Читать книгу Група залізного порядку - Андрей Кокотюха - Страница 3

Поки що обидві команди йшли, як кажуть, голова до голови.

У перегонах на сто метрів лідером стали «береги». Вова Пономаренко із Зозулястого так різко рвонув із місця, що його велосипед став сторчака і хлопець перелетів через кермо. На щастя, приземлився вдало, тут же знову осідлав двоколісного коня і погнав за суперником, та дорогоцінні секунди все ж таки втратив. А в нього були реальні шанси «зробити» свого противника, Грицька Вовчука з Бережан, – той був слабшим. Перший результат змагань – 3:2 на користь «берегів» і 1:0 у загальному рахунку.

Та на полі «зозулі» зрівняли рахунок. Колесо Вітька Соломахи з Бережан потрапило в якусь ямку, мало не зігнулося, Соломаха розбив носа та коліно, проте з дистанції не зійшов. Хоча фору Черненкові, своєму суперникові, все одно дав: Денис подолав сто метрів поля, наче справжній екстремал. А в наступній парі «зозулі» отримали перемогу просто по очках. Тому результат був 4:1 на їхню користь. Таким чином, загальний рахунок – 1:1.

З естафетою взагалі вийшов цирк. Розвернутися на повному ходу не вдалося майже нікому. Під загальний регіт щасливих від цього видовища вболівальників майже всі гравці падали в пилюку. Когось придавлював велосипед, хтось сам опинявся на ньому зверху. Проте Грицькові Вовчуку єдиному вдалося не впасти, отже команда Бережан автоматично виграла, звівши рахунок до результату 2:1.

Лишилися тільки стрибки у воду. Стрибки – сильно сказано. Хлопці вибрали не лише пологу ділянку берега, а й таке місце, де річкове дно виявилося не дуже замулене. Колеса не повинні вгрузати в мулі, інакше чистої перемоги не буде ні в кого.

Та хоч цей останній етап змагань і вийшов найвеселішим, визначити переможця тут виявилося найскладніше. Ніхто, заїхавши у воду на повному ходу, не зміг утримати велосипед. Кожен падав під загальний регіт, здіймаючи хвилю бризок. Хоч міряй метром, хоч не міряй, перемогу не можна було записати жодному із гравців. І, як результат, жодній команді.

Коли остання пара суперників хлюпнулася в річку майже одночасно і майже поруч, Вітька Соломаха заявив:

– Ну все, бійці, тут без варіантів. Бовтаємося, наче жаби. Або переграємо цей тур, або ми виграли.

– Чого це ви виграли! – півнем підскочив до нього Черненко, який під пекучим сонцем уже встиг майже повністю висохнути. – Наші їздять швидше, а ваші виграли?

– Ваші падають красивіше, – втрутився Вовчук. – За падіння вам дамо спеціальний приз – качан вареної кукурудзи.

– Тобі від твоєї ж кукурудзи живіт заболить! – вишкірився на нього Денис. – Бо я тебе нею нагодую, якщо такий розумний!

– Чого ви завелися, пацани? – наспів Вова Пономаренко. – У нас судді є – хай вони вирішують. Для чогось же вони тут сидять.

Суддями взяли Валю, дівчину з Бережан, і Галю, дівчину із Зозулястого. Звісно, вони могли між собою посваритися, відстоюючи перемогу кожна своєї команди. Проте хлопці цього навіть не припускали: якщо хтось на перегонах прийшов першим – це очевидно. Від дівчат вимагалося просто оголошувати: «На старт! Увага! Марш!», а далі просто визначати, хто виграв, а хто пас задніх. Тому спортсмени нічим не ризикували і не боялися нечесного суддівського вироку.

– Судді не зможуть нічого як слід вирішити, – зітхнув Соломаха. – Бо справді, з цими заїздами у воду фігня якась виходить. Колеса грузнуть, і все тобі. Треба просто щось інше придумати.

– Справедливо, – погодився Денис, одразу відійшовши. – Тільки ми вже на великах хіба не літали.

– До речі! – стрепенувся Вовчук. – Ось і політаємо. Дивіться, он там, – він кивнув ліворуч.

Решта хлопців повернули голови. Трохи далі берег піднімався вгору і нависав над річкою невеличким, але й не надто низьким пагорбом. При бажанні цей пагорб можна було вважати трампліном.

– Метрів зо два над рівнем води, – зауважив Соломаха.

– Те, що треба, – сказав Пономаренко. – Тільки якщо хтось підібгне хвоста…

– А ми простіше зробимо, – заявив Вовчук. – Знаєте, як? Усі стрибати не будуть. І ніхто з нас не буде. Фінал нехай вирішать самі вболівальники. Слабо?

– Це як? – не розумів Денис.

– А дуже просто. Ви вибираєте кандидата серед наших. Ми – серед ваших. Якщо стрибнуть обоє – гаразд: нічия. Купаємося, потім кавуни їмо. А коли той, кого оберуть, відмовиться з переляку, перемога записується іншій команді навіть без стрибка. Годиться?

– Раптом обоє відмовляться? – припустив Соломаха.

– Двох інших оберемо. Нормальний хід, пацани, хіба ні? Вболівальники рятують свою команду.

– Годиться, – кивнув Черненко. – Тільки все ж таки якщо хтось відмовиться, інший нехай стрибає. Хай доводить свою сміливість. Інакше або переграємо, або…

– Без «або»! – перебив його Вовчук. – Нехай так буде. Пішли до людей.

Хлопці рушили до гурту вболівальників, які з цікавістю чекали, до чого ж домовляться їхні команди. Підкликавши до себе дівчат-суддів, велогонщики виклали їм свою ідею.

– Оригінально, – погодилася Валя.

– Може бути, – підтвердила Галя. – Головне – судити дуже просто. Відмовився – програв. Стрибнув – виграв. Двоє стрибнули – нічия.

Тепер лишалося обрати тих, від кого залежатиме доля кожної команди.