Читать книгу Небезпечна спадщина - Андрей Кокотюха - Страница 9

Кроки віддалилися.

Денис зсунув з себе брезент, став рачки, підліз до дерев’яної стіни сарайчика, легенько торкнув її рукою. Збито з дощок, причому – яких попало. Судячи з усього, будівельним матеріалом стали частини зовсім уже старих човнів. І вибрані найціліші: халабудка, яка на перший погляд виглядала сірниковим будиночком, зблизька виявилася неоковирною, проте досить міцно збитою.

Це не означає, що її не можна розламати. Кілька хороших ударів плечем чи ногою – і все, полонений на волі. Проте безшумно вибратися не вийде аж ніяк. І вже напевне першими на гуркіт прибіжать тутешні собацюри. Денис чомусь не був певен, що Кепка та його приятель із вагончика поспішать відкликати собак, коли ті почнуть сіпатися на непроханого гостя.

Картаючи сам себе за дурну халепу, Черненко звівся на рівні ноги, обтрусив штани на колінах і глянув, що ж кинув у сарайчик господар. Величенький мішок лежав на землі і ворушився. Наблизившись, Денис боязко торкнув його ногою. Всередині заворушилося сильніше, почулося скавчання. Ясно, там якась тварина. Очевидно, песик, раз уже вся ця історія на собаках зав’язана. Вирішивши не розв’язувати мішок, Денис підійшов до дверей. Тепер зрозуміло, чому вони такі міцні – тут час від часу щось переховують, і стороннім очам не треба знати, що саме.

Штовхнув двері. Зачинено. Коли їх відчинять найближчим часом – невідомо. Не хотілося б ночувати тут, на брудному брезенті, поруч із собакою в мішку. Припустімо, мішок заберуть. Та двері знову не забудуть зачинити. Невже доведеться здаватися і придумувати пояснення для цих собачників? Кепка – не дурний. Відразу згадає хлопчиська, котрий сидів навпроти нього в маршрутці. Складе два і два, все зрозуміє…

Тільки тепер Денис зрозумів усю серйозність та небезпечність свого становища. А коли готовий уже був остаточно впадати у відчай, почув за тонкою стіною:

– Егей, ти тут?

Бути цього не може! Білан, його голос! Звідки він тут узявся?

– Тут, тут! – кинувся на голос Денис і побачив крізь щілину між дошками око і частину обличчя свого напарника.

– Тихо, тихо! – попередив Максим. – Сиди спокійно, щось придумаю…

– Ти як тут?

– Коли побачив, що ти за Артуром назирці рушив – не стримався.

– За яким, у біса, Артуром?

– Так його звати. Того, за ким ми стежимо. Розумієш, ноги самі вперед за тобою понесли. Коли до Корчуватого доїхали, думав – загублю вас. Пощастило – маршрутки якось так незвично, майже одна за одною підійшли. Гукати тебе, сам розумієш, не хотів… Найважче виявилося через паркан перелізти і на собак не нарватися.

Максим сказав Денисові головне, але, звісно, не все. Він не міг допустити, аби Черненко далі грав першу скрипку. Подавшись за Денисом, Білан у якийсь момент вирішив у такий спосіб бодай зрівняти їхні шанси. Та все повернулося таким чином, що Максим своїми діями отримав можливість витягти приятеля з мимовільної пастки. Денис тим часом внутрішніми суперечками товариша не переймався. Його влаштовувало, як усе складалося, і хотілося чимшвидше вибратися на волю.

І все ж таки Білан вирішив не поспішати. Визирнувши з-за стіни сарайчика, він знову заховався, притиснувся до щілини в дошках.

– Слухай мене, – промовив він. – Поки побудь тут, а я гляну на цих собачих королів ближче. Здається мені, просто зараз є шанс дізнатися якщо не про все, то принаймні багато про що. Добро?

– Валяй, – змирився Денис. – Тільки обережно. Тут пси – мов твої вовкулаки.

– Помітив уже, – погодився Максим, ще не зовсім розуміючи, як саме планує непомітно визволити Черненка з полону.

Глянув ліворуч, зиркнув праворуч, подивився прямо – наче собак не видно. Та й людей теж. Зібравшись, Максим одним ривком подолав відстань від сарайчика-халабуди до вагончика і буквально закотився туди. Коли перевернувся на живіт, мало не зомлів. Просто перед обличчям, сантиметрах у десяти, стояла брудна бляшана миска з якимось їдлом. Явно не для людини. Отже, пес, якому це призначено, просто зараз може прибігти на своє місце…

Проте міняти місце було вже пізно. Над головою грюкнуло, і сходами спустилися спочатку ноги в знайомих уже кросівках, потім – ноги, взуті в шнуровані армійські чоботи, у які заправлені зелені плямисті штани.

«Тільки б не помітили!», – майнуло в Максимовій голові. Розпластався на землі, завмер.