тільки тоді наш герой, відітхнувши з полегкістю, вибрався із свого сховку й, накинувши круга, стежкою, що йшла вздовж його садочка, попростував у місто.