Читать книгу Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрей Кокотюха - Страница 9
Частина перша
Губчека
Київ, березень
7
Оглавление– По нас теж прийдуть.
Високий кістлявий доцент на прізвище Куприк повторював цю фразу вже не перший день. Йому ніхто в камері не заперечував. Допити висмоктували останню силу, до того ж усі присутні чудово розуміли: доцент має рацію. Більшість навіть чекала на смерть – хай там як, але вона краща за тортури. Куприк почав регулярно нагадувати товаришам у нещасті про невпинне наближення смертної години, щойно його перестали тягати на допити.
Шеремет сидів поруч із ним. Не уявляючи до пуття, як втішити та й чи треба це Куприкові, мовчки поклав руку йому на коліно. Той зойкнув: саме це коліно розтрощили бідоласі, поклавши між двома цеглинами й стукнувши металевою трубою.
– Вибачте, – промимрив розбитими губами.
– Про що ви кажете, пане Шеремете, яке там «вибачте»?!.. Кого і за що?… Скоро всі станемо перед Господом і разом проситимемо пробачення.
– Я б не поспішав, – пробубонів з протилежного кутка Мирон. – Завжди є надія.
– Ти кого заспокоюєш?
– Себе, Артемію.
– По нас теж прийдуть, – товк своє доцент.
…Лідиного брата притягли сюди, в губчека, вже за три години після того, як заарештували самого Шеремета. Скільки часу збігло відтоді, Артем не знав. Та й не хотів знати. Бо й справді немає значення, скільки їх тримають тут, у брудному підвалі з заґратованим вікном – кілька днів, тиждень чи більше…
Кров була скрізь: на стінах, на підлозі, нею, здається, просякло й повітря. Як лікар, Артем міг вирізнити запах крові серед усіх інших запахів. Щойно його кинули сюди, відразу вдихнув його. Глибоко, ротом, носом. Їм приносили воду в бляшаному відрі, прим’ятому з одного боку. Навряд чи саме відро або вода в ньому були чистими, та всі можливі при́смаки забивав присмак крові – іншого в роті не відчувалося. І Шереметові навіть на думку не спадало запитати товаришів у нещасті, чи відчувають вони те саме.
Арештанти часто-густо не встигали й знайомитися. Зазвичай чекісти затягали сюди новеньких, тоді швидко брали тих, хто вже бодай трохи оклигав, і вели на допити. Назад повертали не всіх. Дехто не витримував і помирав просто там, у кабінетах, що разом правили й за катівнямі. Когось навмисне вбивали на очах інших. Ті, хто виживав, усе одно ні на що не сподівалися.
Усе, що робили в губчека, мало скидалося на слідство чи бодай на демонстрацію закону й правосуддя.
Шеремет переконався: тортурами чекісти не прагнули вибити з нього, з його свояка Мирона та з інших в’язнів, яких тут називали буржуями, контрою, петлюрівцями або просто хохлами, якихось неймовірних свідчень. Ті побої й катування для молодих працівників чрезвичайки були подібні до забави. Їх, здається, по-дитячому цікавило, що ще такого можна зробити з живою людиною, чого до них не робив ніхто.
Артем був далекий від психіатрії, бо мав інший лікарський фах.
Проте жодної миті не сумнівався: садизм у чекістів, що допитували його та інших заарештованих ворогів революції, був у крові.
Такими їх створила природа. І на кокаїн, що його вони демонстративно вживали в жертви на очах, випускання внутрішніх демонів на волю звертати не слід. Хоч це й було б найлегше. Але час показав: усе куди простіше – чекісти хотіли якомога менше спати. Захоплення кокаїном допомагало їм досягати поставленої мети. Складалося враження, ніби ці люди працювали безперестанку. Так само ніщо не могло вгамувати їхньої злоби.
