Читать книгу Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрей Кокотюха - Страница 8

У слідчого Гусика густі чорні брови зрослися на переніссі.

До того ж був низький лоб, і слідчий не дивився, а ніби визирав з-під власного лоба. Ніс теж відразу впадав в око: здавалося, колись він був зовсім інакший, проте лихі люди вирвали його, а потім сяк-так увіткнули назад у середину обличчя. Він випинався, мов сторчак, проте не якийсь рівненький, а трохи зміщений праворуч.

Хоч у кабінеті було ще чотири столи, через що він видавався затісним, слідчий Гусик цієї миті був тут сам. Спершу, побачивши відвідувача, кивнув на знак привітання. Другим кивком показав на стілець навпроти себе. Артем пройшов і сів. Що означав третій мовчазний кивок, відразу не второпав. Лише коли Гусик смикнув підборіддям учетверте, збагнув: слідчий хоче дізнатися, чого йому треба.

– Добрий день, – привітався Шеремет, ще не думавши, як і з чого слід починати розмову з чекістом.

– Слухаю, – гугняво промовив Гусик, діставши з кишені штанів несвіжу хустинку й лунко висякавши носа.

– Я до вас.

– Бачу, – кивнув Гусик і додав, ніби підтверджуючи очевидне: – Тут нікого більше нема.

– Моє прізвище Шеремет. Артем Данилович.

Підсунувши до себе аркуш, Гусик старанно вивів його прізвище, ім’я та по батькові вгорі, а тоді сказав:

– Перевіримо. Документи якісь є при вас?

Шеремет неначе ступив на тонкий лід і пішов ним.

– Розумієте…

– Документи, – тепер Гусик не запитував, він вимагав.

– Паспорт я мав. Але… розумієте… я спалив його. Знищив. Узагалі я лікар, у політику не мішаюся. Просто працював у шпиталі. Дозволив собі не погодитися з Петлюрою, – слова звучали дедалі впевненіше, бо ж легенду подумки проговорював не раз. – Необережно висловився про те, що він потурає анархії та безвладдю. Розмова була приватна, та донесли. Довелося тікати з Києва, мене розшукували… Ну, так сказали, я довго не ризикував повертатися. Коли дізнався, що тут уже нова влада, тоді надумав повернутися назад.

– Повернулися?

– Як бачите.

– Перевіримо.

– Що перевірите?

– Усе, – Гусик знову висякався, написав ще якісь карлючки, потім зиркнув на Шеремета й знову запитав, тепер напрямки: – Вам чого треба, товаришу? Чого ви голову морочите?

Фраза збила Артема з думки. Та він дуже швидко опанував себе:

– Я пояснив, чому в мене нема паспорта. Хтозна, на кого натрапиш. Перевірять документи, а там…

– Звати вас як?

Це прозвучало, ніби Гусик не чув і не записав прізвища відвідувача. Проте Артем уже нічому не дивувався й слухняно повторив:

– Шеремет моє прізвище. Ми з дружиною Лідією жили в її брата, на Межигірській. Тобто зараз вулиця імені Переця.

– Перевіримо, – кивнув слідчий, зробивши ще якийсь запис, а тоді, трохи подавшись уперед, відрубав: – Ви чого прийшли в чека, товаришу Шеремете?

– Мене послали до вас. Саме до вас, товаришу Гусику.

– Хто?

– Тепер це не має значення, – Артем поклав собі, що більше не дасть збити себе з пантелику. – Я довго пробирався назад до Києва. Коли нарешті повернувся, дізнався про те, що мою дружину, Лідію, заарештовано. Її затримали просто на вулиці, і я переконаний: це непорозуміння. Вона… ми з нею цілком лояльні до влади люди. У політику не мішаємося…

– Це ви вже говорили.

– Так, говорив. Товаришу Гусику, дружинин брат оббивав пороги всюди, де тільки можна. Дізнався, що мою дружину доправили сюди. А я своєю чергою з’ясував, що її справою опікуєтеся ви. Хоч справа звучить якось так кримінально… Словом, товаришу Гусику, я прийшов просити за свою дружину. Якщо її справа таки у вас.

Слідчий не поспішав з відповіддю.

Шеремет спокійно, мовби навіть звично, вийняв із кишені пакунок і поклав перед слідчим.

Той не здивувався, не поцікавився, що там. Підсунув ближче, розгорнув. Перебрав коштовності пальцями, золоту брошку спробував на зуб, потім висунув шухляду і змахнув принесене туди. Артем помітив, що почасти вона вже була заповнена схожими речами. Добре розгледіти, чим саме, не вдалося: Гусик заштовхав шухляду в стіл.

