Читать книгу Група залізного порядку - Андрей Кокотюха - Страница 7

О сьомій ранку наступного дня в центрі Зозулястого на бажаючих познайомитися з екзотичними тваринами вже чекав жовтий бусик.

Природознавець Сидорович, а точніше Тарас Сидорович Головач, виявився дуже худим чоловіком, трохи старшим за тридцять років, високим, патлатим і метушливим очкариком. Окуляри постійно сповзали в нього з перенісся, що робило вчителя схожим на якогось класичного професора-дивака з жульвернівських[4] романів, які тато теж не так давно підсунув Максимові.

Вчитель потиснув руку обом хлопцям. А потім, уже в автобусі, коли той рушив, ще раз пройшов по салону і знову потиснув руку кожному, хто їхав з ним. Тут були школярі різного віку, і Максим з Денисом виглядали серед них чи не найстаршими. Як зрозумів Білан, учитель загітував спочатку батьків усіх, хто ходив до нього на природничий гурток, а тоді – тих батьків, які просто хотіли кудись відправити дітей бодай на один день.

До Полтави їхати майже півтори години. Аби в дорозі його підопічні не нудилися, Сидорович почав захопливу розповідь про те, що (вірніше кого) екскурсанти сьогодні матимуть щасливу нагоду побачити.

– Насправді, діти, зіткнутися з такими гадами десь на природі – приємного мало, – вів він. – Але весь фокус у тому, що тут, у нас, на Полтавщині чи десь іще в Україні, цих тварин у природних умовах ви не побачите. Гадюки в нас водяться, змії мідянки теж…

– Я в річці мідянку бачила! – піднесла руку якась дівчинка.

– Правильно, є, – погодився учитель. – А ось анаконду, пітона чи кобру ви можете побачити тільки по телевізору. Дехто навіть думає, що таких рептилій у житті не буває. Мовляв, це нас так лякають. Але грамотні люди повинні знати якомога більше не лише про братів наших менших із свого краю, а й про мешканців інших країв.

– Змії мені не брати! – озвався з-за спини Максима пухкенький хлопчик років одинадцяти.

– Все живе – наші брати! – глибокодумно підніс пальця до стелі Сидорович.

– Чого ж їх тоді ловлять і в клітки саджають? – не вгавав пухкенький.

– Не в клітки, а в акваріуми, – виправив учитель. – Зібрання таких акваріумів називається тераріумом. Саме в тераріум ми зараз і їдемо. А ловлять їх, Миколо, з багатьох причин. Хоча б для того, щоб ти, хлопчик із українського села, побачив живу анаконду, на яку полюють індіанці Амазонки. Або для того, щоби по можливості зберегти хоч якусь тварину від знищення. Люди, Миколо, нищать змій, скорпіонів, ящірок, крокодилів тощо. Коли через природний страх, коли – для наживи. Опудала з них роблять, сумочки, паски. З одного боку, ці тварини зовсім не симпатичні. Дехто з них справді може напасти на людей. Але з іншого, Миколо, люди знищують не гада, а намагаються подолати у такий варварський спосіб свій страх перед ним. Тому видовище живої екзотичної рептилії за склом – більш безпечний для цього живого створіння спосіб подолати свій страх. Зрозуміли мене всі?

– Запитання можна? – не стримався Максим.

– Так-так, звичайно, – чомусь заметушився вчитель.

– А що це за чудо таке: велика ящірка, плямиста, бурувато-коричневого кольору, з гребенем від голови до спини?

– Гребенем? – перепитав Сидорович.

– Ага. Як у риби йоржа.

Чомусь при згадці про йоржа всі дружно засміялися.

– А чому ти раптом про це запитав? – поцікавився учитель.

– Справді, – повернувся до товариша Денис. – Де це ти таке бачив?

– Наснилося сьогодні, – легко викрутився Білан. – Знав, що їдемо дивитися на екзотичних ящірок. Ось і приснилася чомусь одна.

– Баба Галя казала: гадина сниться – стережися ворога, – серйозно відповів Черненко.