Шеремет не вдавав із себе героя й ні на що не сподівався. Торішнє жирування більшовиків у Києві позбавило його й значну частину містян усіх ілюзій щодо підходів та методів, яких уживали опричники молодої радянської влади. До того ж Артем не бачив ніякої рації в тому, щоб терпіти тортури й вірити, ніби смерть гідніша за зраду. Йому не було кого зраджувати. Військових таємниць не відав. Отамана Оскілка[14] знав особисто, навіть ручкався з ним, вітаючись, – ото й по всьому. Тож за бойового побратима командувача групи військ, у якій служив, Шеремет не зійшов би. Та й із Петлюрою він не мав ніяких зносин. Проте, як дуже швидко пересвідчився Артем, для чекістів, що його обробляли, це все нічого не важило.
Його били, запитували, він відповідав – і його знову били. Тут нікого не обходило, в чому нарешті признається підслідний арештант. Катували, аби зробити боляче. Послухати крик людини, відчути повноту влади над нею.
Спершу, коли Лаврентій Ананьєв зігнав на ньому лють за удар по писку й Артема відлили водою, щось подібне до слідчих дій таки було. Той самий Гусик, тепер уже офіційно й старанно, записав його анкетні дані та домашню адресу. Назвавши квартиру на Межигірській (тепер – на вулиці Переця), він зробив величезну помилку, підписавши тим самим вирок Миронові Романовському.
Проте свояк і без того не уникнув би, як висловився задоволений собою і повсякчас збуджений Ананьєв, пролетарського карального багнета. Адже раніше Шеремет уже казав слідчому, де проживає. І адресу тоді записали. Та й відмова відповідати закінчилася б ще одним побоєм, а терпіти тортури Артем від самого початку не мав наміру. Тож, коли чекісти приволокли Мирона, він спромігся лише вибачитися. І потім жодного разу не поцікавився, чи простив йому родич.
Єдине, про що попросив дозволу, – побачити Лідине тіло. Гусик погодився, якщо навзаєм Шеремет визнає себе тим, ким є насправді, – таємним петлюрівським агентом, присланим до Києва налагоджувати підпільну контрреволюційну мережу. Яка, до речі, мала б допомогти налагодити зв’язок між петлюрівським урядом та бунтівними отаманами з довколишніх сіл.
– Губчека має перевірену інформацію, – казав Гусик. – Петлюрівці шукають зносин із такими, як Голуб чи Зелений, щоб певної пори дати наказ цим бандитам бити по нас із тилу. А Петлюра почне наступати з флангів. Думаєш, ми тут усі дурнісінькі, не знаємо ваших планів?
– Коли все знаєте, то чого питаєте?
– Щоб почути підтвердження.
– Я підтверджую, – визнав Шеремет. – Так і є. Признаюся.
– Подробиці. Із ким мав налагодити зв’язок? Паролі, явки? Де захована зброя? Яка чисельність вашої підпільної контрреволюційної групи?
На таке Артем якби й хотів, то не міг нічого відказати. Тож до діла знову брався запопадливий Ананьєв.
В’язень не домігся того, по що прийшов: не побачив дружини живою, не зміг проститися з нею мертвою.
Про те саме запитували й Мирона, вимагаючи признатися в тому, що він таємний зв’язківець підпільного центру. Коли на Шереметових очах своякові молотком розтрощили коліно, то він зомлів від болю, а як очуняв – признався в усьому, що від нього хотіли почути. Коли ж кати почали вимагати, щоб назвав спільників, то Мирон не зміг нічого сказати, бо ніяких спільників не мав. У розпачі назвав Шеремета, наперед попросивши в нього пробачення. Одначе таке признання нічого обом не дало. Допити й тортури тривали далі.