Далі не квапився. Перечитав написане, знову висякався. Потім так само неквапливо підвівся, підійшов до підвіконня. Штор на вікнах не було, він трошки затримався, дивлячись поперед себе крізь шибку. Тоді підсунув до себе стосик старих, ще від царського режиму успадкованих тек із категоричним «Дъло №_____» і почав їх перебирати. Знайшовши потрібну теку, повернувся й поклав перед собою на стіл. Артем спробував був прочитати, що там написано, але чекіст, помітивши це, спершу затулив теку долонею, а тоді взагалі перевернув.

– Вас правильно поінформували, – прогугнявив знову. – Справу особи, яку ви називаєте своєю дружиною, веду я. Маю дуже багато таких справ. Роботи в нас, як бачите, хоч греблю гати. Думаю, ви можете забрати її.

Це прозвучало так буденно й несподівано. Шеремет навіть подумав: не буває такого, щоб усе складалося легко. Якщо варто лише знайти слідчого, назвати прізвище затриманої й людину тут-таки відпустять, чому ж тоді Миронові не вдалося цього зробити… Гаразд, розмова зі свояком ще попереду.

Артем завмер. Цієї миті він видавався собі рибалкою, який, зачувши посмик, підсікає рибу. Добре знав той засмак, бо, працюючи земським лікарем, не раз забавляв себе риболовлею. Любив на дозвіллі повудити карасиків, що їх смажили в сметані. Тож запитав обережно:

– Значить, вона вільна?

– Ви можете її забрати, – повторив Гусик. – Справа типова. Вона викрикувала контрреволюційні гасла. Самі розумієте, наша робота – розбиратися, хто міг її цього навчити. Ворогів народної влади тут досить багато.

– Ліда не ворог! – палко вигукнув Шеремет. – Будь-хто, тільки не ворог! Я знаю, що сталося. Ваші військові теж не завжди пристойно поводяться на вулицях. Вона, як тепер кажуть, старорежимного хову. Не стрималася. До того ж її тато загинув. Ваші вбили.

Артем відразу пошкодував, що не стримався. Та, здається, слідчий поставився до почутого байдуже. Промовив, ніби визнаючи очевидне:

– Наші – це хто?

– Представники вашої влади, – Шеремет наважився трошки огризнутися. – Коли торік прийшли до Києва, то замість прихилити до себе населення вчинили різанину.

– Війна. Я не відповідаю за дії кожного бійця. Ваші наших теж не шкодують.

– А ваші – це хто?

Питання навмисно прозвучало влад думкам слідчого.

– Не треба тут гратися в слова, – сказав Гусик. – Коли так піде й далі, то незабаром довкола вже не буде ваших. Розумієте? Будуть або наші, або мертві. Ситуація кругом напружена, зважте на це, товаришу. А про дружину вашу… Я справді опікувався нею. До нас у чека не так часто приводять жінок, щоб я її не запам’ятав. Особа зухвала і смілива. Поважати таких треба.

– Дякую за комплімент. Мені, як чоловікові, приємно. Значить, я можу її забрати додому, так розумію?

– Можете. Навіть треба. Доведете, що справді її чоловік – і на здоров’я! – він на мить змовк, а тоді, обдумавши щось, додав: – Чи який інший близький родич – теж на здоров’я!

– Я не просто родич. Кажу ж вам: вона моя дружина. Тому ладен узяти її на поруки…

– Не треба, – Гусик виставив руку долонею вперед, зупиняючи праведний Шереметів порив. – Досить довести, що громадянка Шеремет Лідія Станіславівна – ваша законна жінка. Порядок такий. Це щоб ви знали.

Тепер Артем узяв невеличку паузу, що дібрати потрібні слова, а тоді промовив:

– Документів, як ви вже знаєте, я не маю. Не знаю, чим можна підтвердити наші з Лідією шлюбні стосунки. Це ж треба шукати відповідних записів у церковній книзі. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повінчав нас.

– Радянську владу попи не обходять, – відтяв слідчий. – Узагалі, товаришу, ви тут верзете всякі дурниці. А я чомусь вас слухаю. Поки не підтвердите, ваша дружина, – чи хто там вона вам, – залишиться тут. Такі правила.

Пружина всередині Артема, здавалося, от-от розпростається. Він тримався з останніх сил і відчував це.

