Читать книгу На коні й під конем. Блакитна дитина - Анатолій Дімаров - Страница 18

Микола прибіг до нас, червоний та захеканий:

– Вгадайте, що я бачив!

Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.

– Зайця!

– Де?

– Біля нашої хати!

– Бре? – першим отямився я.

– От бий мене сила божа, якщо брешу! – широко перехрестився Микола. – Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він гульк – і на город.

Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:

– От якби його спіймати.

– Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…

– Хіба що яму викопати…

– Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!

– Тато не дадуть, – відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такі: як що, так і за батіг.

– Отож…

Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заєць – як наш стіл!) клітку: сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.

– От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.

– Хи, то ж казка! – презирливо обірвав мене Микола.

– Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу – заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?

Микола відразу повеселішав.

– Смола є.

– Де?

– У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолять, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…

Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

– А заєць же був! – знову спокушав Микола. – Ех, і заєць!

– А нам його даватимеш? – не витримав я.

– Питаєш!

Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.

Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.

Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.

– Де будемо виливати?

– Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна – мах! – і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.

– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впіймаєш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем. Та не так сталося, як гадалося.

Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.

– Ґвалт! Пробі!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.

– Люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує! – жебоніла вона. – Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.

До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:

– Я тобі дам зайця, песький ти сину!

Микола ревів, як бугай…

Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.