Якогось дня Ананьєв з головою поринув у нову розвагу. За його наказом із камер виводили по парі арештантів і розсаджували кого в гараж, де цементна підлога була волога й липка від крові, а кого в менше приміщення котроїсь майстерні. Принаймні так називали це місце між собою чекісти. Тут зводили віч-на-віч затриманих із різних камер, ставлячи їх лицем до лиця й вимагаючи, щоб ті впізнали один одного. Якщо ніхто нікого не впізнавав, а найчастіше так і було, то обох брали на звичні вже тортури.
Потрапивши в так звану майстерню, Шеремет попрощався з життям.
Власне, він давно вже поставив на собі хрест. До останнього вірив: незабаром чекістам набридне, його перестануть мучити й нарешті застрелять. Не мав навіть часу оплакувати Лідину смерть: коли був при тямі, то відчував лише власний біль – гострий чи тупий.
Одного разу його заштовхнули в напівтемну кімнату. Коли очі призвичаїлися до мороку, розгледів на дерев’яному верстаку кліщі, довгі гострі цвяхи, пощерблені пилки й молотки. У кутку стояла залізна діжка, накрита бляхою. Усередині її жеврів вогонь, і будь-хто з чекістів міг розпекти знаряддя або на гарячому залізі, або на вогні. Шеремет бачив, як звідти брали кліщами вуглину, підносили до лиця чи оголеного паху котрогось бідолахи і найчастіше не просто застрашували, а й припікали шкіру, випікали око. Якось один із безіменних чекістів примусив молодого студента широко розтулити рота й засунув туди жарину, а потім пристрелив сердегу – як сам сказав, із гуманних міркувань.
Артем думав: далі його черга. Приготувався. Хоч і відчував невтишний біль, проте дивувався власному спокою. Нарешті остання мука, потім – звільнення, тиша, спокій, блаженство.
Опинившись у знайомій камері, здивовано відчув – живий. Щиро чудувався, як це він витримав того дня аж п’ять зводин. Один із тих, із ким його ставили віч-на-віч, – дуже побитий і вже напівбожевільний чоловік, – заявив, що знає його. І ладен розказати все. Шеремет попрощався з життям. Тими днями це стало для нього звичним. Але неборака не міг назвати ні його імені, ні прізвища. І хоч закон та порядок для чекістів нічогісінько не важили, однак це несподівано вийшло на користь Шереметові. Божевільному не повірили, заявивши, що той бреше не вперше й упізна`є абикого. Ще один такий вибрик – і амба.
Дивно, але після того дня, наповненого тортурами й болісними криками, від яких закладало вуха, Шереметові чомусь дали спокій. Саме того дня з їхньої камери забрали чергову партію смертників. Прізвищ не називали, чекіст просто заходив і тицяв пальцем навмання. Після чого бійці кого виводили, кого виносили попідруч, якщо приречений не міг іти сам чи опирався щосили.
– По нас теж прийдуть, – промовив Куприк, щойно зачинилися двері.
– Ви б заткнулися, пане приват-доценте, – простогнав зі свого кутка Мирон.
– А ви помітили, товариство, що ми досі не зійшли на худобу? – пожвавився раптом той. – Ми не стали бидлом, хоч як цього хотілося нашим катам.
– Справедливо, – озвався з темряви Роман Свириденко.
Інженера-залізничника тут уважали за старожила. Принаймні коли Шеремета, а потім і Романовського кинули до цієї камери, Свириденко тут уже був. Інженера теж тягали на допити, але не так часто, як новеньких. Намагаючись хоч якось триматися, він повідав прибулим: його звинуватили в тому, що працював на залізниці не лише за часів Скоропадського[15] та Директорії,[16] а й за царського режиму. Отож, радянській владі сорокарічний інженер Свириденко завинив тільки тим, що досі не перейшов на її бік і не засудив попередніх злочинних, буржуазних та антинародних, режимів. Дискусії та звичайні виправдання були марні, тож Свириденко визнав, як пояснив слухачам, власну антинародну суть. Після цього йому, на диво, дали спокій. І так тривало вже четверту добу. Шеремет, вислухавши це, назвав його щасливцем. Мовляв, хоч знає, який сьогодні день. На що почув відповідь: «Від таких знань не легше, шановні добродії».