– Розумієте, шановний, я не зможу надати вам сьогодні чи найближчим часом свідоцтва про реєстрацію нашого шлюбу, скріпленого печатками єпархії та місцевого правління. Я навіть не знаю, де можуть бути ці документи. Якщо вам потрібні свідки, які підтвердять наші подружні стосунки… Хоч усе неправильно… Ідіотизм якийсь…

Гусик примружився, і це не віщувало Шереметові нічого втішного.

– Вважаєте владу робітників та селян, народну, радянську владу, ідіотизмом?

– Такого я не казав.

– Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, ідіотизмом. Значить, маєте її всю за ідіотів.

Терпець урвався. Артем уже хотів був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зірвався.

– Ви хто, шановний? Робітник чи селянин?

Брови слідчого зсунулися ще ближче. Губи щільно стислися в одну невблаганну лінію.

– Так. Не хочемо по-хорошому. Отакі розмови пішли в нас, громадянине.

– Я хочу забрати свою дружину додому, – Шеремет намагався не слухати Гусикових слів і не ловити загрозливих ноток, бо це тільки заважало. – Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усім жити при новій владі. Звикли вже. Нова влада – нові порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехні. Я не буду нести вам фальшивого, підробленого документа. Самі сказали – війна. І нагадали – Ліда варта поваги. Ви ж не воюєте з жінками, правда? Ви не вірите мені на слово, маєте право. Згоден. Тільки ж ви готові відпустити Лідію, якщо я покажу папірця? Готові?

– Звичайно.

– Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лідія сидітиме у вас у чека вічно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…

Брови Гусика розійшлися.

– Ніяк не треба називати. Глядіть, наговорите собі на тюрму. Можете забрати вашу жінку. Упізнаєте – забирайте. То я вас трошки просвітив, щоб знали. Про нові закони, порядки, правила. Щоб розуміли: самі ж кажете – з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…

Шеремет ураз відчув шалене полегшення.

– Дякую, – говорив щиро й відчував це. – Дуже вам дякую. Тільки… ви сказали – впізнаю… Хіба я повинен спеціально впізнавати свою дружину? Серед інших?

Замість відповіді слідчий Гусик підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх, виступив у коридор, крикнув, ніби хотів, щоб його почули на околиці, десь у Дарниці:

– Ананьєв! Ананьєв!

На викрик відгукнувся якийсь невидимець, і Артем подумав: це прізвище, на відміну від прізвища слідчого, досить поширене. Він знав з десяток Ананьєвих. Хтось був просто знайомець, хтось – пацієнт. Але невідь-чому почав хвилюватися. За кілька хвилин зайшов чоловік у військовій формі, туго перетягнутій ременями, в шкіряній тужурці й суконному шоломі, – Артем уже знав, що він називається будьонівка, – з кривувато нашитою червоною зіркою попереду. Чекіст не глянув на Шеремета і запитав Гусика так само голосно, ніби передражнюючи й навмисно тиснучи на тверде «е» в імені слідчого:

– Ти чого репетуєш, Семене!

Артем упізнав цього чоловіка відразу. Внутрішній голос застерігав, попереджував недарма. Проте легше від цього не стало. Навпаки, Шеремет напружився й приготувався до найгіршого розвитку подій. Якби знав, що зустріне тут Лаврика Ананьєва, однаково б не мав іншої ради – будь що мусив іти. Хіба спробував би уникнути зустрічі з ним. Хоч навіть перед собою соромно ховатися від таких…

– Проведи громадянина. Покажи всіх. Дружина його там, нехай спробує впізнати.

– А що, Семене, для цього треба так горлати?

Лише тепер чекіст у будьонівці повернувся до Шеремета всім тулубом.

Їхні очі зустрілися.

– О! Сам прийшов? Молодець! – кругле, зоране рябими брижами лице Ананьєва розпливлося в задоволеній усмішці. – Я думав, тебе вже без мене шльопнули, контро.

– Знаєш його? – здивовано запитав Гусик.

– Аякже! Ти мене ще не забув, пане докторе? Тебе ваш Петлюра вигнав, ти сюди прийшов записуватися?

Шеремет мовчав. Кулаки мимоволі стислися, нігті вп’ялися в долоні.

– Я чогось не розумію…

– Зате я все розумію, Семене! Зараз тобі поясню! – Ананьєв тицьнув в Артема пальцем. – Ось цей, сука, пішов із Петлюрою. Не мобілізований, добровольцем. Служив у лікарні, і я наслухався від нього промов! Кажу ж тобі, Гусику, – контра першої статті! Проби нема де ставити!

