Читать книгу Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрей Кокотюха - Страница 10

Мирон не міг рухатися сам.

Своякові навіть волочити розтрощену ногу було боляче, та він ішов поряд із Шереметом, зіпершись на його плече. Хтось із в’язнів хотів підставити друге, та Мирон похитав головою, буркнувши:

– Тут недалечко.

З їхньої камери вивели сімох, за ними гнали ще один невеличкий гурт. Артем не рахував навмисне – вийшло само собою. Не міг пояснити собі, нащо полічив смертників. А в тому, що його товариші й шестеро цих скалічених чоловіків невдовзі помруть, жоден не сумнівався. Свириденко все ж намагався бути вірним своїм переконанням, з останніх сил бадьорився, чи, найімовірніше, вдавав із себе бадьорого. Випромінював упевненість, точніше – самовпевненість. Побачивши коло входу в знайомий усім гараж комісара, білобрового, з червоними кролячими очима альбіноса, звернувся до нього твердим голосом:

– А що нам треба співати, товаришу?

– На хера? – безбарвно поцікавився той.

Фраза помітно присадила інженера, збила йому бадьорості. Далі він промовив не так упевнено:

– Тобто… Ну… Коли ваших колег чи побратимів, – не знаю, як правильно, – вели на ешафот, вони співали «Варшав’янку». Або «Марсельєзу», як мені відомо.

– І що? – почулося у відповідь.

– Я певен, нам теж треба якоїсь заспівати. Як умирати, то з музикою. Це ж революційна традиція, правильно?

Комісар-альбінос, не криючись, видобув із кишені галіфе маленького скляного флакончика. Скрутивши кришечку, насипав на долоню маленьку гірку білого порошку. Не втяг ніздрями – рішуче, звичним рухом утер кокаїн у ніздрі так, ніби чухав пойнятого сверблячкою носа. Залишки підхопив язиком, пошурував ним у роті під верхньою й нижньою губами, а тоді спитав:

– Співати хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Співай уже. «Боже, царя храни» знаєш?

– Я не монархіст, – Свириденко спробував зберегти спокій, хоч і розумів, що вскочив у халепу, проте ніякі дії, певна річ, на його долю вплинути не могли. – Я ніколи не підтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вітав революцію в лютому сімнадцятого, навіть писав листа в Петроград панові…

– Вийди, – перервав комісар.

– Що, не зрозумів?

– Сюди вийди, мордо.

Шеремет уперше бачив, як безжурний інженер розгубився, помітно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собі інакше. Артем відчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, міцно стис її і змусив себе дивитися на те, що відбувалося далі.

Тим часом Свириденко вагався. Точніше, він би неодмінно вийшов, але комісар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, і альбінос жестом звелів двом чекістам виволокти інженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червоні очі та розширені комісарські зіниці. Але враз усередині ніби щось клацнуло – плечі розправилися. Тепер інженер дивився просто поперед себе. Хоч міцністю статури не вирізнявся, однак саме цієї миті здавався трошки вищим від альбіноса, який уже видобував із кобури нагана.

– Революція, значить… Примазуєшся до революції, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорізаний, будеш мені тут про революції торохтіти, йоб твою в бога мать!

– Дайте Богові спокій…

– На коліна ВСТАВ!

Побачивши дуло нагана, Свириденко мимоволі сахнувся назад.

– Я не…

– Не станеш на коліна – поставлю раком, суко! Ану, ставай та співай про царя! Я кому кажу! Ставай і співай про царя, мордо!

– Чого ти розходився, Дьомо! – втрутився один із чекістів, русявий, з невеличким горбочком на носі. – Вони в нас зараз усі заспівають. А хто не захоче, хай начувається!

– Нащо мені всі?! – гаркнув комісар Дьома. – Я хочу, щоб оцей мені проспівав так, як ото своєму буржуйському цареві! Він згадав своїм смердючим ротом про наших товаришів! Про борців, які йшли на шибениці царського режиму! Ви все чули – і що, хай так буде?

