Читать книгу На коні й під конем. Блакитна дитина - Анатолій Дімаров - Страница 15

Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:

– Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він… А ти ж старший!

Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.

Цей пиріг – для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником, – «підходить», як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч. Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не заговорити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити, як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями: – Тс-с-с… Тс-с-с…

Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку:

– Почекайте тільки, нехай охолоне.

Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.

– Я б усе пироги їв, – каже Сергійко, збираючи крихти.

Я не заперечую.

– І чого мама так рідко їх пече? – дивується брат.

– Бо мука дорога!

– Дивіться ж, не чіпайте пирога! – наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. – Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти… Біжіть краще надвір, пограйтеся…

Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.

– Я тільки гляну, – врешті не витримує Сергійко.

Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум’яну скоринку.

– Він добрий-предобрий… І начинку видно, – показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.

– Не чіпай, у тебе ж палець брудний! – ревниво зауважую я.

Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:

– Уже чистий… Я тільки трошки…

І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.

Я хотів крикнути на нього, стягнути зі стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

– Еге, ти більше! – відразу ж запротестував Сергійко.

– Ну, годі! – врешті схаменувся я, коли в пирозі з’явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей.

– Ходімо краще гратися.

– Ходімо, – неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.

– Я ще трошки, – обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене. – Одну капочку… Ось стілечки…

Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.

– Тільки потрошку ж! – сказав братові, аби заспокоїти власне сумління. – Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

– А як увесь з’їмо? – запитав Сергійко. – Скажемо, що то собака з’їв…

Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.

– І навіщо ми ту начинку їли! – вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

– Краще б ми її не їли!

– А як ми дірочки позаліплюємо? – все шукав порятунку Сергійко.

– Чим, у біса, їх заліпиш!

– Тістом… Або хлібом…

– Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

І ми знову засумували.

– Знаєш що? – врешті надумався я. – Давай зробимо нову начинку.

Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.

Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?