Тепер до Шеремета розвернувся й слідчий.

– Отакої. А казав – не погоджувався, утік, шукали… Погано починаємо, га, шановний?

Артем прокашлявся й підвівся. Заговорив, дивлячись прямо на Ананьєва:

– Політика мене не обходить. Тут я не збрехав. Хочу забрати свою дружину. Цього я теж не приховую. Я справді працював у шпиталі. Пішов з петлюрівцями. Але повернувся, бо помилявся. Тепер багато хто міняє погляди. Але не такі, як він.

Шеремет наставив пальця на чоловіка в будьонівці, немов цілився в груди з пістолета. Мав би зброю – стрельнув, його б нічого не спинило.

– Ну-ну, – Ананьєв усміхнувся ще ширше і став схожий на жабу – він і раніше скидався на неї, відколи Шеремет уперше побачив цього чоловіка.

– Я б на вашому місці, товаришу Гусику, поцікавився біографією цього типа, – Артем опустив руку. – Він крав ліки. Препаратів обмаль. На обліку кожна таблетка, кожна ампулка. А цей тип, працюючи в шпиталі санітаром, тягнув усе, що легко лежало. Носив на Євбаз і там продавав. Особливо його цікавив морфій. Він же видав тебе, скажи, Лаврентію? В очі дивися, в очі!

Шеремет трьома кроками скоротив відстань між собою та чекістами. Глянув Ананьєву в лице. Зовсім не здивувався, побачивши круглі, розширені, здається, на весь діаметр ока зіниці. Минулого літа саме вони привернули його увагу.

Наркотики. Морфій чи кокаїн. Мабуть, усе ж таки кокаїн. Про це свідчили запалені обідки ніздрів.

– І ви з отаким працюєте? Ви довіряєте тому, хто крав ліки у хворих і кого за це заарештували, – цілком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентію?

– Я політичний в’язень, – прозвучало у відповідь гордо. – Мене звільнила з петлюрівської тюрми радянська влада. І я пішов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти – і добивати!

Гусик дуже буденним жестом витяг ыз кобури маузера.

– Вас заарештовано, громадянине Шеремет, – промовив буденно й додав без ніякої патетики, констатуючи очевидне: – Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьєв розбереться. Гукни конвой, Ананьєв.

Катастрофа.

– Стривайте! – промовив Артем, дивуючись із власного спокою. – Стривайте! Пождіть! Я не впаду на коліна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, і ви мусите в усьому розібратися. Треба затримати мене – нехай, заарештовуйте. Тільки що вам до моєї дружини? Відпустіть її, ви ж обіцяли. Від жінки вам не буде ніякої користі.

– Від тебе теж, – реготнув Ананьєв. – Від мерців користі нема, сам знаю. Я ж санітаром в анатомічному театрі трудився при вашому поганому шпиталі. А ти, контро, труп. Я тобі даю слово честі, революційної честі. Слово більшовика, коли хочеш. Можу відразу до трупів повести. Щоб обжився. Якраз і жінку свою побачиш.

Шеремет зрозумів його не відразу. Точніше, не хотів розуміти. Надто буденно промовив рябий ці слова. Такого не може бути. Неправильно. Ні.

– Ні.

– Ви думали, шановний, вам пропонують упізнати і забрати живу жінку? – слідчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цікавістю. – Справді так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нічого не хотіла визнавати. З нею попрацювали і перестаралися. Два дні тому це було, і вам, Шеремете, дуже пощастило, що її не закопали в спільну яму. Ми видаємо тіла родичам, гуманна революційна практика…

– Що? Що вона повинна була визнати? Падлюки, бидло, ви вбили її! Ви вбили жінку! Вона нічого вам не зробила, а ви вбили її, заради забавки!

– Ні, – усмішка повернулася на кругле обличчя Ананьєва. – Забавка була спочатку. Я ж не знав, що то твоя жінка. Першим попросився б, маю право. За все з неї спитав би.

Нема чого втрачати. Тепер уже напевне.

Артем Шеремет давно не боксував. Та й раніше не надто захоплювався спортивними вправами. Розминався іноді для загального розвитку. Боявся – не вийде, але вийшло. Короткий змах. Удар акурат у центр рябого жаб’ячого обличчя. Кров з розквашеного носа вимастила кулак.

У відповідь ударив слідчий Гусик – руків’ям маузера. Влучив теж точно – кров ураз залила очі.