Читать книгу На коні й під конем. Блакитна дитина - Анатолій Дімаров - Страница 19

Ви знаєте, як робиться свищик?

Береться з добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору – і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров’я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.

Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.

«Нароблю торбу свищиків, – багатів я думками, – та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один – Ванькові, а Соньці не дам. Ти, – скажу, – ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»

З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку – не здіймається. Почнеш стукати дужче – лопається. А коли вже лопнула – відкидай її набік і берись за іншу лозину.

«Нащо мені торба тих свищиків, – порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три мені, один – Сергійкові, один – Ванькові».

Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.

Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.

З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.

Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи зі свищика зачарованих очей.

– Дай і я посвищу, – простягнув він згодом руку.

Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути в моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.

– Я краще тобі інший зроблю.

– Зроби, – погодився брат і сів біля мене.

Другий свищик мені вдалося змайструвати значно швидше, і, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.

Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин.

Ми дмухали то разом, то навперемінки, дмухали щосили, аж починали боліти животи і наверталися на очі сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними від натуги обличчями, – і все не могли награтися досхочу.

Увечері ми похвасталися обновою перед мамою.

– Ой, які хороші! – похвалила мама. – Ану заграйте, я вас послухаю.

Згодом мама сказала:

– Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра іще насвищетесь.

Отуди к бісу! То грайте, то не грайте! Ніяк я не міг зрозуміти мами.

Брат слухняно поліз на ліжко, я ж все ще сидів біля печі, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, мені чомусь захотілося посвистіти, хоч умри.

Я обережно підніс свищик до рота і скосив на маму око: вона сиділа біля столу, обклавшись зошитами. «Ану потихеньку, щоб і не почула», – подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокійно сиділа, видно нічого не почувши. Тоді я дмухнув сильніше.

– Толю, що я тобі казала, – тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.

Неохоче одірвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобі хочеться? Змайстрував собі втіху, ось вона, в руках, а пограти – зась! Хіба є ще такий свищик на світі! А свистить він як! А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався? Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Ні, таки свистить…

– Толю! – все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. – Ти довго будеш на моїх нервах грати?

«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму…»

Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь – і мама цього разу вже відривається від зошитів.

– Ти що, віника захотів? – сердито запитує вона. З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.

– Лягай уже спати, – трохи лагідніше каже мама.

Ну, що ж, спати, то й спати, покірно погоджуюся я. От тільки б свиснути на прощання. Хоч трішки. Хоч разочок. Бач, як він ловко тримається в роті!

І мені здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собі. Свиснув так голосно й різко, що мама аж підскочила за столом, а потім мовчки звелася і пішла в куток, де стояв знайомий мені віник.

Взявши віник, вона підходить до мене. А я, витріщивши на маму очі, продовжую щосили свистіти. Повітря саме виривається з мене, струмує крізь свищик, і він заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.

У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає віник і знесилено сміється.