Читать книгу Група залізного порядку - Андрей Кокотюха - Страница 8

Аби хоч якось згладити поразку, вчитель запропонував усім, якщо вже приїхали, покататися Полтавою. Водій не заперечував – гроші йому все одно заплачені. Ніхто зі школярів теж не був проти – якщо приїхали, то чому б не покататися.

Тепер усі більш уважно роздивлялися місто з вікна автобуса. Максим, хоча його голова була заповнена іншими думками, теж мимоволі захопився. Адже він їхав не просто містом – він їхав музеєм героїчної історії.

Старовинний готичний Львів, який він побачив зовсім недавно, видався йому більш холодним та похмурим, ніж підтягнута, завжди готова до бою і геометрично правильна Полтава. На Круглій площі він звернув увагу на пам’ятник, по якому перед тим просто мазнув очима. Велична колона, яку ніби ввіткнули в постамент, схожий на бачений на картинках оборонний редут вояків вісімнадцятого століття, оточували гармати і поставлені на вістря мечі.

Максимові хотілося вийти, торкнутися гармати рукою і, чого на світі не буває, прилаштувати руку до руків’я меча. Він розумів – бравого вояки з нього не вийде. Та як кожен хлопчисько, що захоплювався пригодницькими романами, він уявляв себе хоробрим воїном.

Та автобус поїхав далі. Максим почув лише, що ці мечі й гармати – пам’ятник на честь знаменитої Полтавської битви.

Коли автобус проїхав повз монумент, Черненко шарпонув Білана за плече.

– Слухай, сонько, мені хоч не бреши, добре?

– Це ти про що? – Максим зробив вигляд, що не розуміє.

– Про те саме! Сни твої пророчі! Спочатку ми їдемо дивитися на чудернацьких гадів, потім йому сниться потвора, схожа на морську ігуану, а тепер саме цю морську ігуану і стибрили! Давай, дружбане, колися.

– Почекай трошки, о’кей? – попросив Максим і голосно запитав учителя: – Тарасе Сидоровичу, а той, з музею, не сказав, кого ще вкрали?

Педагог перервав свою зовсім позбавлену жвавості розповідь про історію Полтави:

– Лопатохвостого гекона та леопардового хамелеона. Це дуже показово, скажу я вам.

– Що ж тут показового? – запитання Білана вже ставали схожими на допит, але помічав це тільки Черненко.

– Морська ігуана, індо-малайський лопатохвостий гекон та леопардовий хамелеон з Мадагаскару – найпопулярніші екзотичні рептилії у приватних колекціях.

– А що, є такі, хто збирає гадів? – здивувався Денис.

– Я вам скажу, друзі мої дорогі, що це не просто нинішня мода. Це пошесть. За можливість мати вдома таку екзотичну іграшку колекціонери платять грубі гроші. Адже законно ввезти таку тварину в нашу країну можна лише для потреб зоопарку. Або якщо науковець досліджує таких рептилій. І досліджувати в даному випадку не означає вбивати і патрати ножем. Колекціонери замовляють таких рептилій контрабандистам. Або злодіям, які крадуть їх ось із таких пересувних тераріумів.

– Ясно, – Максим зітхнув і відкинувся на спинку сидіння. Денис знову хотів про щось його запитати, та хлопець приклав пальця до вуст і заплющив очі. Черненко скреготнув зубами. Він не любив чогось довго і терпляче чекати. Та, мабуть, доведеться.

Знову повернувся до вікна. Саме зараз вони проїжджали проспектом повз квадратну площу, на якій між гранітними кубами примостився кам’яний лев. Над ним височів обеліск із гербом на вершині. Вчитель пояснив, що це – давній герб Полтави.

Денис іще кілька разів спробував заговорити до Максима, але той мовчки відмахувався. Лише коли всі вийшли на Панянському узвозі, щоб піднятися на оглядовий майданчик і подивитися з найвищої його точки на річку Ворсклу та на знаменитий Хрестовоздвиженський монастир, Білан відчув: він готовий до розмови. Тепер щось підказало йому: приятель не засміє і не почне крутити пальцем біля скроні.

Тож коли автобус зупинився біля знаменитої полтавської Каштанової алеї і гурт школярів рушив за Сидоровичем, який знову щось розповідав, Білан трошки відстав. Те саме зробив і Черненко.

