Читать книгу Група залізного порядку - Андрей Кокотюха - Страница 6

Про свою дивну зустріч Максим поки що вирішив мовчати.

Спочатку, коли його витягали і віддавали хвалу за сміливість, він просто не міг вибрати слушний момент. Потім усім виявилося не до нього: Черненко, Пономаренко та Вовчук спільними зусиллями витягли з води втоплений велосипед. А коли дійшла черга до Костика Чепіги, то він заховав весь свій гонор далеко в кишеню і вперся: «Не хочу!» Видно, досвід Максима видався йому не надто бажаним для повторення.

Соломаха пообіцяв прибити Костика, і пістрявий вухань якось сам собою здимів. Перемогу, звісно, записали «зозулям». Вони тут же заходилися качати мокрого Білана, котрий здобув їм перемогу, тож на якийсь час Максима, що цілком зрозуміло, захопили належні йому п’ятнадцять хвилин слави[3].

Потім, коли переможці й переможені, а разом з ними всі охочі, як і було домовлено, пішли їсти кавуни, Білан зробив для себе кілька висновків, на підставі яких не варто було розповідати всім про побаченого під берегом невідомого гада. В усякому разі, поки що.

По-перше: Грицько Вовчук за десять хвилин до того плавав на тому ж місці і нічого такого не бачив. Він міг не дивитися в той бік, але не звернути увагу на величезну ящірку він тим більше не міг. По-друге: нічого такого не помітив ніхто з двох десятків глядачів, котрі товклися на березі. А така величезна ящірка просто не могла проскочити повз них непомітно. Тим більше, повз дівчат. Ось хто здійняв би вереск!

Значить, доведеться зі слиною на губах переконувати всіх, що він таки бачив чудернацького гада. Який невідомо де взявся і невідомо куди зник. Білан визнавав свій переляк під час стрибка. І завжди знайдеться якийсь Вітько Соломаха, що розказуватиме всім про цього гада з гребенем на спині просто як про продовження переляку.

Марення переляканого київського пацана.

Так чи інакше, всім цим людям зайва інформація зовсім не потрібна. Згодом Максим планував розказати про своє видіння Денисові – цей повірить. Але що далі? Вони зберуться, повернуться на берег урвища і лазитимуть кругом, шукаючи велику ящірку? Білан не бачив у цьому дійстві жодних перспектив.

Але в тому, що явлення гада – певний знак, він не мав жодного сумніву. Адже коли вони повернулися після кавунів додому до Денисової бабусі Галі, та зустріла їх повідомленням:

– Діти, виручайте нашого Сидоровича!

– Це хто? – запитав Максим.

– Місцевий дивак, – махнув рукою Денис. – У школі працює.

– Вчитель, природознавство нашим дітям читає, – пояснила Максимові бабуся Галя. – Чоловік справді дивний. Молодий, у Києві вчився, навіть за кордоном якусь там практику проходив чи що. Йому і там, і там пропонували. А він узяв і сюди повернувся, в Зозулясте, додому. Вчитель, який розповідає дітям про природу, сам мусить на природі жити. Це він так усім пояснив. У нас тут природа, а в місті що? Асфальт, брудне повітря, бродячі собаки.

При згадці про бродячих собак Денис і Максим із розумінням перезирнулися. В пам’яті ще жили спогади про пригоди в лігві бродячих собак та їхнього психа-хазяїна, пережиті не так уже й давно, лише пару місяців тому.

– Ну, ось такий він чоловік, – розвела руками баба Галя. – Школа в нас у селі непогана, бо село не найгірше, я вам скажу.

– Та я знаю, – перебив її Денис.

– А я не тобі розказую! – бабуся дала онукові легенького щигля, аби не переривав старших. – Словом, таких, як наш Сидорович, пошукати треба. Оце прибіга вдень до мене. Каже: «Петрівно, твої хлопці знамениті не хочуть до Полтави поїхати? Я вже автобуса знайшов, увесь свій природничий гурток загітував. Ще двох людей не вистачає».

– Для чого? – поцікавився Білан. – Метеликів ловити чи коників?

– Які в Полтаві метелики й коники? – не зрозуміла баба Галя. – Там зараз якийсь зоопарк приїхав. Навіть не зоопарк, а цей… я же він сказав… Господи, язика зламаєш! Екзот… екзит… Тьфу, різні гади, словом. Небачені тут.

– Екзотичні, – здогадався Максим. – Я знаю, є така штука. Екзотаріум називається.

– Як-як? – майже хором перепитали бабуся і Денис.

– Ек-зо-та-рі-ум, – повторив Максим по складах. – Знаєте, в кожному зоопарку є відділ, де живуть різні плазуни та просто гади. Змії, жаби, черепахи, навіть крокодили. А це окрема історія: збирають екзотичних гадів з усього світу. Яких не всюди і не завжди побачиш. Такі собі потворні плазуни, чудовиська в скляних клітках.

– Ну, десь так Сидорович мені й товк, – кивнула баба Галя. – Йому двох людей не вистачає, щоб поїхати в Полтаву і подивитися на тих ек… гадів, одним словом. Водій бусика хоче двадцять п’ять гривень з людини. І саме п’ятдесяти йому не вистачає. Тобто двох бажаючих. Мені так Сидоровича шкода, що я готова ці гроші йому за вас віддати, аби лиш він на своїх потвор подивився. І дітям заодно показав: до Полтави ближче їхати, ніж до Києва, та й простіше.

Черненко знизав плечима, повернувся до Білана:

– Ти як? Прокататися хочеш?

Максим згадав очиці великої ящірки, її хижо настовбурчений гребінь.

– У Києві все одно дивитися на таке ніколи. Коли є така нагода, тим більше – хорошу людину виручити… Чого б і ні! Тільки, Галино Петрівно, мені батьки гроші залишили. Так що я сам за себе можу заплатити.

– Поїхали, – погодився Денис. – Глянемо, що там за страшні рептилії.

– Ось і добре! – заметушилася баба Галя. – Піду подзвоню Сидоровичу, хай спить спокійно. А їхати завтра рано, діти. Так що не гасайте сьогодні дотемна.