Читать книгу Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрей Кокотюха - Страница 7

Частина перша
Губчека
Київ, березень
5

Оглавление

Спершу Артемові здалося, що до нього нікому нема діла.

Біля будівлі товклися мовчазні люди, здебільшого жінки, старі й молоді. Дехто навіть із дітьми, закутаними від дощу та вітру в хустки, шалі й брудні офіцерські башлики. Дітвора тулилася до мам, помітно нудилася, проте стояла терпляче, поки жінки пошепки перемовлялися між собою, позираючи то на озброєних охоронців при вході, то на чоловіків у гімнастерках та шкірянках, що проходили поруч, не зважаючи ні на кого.

Стояли тут і чоловіки. Їх було набагато менше. Своїх ровесників Артем серед них не бачив, зате несподівано вгледів університетського професора Єрмоленка, що товаришував з покійним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирізнявся між колег не лише густим басом та ліберальними поглядами, а передусім густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хімії, то його б неодмінно порівняли з Менделєєвим: достоту таким автора періодичної таблиці зображали на всіх портретах. Це завважив Шеремет і поділився своїм спостереженням з Лідою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, різко відказала, що якби він писав книжки, то і його самого через кучму й борідку могли б сплутати з Жулем Верном. Розмову почув і професор, проте не образився. Навіть охоче пояснив, чим йому дорога та зачіска. Точніше кажучи, те, що її зовсім нема. «Розумієте, молоді люди, – сказав він тоді, – тільки так можна цілком відповідати своєму імені, що його дали в церкві, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, інакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушність, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.

Тепер його неприкрита шевелюра помітно вирізнялася в юрмі. А бас рокотів, повідомляючи тим, хто зібрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, і йому доводилося, мов справжньому цареві звірів, рикати, щоб нетерпеливці не заважали.

Побачивши Артема й упізнавши його, професор не здивувався. От ніби востаннє вони бачилися лише кілька днів тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотів був спитати, що тут і як. Та Єрмоленко замість традиційного привітання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловіка, що йому цього року вийде шістдесят п’ять, промовив:

– Хто?

– Ліда.

– Ви впевнені, що Лідочка саме тут? Скажіть, пане Шеремете, ви в цьому впевнені?

– Е, мені сказали, що її забрали на вулиці й відвезли сюди.

– Хто вам це сказав?

– Мирон. Брат, ви ж його знаєте…

– Він забігав до мене, – кивнув Єрмоленко. – А він напевне знає, що Лідочка тут? Саме тут, у цій установі?

Від пронизливого погляду літнього професора Артемові стало незатишно.

– Леве Павловичу, мене не було в Києві. Довго розповідати…

– І не треба! – урвав Єрмоленко. – Нікому тут, у цих стінах, не треба казати, що вас десь не було. Узагалі нікому нічого не треба розповідати! Ідіотизм, повна анархія, пане Шеремете! Всякого, хто не сидів у себе вдома, коли ці панове захоплювали наше з вами місто, вони чомусь уважають за контру.

– За контру?

– Не кажіть мені, що ніколи не чули слова «контрреволюція», – пророкотів професор. – Це не юридичний термін. Кажу вам як фаховий юрист. Такого злочину, як мати інші політичні погляди, немає в кримінальному уложенні. Хоч… Тепер нема кримінального уложення! Навіть за Петра Аркадійовича Столипіна, царство йому небесне, могли засудити за політичний тероризм, за участь у заборонених організаціях, за заклики до повалення влади тощо. Ви ж знаєте мою позицію, пане Шеремете. Знаєте ж?

– Мій тесть не завжди її поділяв.

– Шкода, що мене не було поруч, коли його витягали й кололи багнетами. Може, я б іще встиг запитати в нього дещо. Чи просто глянув би в очі. Проте хтозна, пане Шеремете. Мені не подобалася система, яку породив убитий Петро Аркадійович. Але навіть вона спиралася на закон! Судді могли послати на шибеницю пролетаря за те, що він застрелив городовика. Засудити до каторги селянина, який пустив своєму панові червоного півня через різні погляди на оплату праці. Запроторити до Сибіру міщанок, панночок зі шляхетних родин, які завинили тільки тим, що мода для них – то не фасони капелюшків, а ризиковані стосунки з соціалістом-революціонером. Було таке?