– Забобони, – відмахнувся Сидорович. – Значить, ящірка з гребенем, кажеш… Швидше за все, гм… Думаю, ти говориш про морську ігуану. Якщо ти і міг десь її побачити, то хіба що справді в не дуже приємному сні. Цю рептилію вважають чи не найбільшою потворою серед їй подібних. У наших краях, зрозуміло, вона не водиться. Такі рептилії мешкають переважно на Галапагоських островах[5]. А відкрив морську ігуану світові, аби ви знали, не хто інший, як Чарльз Дарвін[6]!

Тут учитель, видно, осідлав свого улюбленого коника і почав розповідати, хто такий Дарвін і який внесок він зробив у світову природничу науку. Захопившись, Сидорович уже нікого і нічого довкола себе не помічав. Денис присунувся до Максима ближче, прошепотів на вухо:

– Чого це тебе понесло з великими ящірками? Мені хоч не бреши, що наснилося.

– А я не можу запитати просто так? – ядуче запитав Білан.

– Ти – не можеш! – впевнено відповів Черненко. – Не крути, кажу. Чого це ти раптом рептиліями зацікавився?

– Бувають же і в мене причуди.

– Ти, блін, ходяча причуда! – Денис надувся, і до самої Полтави приятелі їхали мовчки.

У Полтаві, як і ще в багатьох містах, Максим Білан ніколи не був. Тому, коли вони заїхали в це давнє місто, одну з колишніх гетьманських столиць, хлопець почав крутити головою, роздивляючись. Ніби читаючи його думки, учитель природознавства тут же перетворився на історика і почав сипати назвами, мов просом із мішка: Кругла площа, Пушкарівський собор, Технічний університет, Храм Віри, Надії, Любові тощо.

Нарешті вони під’їхали до міського краєзнавчого музею і біля входу побачили величезну афішу. З неї скалив гострі зуби якийсь доісторичний ящур. Над його головою півколом було написано:

Екзотаріум!

Найстрашніші рептилії з усього світу!

Ласкаво просимо всіх сміливців!

– Прямо-таки сміливців! – озвався хтось із зозулянських школярів.

– А по-моєму, нормальний рекламний хід! – заперечив їм Черненко. – Хто себе боягузом визнає? Мовчите? Правильно. Значить, всі заплатять грошики і підуть дивитися на потвор.

– Ну, не так уже й усі, – уточнив Максим. – Купа народу повз музей ходить, і що? Всіх зачіпає оцей заклик? До речі, там, по-моєму, зачинено. Зарано приїхали?

Але ні. Автобус стояв досить близько до входу в музей. Часи роботи було чітко видно: з дев’ятої ранку до шостої вечора. Вони приїхали саме вчасно. Нікуди не квапилися, підкотили точно до відкриття. Проте Сидорович уже вкотре марно намагався відчинити двері. Коли вчителеві набридло смикати за ручку, він почав відчайдушно стукати у двері.

Наче допомогло. Двері відчинилися, на поріг вийшов, не зовсім ввічливо відштовхнувши Сидоровича, молодик у синій формі служби охорони. Незважаючи на спеку, формена сорочка на ньому була з довгими рукавами. Чоловіки поговорили між собою. Зі свого місця Максим бачив, як у процесі розмови вчитель мінився на обличчі. Потім, коли охоронець зник за дверима, знову зачинивши їх за собою, Сидорович на ногах, що, здавалось, не гнулися, повернувся в автобус.

– І таке буває, – вбитим голосом сказав він. – Учора звідси вкрали трьох екзотичних тварин. Тепер їх шукають, огляду нема. Бач, – він глянув на Максима, – сни таки збуваються.

– Тобто? – не зрозумів він.

– Гадина сниться – стережись ворога, – повторив Сидорович слова Черненка, який, у свою чергу, цитував свою бабу Галю. – Ось вороги тут і побували. До того ж украли вони, серед інших, саме морську ігуану. Точно таку, як ти, хлопче, описав.