– Ну? – нетерпляче запитав він, щойно хлопці позбулися сторонніх вух довкола.

– Гну, – в тон йому відповів Максим і коротко розповів про вчорашню дивну пригоду попід берегом.

– Чого мовчав? – буркнув ображено Денис.

– А ти б повірив? Та й не до того було. Січеш, що вимальовується? Гада з Галапагоських островів я бачив учора по обіді. Крадіжка сталася, як я зрозумів, учора вранці. Якби раніше, природолюб знав би наперед, що виставка потвор зачинена. Значить, він загорівся ідеєю, довідався, що і як, і весь поринув у пошуки автобуса та формування групи цікавих. Як же галапагоська морська ігуана опинилася на березі річки Хорол, причому недалеко від села Зозулясте? Ніяких думок нема з цього приводу?

– Слухай, не кобенься! – роздратовано кинув Денис. – У тебе вони вже точно є. На мої думки тобі начхати.

– Мислю я собі так, – почав складати два і два Максим. – Хтось украв трьох рептилій на замовлення якогось колекціонера. І шукати замовника треба не десь у далеких світах, а у Зозулястому чи його околицях. Бо як інакше ігуана могла потрапити у ваші краї?

– До речі – як? Втекла?

– Поки що відповіді в мене нема. Бо я нічого не знаю про звички цих гадів. Ти краще подумай, хто в Зозулястому міг би бути кандидатом у колекціонери.

Весь цей час хлопці повільно йшли алеєю. Після цього запитання Черненко зупинився.

– В нашому селі такі потвори точно нікому не потрібні. Є, звичайно, куркулі, але щоб викидати гроші на різних там ящірок чи, Боже збав, зміюк із жабами… Я тут усіх знаю, можеш мені повірити.

– Вірю, – кивнув Максим. – Тому й питаю. Думай ще.

Денис почухав лоба.

– Що ти там про околиці говорив?

– Які околиці?

– Ну, замовника треба шукати в самому селі чи на околицях. Слухай, за село я поручуся. А ось околиці варті уваги. І тут уже на наших сільських людей не гріши. Тут швидше ваші, київські, можуть бути при ділах.

– А ваші, значить, уже не київські? – ядуче поцікавився Білан. – Давно таким патріотом став?

– Ти, чувак, до слів не чіпляйся. Кажу – ваші, значить, ваші. Крутелики, знаєш таких?

Від несподіванки в Максима відібрало мову. Кілька секунд він стояв і мовчки хапав ротом повітря, наче викинута на берег риба. А тоді його мов прорвало.

– Значить, мої батьки, по-твоєму, крутелики? Банкіри-депутати-мільйонери-бандити, так? Якщо в нас машина є і квартира трикімнатна, якщо тата за кордон запрошують, значить, у нас десь у стіні глечик із золотом замурований?

– Тихо. Ша, – здав назад Денис, розуміючи, що ляпнув зайвого. – Я, той… Не те хотів сказати… Словом, ну… Оті самі кияни з грішми…

– До чого тут кияни з грішми?

– Хати купують за селом чи ділянки. І будують там типу дачі. Таких уже четверо. Всі – з Києва. В них тут, як кажуть, літні резиденції.

Максим криво посміхнувся.

– Ти справді нічого не знаєш про великі гроші. Справжні багатії купують будинки під Києвом. Кілометрів за десять, двадцять, хай тридцять від столиці. А тут – більше двохсот. І до Полтави шлях не такий уже близький. Щоби ти знав, розумнику, ділянка чи будиночок на околицях твого улюбленого Зозулястого не може коштувати аж так дорого. Значить, купують його ті кияни, в яких грошей не так багато, як гонору. Мовляв, і в мене особнячок заміський є. Дарма, що далеченько від Києва. Зате природа, річка, свіже повітря. Знову ж таки – Полтавщина, колиска України.

– Красиво заговорив, – оцінив Черненко. – Нехай там як, але якщо когось і підозрювати, то тільки одного з цих чотирьох прибульців. Більше нікому тут заокеанські потворні плазуни не потрібні. Наші дядьки та тітки не знають навіть про таку моду на гадів.

Хоч яким ображеним у кращих почуттях був Максим, довелося визнати: Денис правий.