– Нема де правди діти, було. Тільки до чого…

– А до того, пане Шеремете! – професорові пальці намацали мосяжний ґудзик на Артемовій тужурці. – За царя-батюшки перед судом могли однаково стояти студент, блудний син батьків старовинної дворянської фамілії і пролетар із робітничого селища на околиці. Соціальне походження не вважали за кримінальний злочин! Лише вбивство, грабунок, розбій, крадіжку, шахрайство… Чого я вам це все кажу! Ви й самі добре знаєте. А дівки вуличні, пане Шеремете, дівки, повії, не мали права промишляти своїм, прости Господи, ремеслом без жовтого квитка. Належно оформленого. Сьогодні ж маємо тотальну, шановний добродію, тотальну, мов чума, мов пошесть, проституцію! На панель ідуть усі, хто хоче їсти, і це влада не вважає за порушення. Здається, пан Раковський,[12] цей… як у них зветься… нарком внутрішніх справ, думає, ніби голодна міщанка на панелі, брак належного медичного догляду, зараження сифілісом – це не те, за що треба судити.

– Товариш, – машинально виправив Артем.

– Хто товариш?

– Цей їхній Раковський. Отой вартовий, – кивнув головою за професорову спину, – усі підданці нової влади – вони не панове, Леве Павловичу. Вони товариші.

– Правильно, – погодився Єрмоленко. – Бути паном, забутися й просто звернутися до них так – злочин, гірший за крадіжку, вбивство, ба навіть за зґвалтування. Робітника з «Арсеналу» не можна судити за теперішніми законами, бо він належить до касти переможного пролетаріату. Ви читали їхню Конституцію?

Артем хотів був відказати, що більшовицьких документів, як і газет, ніколи не читав, бо не мав до того ні бажання, ні змоги. Та останньої миті втримався від такого розлогого пояснення, обмежившись коротким:

– Не доводилося.

– Дарма. Вам жити далі, як і всім нам. Почитайте, дуже красномовно. Хай вони створюють нову форму державності, хай. Двадцяте століття – час сюрпризів. Як юрист, я не проти Конституції, навпаки – за. Але чітко сказано: владу в їхній радянській Україні закріплено винятково за робітничим класом. До нього ми з вами, пане Шеремете, не належимо. Люди, що тут зібралися й прагнуть якоїсь справедливості, – теж. Ми злочинці вже тому, що ніколи не працювали на заводах і фабриках. Навпаки, маємо вищу освіту, вміємо писати без помилок і христосуємося на Великдень. Скажете, я перебільшую?

– Не скажу. Робітничий клас… А селянство? Там про селян щось є? Були ж наче якісь декрети…

Єрмоленко відмахнувся.

– Правильне питання. Чули, звісно, про заворушення на селах. Повірте мені, село так просто не заспокоїться. Пролетаріат просто витирає об нього ноги. Бо для більшовиків сільський пияк – такий самий гноблений брат-пролетар. Значить, влада на місцях належить йому. Читав я Конституцію. Дуже уважно.[13] Цікавий момент: там не написано про гегемонію жодної з політичних партій. Так само, як було за самодержавства, – опереткова Дума в Петербурзі й монополія на владу монарха, помазаника Божого. Партії ніби і є, але на них усім начхати. Кажу вам це відверто, бо сам до однієї такої належав…

До будівлі підкотилася вантажівка. Озброєні, строкато вбрані бійці висадили, а точніше, викинули з кузова чотирьох побитих до крові чоловіків. Троє з них були молоді, а один – не старший на вигляд за Лева Павловича. Не витримав удару й упав на бруківку саме він. Вусань у солдатській шинелі й офіцерському кашкеті, де була прилаштована зірка, незлобиво виматюкався – і так само без злоби, по-хазяйськи, ніби виконував буденну роботу, дав копняка під ребра. Не наказав, не попросив, а неначе закликав до розумної поведінки:

– Уставай, дядьку. Слуг уже нема.

Натовп мовчки спостерігав за дійством. Єрмоленко заговорив знову аж тоді, коли арештантів заштовхали всередину. Повів далі, наче нічого не сталося:

– Я про партії. У їхній Конституції, пане Шеремете, значаться лише так звані ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Знаєте, як буде і як уже є? Українські есери в їхньому уряді – формальність. А ми живемо, як ви щойно побачили, в умовах диктатури пролетаріату, що його репрезентує тільки одна партія – більшовики. Ані серед есерів, ані серед тутешніх боротьбистів, а тим паче сільських, пролетарів нема. І поки пролетаріат не поширив своєї диктатури на українське село, видимість багатопартійності триватиме.

– Село, як я чув, не скоряється?

– Огризається, – кивнув Єрмоленко. – Та не про село я вам кажу. Панове, чи товариші, більшовички будують насправді нову монархію. Уже мають монополію на владу. Навряд чи когось може обдурити ота декорація, ніби в цій владі є люди з різними поглядами. Володимир Ленін хоче бути новим абсолютним монархом, проте цього поки що ніхто не втяв. Тільки зветься його монархія інакше. Я зрозуміло пояснив?