– Та не буде так, Дьомо, – примирливо промовив той самий чекіст, глянув на принишклого інженера й запитав майже дружньо, з жалісними нотками:

– Станеш?

– Ні.

– Тоді лягай, – зітхнув чекіст.

Коли він устиг вихопити свого нагана, не помітив навіть Дьома. Постріл озвався луною. Тіло Романа Свириденка з простреленою головою впало комісарові під ноги.

– Ти… Ти що… Ти як… – рука альбіноса з револьвером загрозливо затрусилася.

– Набрид уже цей цирк, – русявий чекіст і далі вдавав з себе миротворця. – Хоч ти й комісар, Чумаков, але це не значить, що всім нам твої вистави цікаві. Слово честі, слово комуніста – візьму, сяду і про все напишу рапорт товаришеві Лацису.[17] Перегиб.

– Напишеш? Грамотний?

Шереметові раптом стало страшно. Не за себе – тут усе ясно. Його всерйоз стурбувала доля русявого. Проте, судячи з усього, між цими двома таке було не вперше. З-за спини комісара Дьоми Чумакова спокійно, неквапом виступив чекіст, що видався Артемові вельми знайомим. Десь він уже бачив раніше ці вуса, цю солдатську шинель та офіцерського кашкета.

– Е, чо розходилися, дядьки? – промовив, стаючи між ними. – Вам нема чого робити? Роботи непочатий край, а ви кусаєтеся. Хто за вас робитиме? Слуг, знаєте, нема.

Примовки теж видалися знайомими. Тут-таки виринуло з пам’яті: чоловік перед будівлею губчека, заводить і виводить арештантів. Мабуть, це його робота.

– А ти чого завжди лізеш, Дзюбо? – вишкірився на нього комісар.

– Він правильно лізе, Дьомо. Ми ж ревтрибунал, закон і порядок. Влада ми тут, Дьомо. Забув, сам комісаром якихось десять днів? Корона тисне?

– Корона в царя, – відбився Чумаков, але щось невловне таки подіяло на нього. – Лацисові, кажеш? Ну-ну, – він ткнув наган назад у кобуру. – Ненавиджу таких. Ми звільняємо від них наш новий світ. Грамотний дуже, від них саме горе – від грамотних. Бо пишуть щось так, простій людині, робітникові, пролетарю, хрін зрозуміло. Бач, таке хитре будь-кого з неписьменних обдурить. Того їздять всі на нас.

– Їздили, – виправив русявий.

– Ага, їздили, – охоче погодився Чумаков. – Тепер не будуть. Край! Коли бачу таких – без суду хочу. Відразу в яму.

– Ну тебе в болото, дядьку, – Дзюба явно звичним, завченим жестом розгладив вуса. – Світова революція ще попереду, а ти вже он як накрутився. Заганяєш, не жалієш себе. Бережи сили, товаришу Чумаков. Тобі до лампочки – революції згодяться. Командуй краще, у тебе он мертвяк під ногами валяється. Неподобство.

Тепер Шереметові здалося, що цей Дзюба має до душі альбіноса якийсь ключик або ж сам комісар уже забув, з чого все почалося. На мертве тіло інженера зиркнув з цікавістю – так, ніби бачив його вперше й зовсім не розумів, звідки воно взялося. Звів очі на решту приречених.

– Чого стали, контро? Загрузли? Три-чотири, приберіть це з-під ніг! Отуди заносьте!

Він тицьнув рукою в прочинені двері гаража. Артем стояв на місці, але двоє незнайомих йому арештантів запопадливо підхопили тіло мерця попідруки, ніби підсвідомо намагаючись своєю метушнею полегшити свою долю. Старання були марні, і всі прекрасно розуміли це. Та зустріти свою смерть однаково ніхто ніколи не готовий. Тож у кожного, навіть коли до нагло перерваного життя лишається тільки один крок, жевріє благенька надія на порятунок чи бодай на попуст.

Шеремет, як ніхто, знав і розумів це.

Мертвого інженера затягли в гараж. Слідом за ними, не дожидаючи наказу, покірно зайшли інші.