– Де ви бачите справедливість, Романе Івановичу? – запитав Мирон.
– Ви ж самі ось її підтвердили, Мироне Станіславовичу.
– Я?
– Атож. Вам розтрощили коліно, ви ніколи не зможете ходити і ніхто взагалі не знає, кому й скільки тут лишилося жити. Але все одно просите нашого побратима, шановного приват-доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на ім’я й по батькові. Хоч літами ми не такі й різні. Я годжуся вам у старші брати.
– А-а, – протяг Мирон. – Хіба що… Куприку, вас справді це тішить?
– Мене тішить, що ми лишилися людьми. Навіть там, де з людей вичавлюють усе людське.
– Вам захотілося патетики, Куприку? – байдуже запитав Артем. – Чи ви вже готуєте останнє слово, передсмертну промову? Думаєте, вам хтось дасть на це час?
– Панове, ви б пошукали іншої теми, ніж обговорювати власну смерть, – зауважив Свириденко. – Повірте, такі розмови ні на що не надихають.
– А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? – Мирон трохи подався вперед. – Ви ще маєте ілюзії?
– Я не маю ніяких ілюзій, юначе, – повчально промовив інженер. – Ви їх теж не маєте. Будете сперечатися?
– Не хочу я з вами сперечатися!
– Проте ви пожвавішали. Ожили. А це дає певну надію.
– Надію? На що?
– Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.
– Хворі? – здивувався Мирон.
– Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.
– Усміхався?
– Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам’ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з’являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина – у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.
Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:
– Мені шкода, Романе Івановичу.
– Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.
– Усміхатися перед смертю?
– Чекати на неї спокійно.
– Ви фаталіст?
– Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з вас не лишилося справ, що їх ми мусимо викінчити. І боргів – от їх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?
– Демагогія, – відмахнувся Мирон.
– А ви пропонуєте сприймати наше становище інакше?
– Пусті балачки. Утомився я.
– То наповніть їх змістом, Мироне Станіславовичу.
Відповіді Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного каміння. От тільки майнуло в голові: але ж є в них ще сила сперечатися, влаштовувати словесні дуелі й піке, щось доводити один одному. У собі Артем ніякої моці не відчував.
– По нас теж прийдуть, – завів своєї Куприк. – Хоч що кажіть – прийдуть.
– Сумніву нема, – відповів Свириденко.
– Пане Куприку, вас оце все тішить? – визвірився Мирон.
– По нас прийдуть, – затявся доцент. – Ми з вами не втратили людяності, але це нічогісінько не міняє. Прийдуть.
– Якщо вам легше, пане Куприку, – авжеж, прийдуть. Легше, легше?
– Аж ніяк, – визнав доцент. – Але прийдуть.
Він не панікував. Мабуть, так готувався до неминучого. Не пророчив, навіть не каркав. Просто не міг думати ні про що інше.
І по них прийшли.
14
Оскілко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) – військовий і громадський діяч часів УНР. Отаман, генерал-хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії. Командувач Північно-Західного протибільшовицького фронту. У квітні 1919 року почав конфліктувати з Симоном Петлюрою, з різних причин перестав виконувати його накази і, зрештою, спробував учинити державний переворот. Йому навіть удалося заарештувати кількох міністрів УНР. Проте захопити самого Головного отамана не зміг. Згодом Оскілко перебрався до Польщі, де перебував у таборах для інтернованих осіб.
15
Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – український політичний і державний діяч. Очолював Українську Державу (Гетьманат), утворену замість Української Народної Республіки. Держава існувала від 29 квітня до 14 грудня 1918 року.
16
Директорія – найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки. Змінила Гетьманат і проіснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Від 13 лютого 1919 року голова Директорії – Петлюра Симон Васильович (1879–1926).