Шеремет задумано почухав потилицю.

– Але… невже все так безнадійно?

– У національному масштабі захоплення влади відбулося. Підкорення й упокорення – лише питання часу. Але якщо є Конституція, то має бути й закон. Одначе забудьмо про всенаціональне. Я тут за конкретним ділом, тому й недарма спитав вас про Лідочку. До речі, я взагалі не знав, що з нею таке трапилося. Кажете, Мирон шукав? І знайшов? Дай Боже! Проте не треба вірити…

– Кому?

– Нікому, хто вершить людські долі в оцій будівлі!

Єрмоленко, мавши намір зробити широкий жест у бік вартових, смикнув правицею. Її пальці якраз тримали Артема за ґудзика. Тож професор вирвав його з м’ясом і, здивовано глянувши на результат своїх руйнівних діянь, урочисто простяг ґудзика власнику.

– Даруйте.

– Буває, – Шеремет поклав ґудзика в кишеню, туди, де лежав невеличкий пакуночок із коштовностями. – Я вже розумію, на чому тримається ця влада, Леве Павловичу. Ви мені поясніть, що тут коїться. Саме в цій будівлі. І чому Ліду, як ви кажете, треба шукати деінде.

– Нічого такого я вам не казав, – професорові пальці вчепилися в інший ґудзик. – А пояснити можу. Оці люди, поруч зі мною, – нещасні родичі арештантів. Когось схопили на вулиці. До когось удерлися в дім. Мені довелося стати свідком однієї такої, гм, акції. Заарештували Славка, Святослава, племінника моєї сусідки. Студента, інженером був би. На щастя, підкреслюю – на щастя, зірки тоді були прихильні до мене, я витяг хлопця звідси. Його вже відвезли якнайдалі, кудись у село до родичів колишньої куховарки. Ті ставляться до нього, як до рідного, але не про це мова, – Єрмоленко почав крутити ґудзика. – Мене тепер уважають за чарівника. За справжнього, пане Шеремете. А панове чекісти або просто граються зі мною, тому досі й не посадили, або справді трошки поважають. Хотілося б вірити в друге, проте, здається мені, справедливе саме перше твердження.

– І в чому ж чари?

– Гадають, що тільки я можу рятувати заручників. Тільки я. Ніхто більше.

З вуст немолодого патлатого професора це прозвучало гордо.

– Заручників?

– Саме так, пане Шеремете.

Двері будівлі губчека знову відчинилися. Цього разу озброєний гурт на чолі з уже знайомим вусанем в офіцерському кашкеті вивів двох чоловіків. Один накульгував, спотикався на кожному кроці. Вусатий незлобиво, більше, здається, про людське око, після кожного незграбного кроку штовхав бідолашного в спину, примовляючи:

– Дивись, куди йдеш, дядьку.

Обох підвели до вантажівки. Жестом зупинивши чекістів, з усього видно, підлеглих, вусань кивнув арештантам, показавши на кузов і нагадавши не раз чуте:

– Слуг тут нема.

Зрозумівши, чого від них вимагають, арештанти, чиї руки лишилися вільними, якось дуже спритно відкинули задню стінку кузова, а потім самі полізли в нього. Тому чолов’язі з набряклим від побою правим оком, який мав близько сорока років і раз по раз спотикався, допоміг залізти товариш у нещасті – юнак, не старший за двадцять п’ять років. Потім у кузові розмістилися й бійці. Вусань неквапом забрався в кабіну.

Провівши очима автомобіль, професор глянув на сумних і принишклих жінок, а тоді повів далі:

– Так от, пане Шеремете. Нова влада, щойно прийшовши, запровадила в Києві комендантську годину. Порушення її – злочин, і за це можуть розстріляти. Мовчіть, слухайте, – він жестом зупинив Артемове бажання обуритися. – Облави щодня. Чи комендантська година, чи ні, а й до театру вдираються під час вистави. І хоч театри переможний пролетаріат формально не заборонив, проте чекісти ловлять тих, кого вважають за буржуїв. Запроторюють до якоїсь тюрми, може, навіть далекої. Вимагають для народної влади податку, контрибуції, викупу – як хочете, так і звіть. Ми для них кровопивці, і тепер мусимо за це платити. Списки затриманих друкують у газетах, щоб рідні знали, куди нести відкупне. Тому й питаю, чи впевнені ви, що Лідочка саме тут. Могли сказати, що вона в губчека, на Садовій. А насправді її тримають на Єлизаветинській. Там повітова чека. Той, хто починає шукати, впосліджено оббиває пороги всіх інстанцій, стікає потом, перелякано зазирає в очі слідчим. Кінець кінцем він позбувається самоповаги й ладен усе зробити, щоб вирятувати близьку людину. А в них кругова порука, і вони чудово розуміють, що можуть довести зневірену людину до нестями. Он вони, – Єременко, вчасно згадавши про ґудзика, показав Артемові на гурт жінок.

