Читать книгу Небезпечна спадщина - Андрей Кокотюха - Страница 8

У маршрутці Денис запросто примостився навпроти Кепки, як він охрестив про себе Артура.

Наморщив носа – чимось невловно гидким несло від цього типчика. Ввічливо попросив його передати гроші за проїзд. А тоді демонстративно відвернувся до вікна, наче нема йому ніякого діла до того, хто куди їде і для чого це робить. Проте при зовнішньому спокої всередині чемпіон був, наче скручена пружина. Завжди готовий розпрямитися і вискочити за Кепкою на першій же зупинці.

Проте Кепка, здавалося, нікуди не поспішав. Сидів спокійно, теж дивився у вікно і, здавалося, не звертав уваги на пасажирів, котрі старалися відсунутися від нього якомога далі. Настільки, наскільки дозволяв простір мікроавтобуса.

Так доїхали до Корчуватого. Кепка почав збиратися на вихід, Денис попхався за ним. Вийшли вони майже одночасно, і чемпіон змусив себе трошки затриматися. Присів, роблячи вигляд, що шнурок на кросівку розв’язався. Дочекався, поки Кепка зникне в підземному переході. Поспішив за ним.

Перейшовши дорогу, неприємний молодик дочекався на зупинці з того боку ще однієї маршрутки. Очевидно, він знав, що чекати доведеться довгенько: купив у бабці на малесенькому вуличному базарчику невеличку склянку насіння і почав лузати, спльовуючи лушпиння собі під ноги. Здавалося, Кепка ні на кого і ні на що не звертає уваги. Вирішивши не випробовувати долю, Денис, позираючи в бік молодика, все ж таки пішов до зупинки не по прямій, а зробив коло. В результаті вийшло так, що він обійшов «об’єкта» з тилу і підійшов до зупинки зовсім з іншого боку.

Вчасно – коричнева маршрутка саме наспіла. Номера Черненко не роздивився, шаснув у салон, побачив відразу біля виходу вільне місце біля вікна, поспіхом протиснувся туди, посунувши огрядну жінку з кошиками.

– Лазять тут, лазять, – буркнула вона, і Денис злякався – зараз всі на нього дивитимуться. Обійшлося – нікому з пасажирів до семикласника діла не було. Куди вони тепер їдуть, Черненко не знав – бувати в цих краях йому якось не доводилося. Великі будинки поволі лишалися позаду, крізь пишні квітучі зелені зарості де-не-де проглядалася смужка води. Куди ж цей Кепка забрався? Зовсім далеко від людей?

Коли водій звично оголосив: «Кінцева!», Денис вискочив першим і відбіг подалі, у бік єдиного в цій місцевості житлового будинку. Люди, що виходили слідом, дружно рушили туди. Лише Кепка покрокував у протилежний бік – неширока стежка асфальту вела ліворуч, кудись поміж дерев та кущів. Порахувавши до десяти, Черненко рушив слідом. Вже коли останній острівець цивілізації лишався позаду, хлопець почув, як за спиною зупинилася ще одна маршрутка. Та вже не озирався – боявся загубити Кепку і загубитися сам.

Але, як виявилося, загубитися тут поки що складно. Асфальтована стежка вела прямо, до якогось сітчастого паркану. Ним огородили велику територію, за якою Денис спочатку уздрів будку з охоронцем, а зробивши ще кілька кроків – горбики перевернутих човнів. Кепка прямував туди впевнено, не озираючись. Та все ж таки Денис зійшов з асфальту і почав пересуватися від дерева до дерева.

Там, серед дерев та невеличких куп побутового сміття, він побачив першого пса.

Це була звичайна дворняга з тих, кого називають собаками невідомої породи. Собака виліз з кущів, уздрів хлопця, на мить зупинився. Завмер і Черненко: мало чого можна чекати від бродячого друга людини. Пес схилив голову, ніби вирішуючи, обгавкати чужака чи ну його, а тоді для годиться рикнув і подріботів по своїх справах. Зустріч відволікла Дениса від головної мети, і коли він пошукав очима Кепку, то побачив: дружньо махнувши рукою охоронцеві в плямистому однострої, молодик рухався вперед і просто зараз міг зникнути серед човнів.

Просто назустріч йому вибігло відразу кілька здоровенних чорних собак. Один пес навіть грізно гавкнув, та Кепка, не зупиняючись, на ходу потріпав звіра по голові, і собачий гурт, не звертаючи на молодика уваги, побіг кудись у бік берега.

Значить, склав два і два Денис, цей, у кепці, тут свій. І таки має справу з собаками. Причому – серйозну, бо ці тварини його впізнають. Одначе дружньо місцеві «друзі людей» зовсім не виглядають. Черненкові якось не хотілося бути покусаним зграєю нічийних чотириногих тварин. Як не хотілося і відступати.

Тому, не довго думаючи, Денис підбіг до сітчастого паркану, сподіваючись, що охоронець зі свого місця його не помітить, підстрибнув, схопившись руками за металевий край сітки, допоміг собі носаками, вхопився зручніше, підтягнувся – і ось уже перелазив на заборонену територію.

Куди він потрапив – Черненко ще не зрозумів. Всюди, куди не глянь, лежали човни, старі та нові, стояли катери, і, що більш неприємно, час від часу лунало собаче гавкання. На якусь мить хлопцеві здалося: він опинився на якихось Заборонених Територіях, мов герой з мультика-фентезі. Населені ці Території могутніми лихими потворами, а охороняють їх собаки-мутанти.

Приблизно прикинувши, куди міг рухатися Кепка і згадавши при цьому все, що знає про спортивне орієнтування, Денис, скрадаючись і пересуваючись ривками, пішов уперед. Поки що псів на своєму шляху не зустрічав, а скоро побачив і ймовірну кінцеву мету своєї дивної подорожі. В глибині огородженої території, трошки далі від поставлених у лінію перевернутих човнів, притулився будиночок. А коли вже бути точним – старий вагончик, з тих, у яких живуть будівельні бригади. Вагончик давно зняли з коліс, поставили на два бетонних блоки, до дверей приставили металеві сходи. На ці сходи саме піднімався Кепка. Поставивши праву ногу на верхню сходинку, постукав у двері.

Вони відчинилися.

Хто стояв на порозі, Денис розгледіти не встиг. Боковим зором уздрів двох собак. У породах хлопець не дуже розбирався, але як виглядають кавказькі та німецькі вівчарки, знав. Чорний «кавказець» і коричневий, з рудуватим відтінком «німець» трусили в його бік. Внутрішній голос підказав Денисові: це не печальна дворняга, ці навіть не обгавкають – кинуться, поженуться, не втекти.

Гарячково роззирнувшись у різні боки, побачив Черненко невеличку халабудку. Дуже схожу на сарайчик, де зберігають різні інструменти. В селі бабця в подібній халабудці ховала лопати, граблі та сапку. Часу на роздуми не було – зайцем метнувшись до рятівного сховку, Денис шаснув усередину і причинив за собою на диво міцні, як для такої халупки, двері.

Вчасно.

Зовсім поруч хряснули двері. Наблизилися важкі кроки. Чоловічий голос роздратовано промовив:

– Скільки разів тебе просив, Артуре – не лишай сарай навстіж!

Денис забився в найтемніший куток. На ходу підхопив шматок брудного брезенту, який валявся на земляній підлозі, потягнув на себе.

Двері прочинилися. Щось м’яко стукнулося об підлогу. А тоді, на превеликий жах чемпіона, ззовні брязнули ключі.