Шеремет облизав смаглі губи.

– Простіше пограбувати.

– Навіть чесніше, – Лев Павлович інтенсивно закивав гривою. – Але є тонкощі. Я розібрався в них. Те, що буржуї вважають за цінність, не завжди лежить на видноті. Можна захопитися, вбити жертву, але свого так і не домогтися. Тож куди краще працювати з живими. Тиснути на них усіма способами. А їх сила-силенна. Та результат один: представник законної влади випускає заарештовану особу, бо не знаходить у її діях складу злочину. І вчорашнього пана по кількох днях у вогких підвалах перекуто на товариша. Тому його випустили, бо вже не ворог. Між цими цілком законними з усякого погляду процесами й добровільним бажанням представників старого режиму здати якісь там цінності нема жодного зв’язку.

Артем знову торкнувся пакунка в кишені.

– Хочуть видаватися пристойними.

– Можна сказати й так. Але пристойність для цих… – Єрмоленко не зумів чи не схотів добирати потрібних слів, – для них пристойність – тільки те, що вони самі ладні вважати за пристойне. Вони змінюють світ, пане Шеремете.

– Навіть так?

– Абсолютно. Світовий порядок більшовиків не влаштовує. Тож вони творять новий.

– Де є місце заручникам?

– Атож, де є місце заручникам, – зітхнув Лев Павлович. – Знаєте, скоро вже мине тиждень, як я добровільно взяв на себе посередницьку місію. Не всі вміють говорити з чекістами, далеко не всі.

– Я готовий. Для цього й прийшов.

Професор відступив на кілька кроків назад, ще більше розкудлавши п’ятірнею свою кучму.

– Ні до чого ви не готові, пане Шеремете. Коли б ішлося не про Лідочку, то я нічого б вам не порадив. Бо хоч як прикро це звучить, однак зникнення молодої жінки в надрах губчека – справа безнадійна. Але це ж Лідочка Романовська!

Артем мовчав. Чи то слова професора вплинули, чи загальна моторошна атмосфера, що панувала тут. Так чи так, йому тепер немов відібрало мову.

Єрмоленко рішуче розвернувся й пішов до вартових. Жоден з них ніяк не зреагував на це наближення, тож Шеремет зробив висновок, що до Лева Павловича звикли. Його сприймають навіть з певною цікавістю.

Про щось переговоривши, професор-гривань енергійно труснув головою, відчинив двері й зник усередині. За ним були посунули кілька дуже нетерплячих жінок, та один вартовий спокійно переклав гвинтівку з багнетом із руки в руку – і цей жест зупинив дам. Потім потяглися хвилини чекання, й Шеремет відступив трохи далі, щоб не слухати перешептів, сповнених розпачу та скорботи. Це пригнічувало, позбавляючи навіть примарних надій на те, що справа зі зниклою дружиною матиме щасливий кінець.

Артем зовсім не відчував часу, тому не міг чітко сказати, як довго Єрмоленко був у губчека. Та, коли його грива виринула назовні, Шеремет напружився. Зі свого місця він не міг розгледіти, який вираз мав професор на обличчі. Але той наближався впевнено, бадьоро, що давало неабияку надію. Не стерпівши, Артем пішов назустріч. Єрмоленко зупинив його рішучим жестом. А тоді знову взяв за ґудзика і не повідомив, а немов доповів:

– Як складеться, хтозна. Тільки наша з вами Лідочка, здається, таки десь тут. Принаймні мене спрямували до конкретної людини. Другий поверх, десятий кабінет, слідчий Гусик Семен Наумович. Я його трошки знаю, тому нічим не допоможу. Самі побачите.

– Усе погано?

– Спробуйте домовитися. Із Гусиком, думаю, вийде. Удачі!

Єрмоленко не стримався – широко перехрестив Шеремета. Раз, другий, третій.

Не стримався й сам Артем – теж перехрестився.

12

Раковський (Станчев), Християн Георгійович (1873–1941) – радянський партійний та державний діяч, один з організаторів радянської влади в Україні. Зокрема у 1919–1921 роках – голова Ради Народних Комісарів і нарком закордонних справ радянської України, нарком внутрішніх справ.

13

Першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на більшовицькому з’їзді в Харкові. Вона утвердила на захопленій території України радянську форму державності.

Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року

Подняться наверх