Читать книгу Шенгенська історія. Литовський роман - Андрей Курков - Страница 35

Коли Клаудіюс прокинувся, вікно спальні із зовнішнього боку все ще було затулене нічною темрявою. А прокинувся він через холод. Присунувся до Інґриди, обійняв і відразу ж відчув її ніжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крізь сон, вона щось невдоволено буркнула і відсунулася на свій краєчок ліжка.

Клаудіюс підвівся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальні, першого ж дня. Ступнями вліз у пухнасті зсередини капці. Спустився на перший поверх і відразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Під стіною, на залізній коробці вмикача, викладені стовпчиком, лежало кілька однофунтових монет. Клаудіюс кинув в отвір одну, другу. Другий фунт «відмовився» падати всередину. Своїм ребром він визирав із щілини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, які опускаються (це сигналізувало про відновлення опалювального процесу), Клаудіюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тоді Клаудіюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всій залізній коробці і фунт нарешті провалився в нутрощі апарата. Почулося клацання, що заспокоїло Клаудіюса. Він повернувся в спальню, заліз із головою під важку ковдру. Задрімав.

– Цей Артур набагато приємніший за самого господаря, – сказав Клаудіюс за сніданком, згадуючи вчорашній вечір.

Уже три вечори поспіль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований і завжди грубувато-зарозумілий, а молодик років тридцяти, схожий на неформала: із сережкою у вусі та з підкрученими догори кінчиками акуратних вусів. Його звали Артур. Він усміхався під час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеї з різних точок, але особливо з боку головного в’їзду на територію. Казав, що пан Кравець хотів показати знімки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інґридою в Москві. Жартував. І головне: він опинявся на зв’язку відразу, як тільки вони запускали скайп. Рівно о десятій вечора.

– Мабуть, син, – припустила Інґрида, намазуючи на трохи підгорілий тост арахісове масло.

Клаудіюс нахилився до лічильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввійшла. Погляд Клаудіюса опустився на наклейку збоку металевої коробки.

– О! Тут є телефон фірми обслуговування! – з полегшенням промовив він і повернувся за столик.

Фірма, яка обслуговувала лічильник, відгукнулася швидко, і вже за кілька годин із білого «форда-фієсти», що зупинився перед ворітьми, виліз хлопець років двадцяти в синьому комбінезоні з пластиковою валізкою.

– А чого у вас так жарко? – здивувався він, увійшовши в будиночок.

Одразу ж завернув на кухню, сів до коробки лічильника, виклав інструменти та маленький ключик.

Здивований Клаудіюс подивився на кімнатний градусник, що висів на кухонній стіні, – 20 градусів за Цельсієм. Піднявся нагору.

– Уявляєш, він заявив, що у нас спекотно! – сказав він Інґриді, котра застеляла ліжко.

– Це, мабуть, порівняно з вулицею, – дівчина кинула погляд на вікно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.

Клаудіюс повернувся на кухню. Бічна стінка коробки лічильника була знята. На підлозі біля ніг майстра стояла коробка-скарбничка, і окремо на підлозі валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лічильника іншу, порожню скарбничку.

– Забилася! – зауважив він, озирнувшись на Клаудіюса.

Потім п’ять монет із підлоги сховав у кишеню комбінезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.

– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудіюс.

– Хосе, – назвався хлопець.

– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?

– Ну, у них, в англійців, звичайна температура в будинку взимку градусів 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!

– І що, значна економія? – поцікавився Клаудіюс.

– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провів поглядом по стінах, – якщо опустити температуру до 15 градусів, то фунтів п’ятдесят за місяць збережете!

Надворі сяяло сонце. Термометр із зовнішнього боку дверей показував плюс вісім. Безхмарне небо годувало погляд радістю.

– Чого смієшся? – по-доброму спитала Інґрида, глипнувши на Клаудіюса, котрий мружився на сонці.

– Я щасливий! – відповів він. – І зима тут сонячна, і палац ти організувала! Усе класно! Дякую, люба!

Він обійняв Інґриду, поцілував у вуста, в носик.

– Обережно, фотоапарат зламаєш! Забув, що нам треба алеї відзняти?!

І рушили вони гуляти по ввіреній їм території. Садівник і економка, молоді та вродливі. Фотографували й один одне на тлі особняка, і маленький будиночок із червоної цегли, в якому мешкали, фотографували алеї та сліди колишніх клумб, фотографували недоглянутий і «подірявлений» подекуди чагарниковий лабіринт, за яким, як здалося Інґриді, не доглядали вже років із десять.

– Ти знаєш, як тільки ми пошлемо ці фотки Артуру, нас звільнять! Через тебе! – цілком серйозно заявила Інґрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сіли на кухні пити чай.

– Чому?

– Тебе десять днів тому взяли сюди садівником! За світлинами видно, що ти всі ці дні байдикував!

– А сміття? – запротестував Клаудіюс. – Ти бачила, скільки я його вигріб?!

Інґрида задумалася.

– Знаєш, треба буде інші світлини зробити! Візьми лопату та фотоапарат, піди обкопай кілька дерев і сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увіткни її поруч! Кілька клумб перекопай, тільки так, аби було зрозуміло, що там буде!

– А ти допоможеш? – спитав хлопець.

– Ні, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цікаво, як вони там?! Перейшли на жаб і равликів, чи ще тримаються?

Як тільки Клаудіюс узяв до рук садову лопату, то відразу відчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як і раніше, сяяло на безхмарному небі. Легкий вітерець ворушив тонкими гілками алейних туй. У кишені куртки лежала камера.

А він думав про інше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморі в валізі. Під фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чисті сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валізи з фотоапаратом? А може, когось іншого?

Земля по краях клумби виявилася м’якою та піддатливою. Клаудіюс заганяв лопату на піврискаля і перевертав вивернуте з поверхні земляне груддя догори дриґом.

«Дивно, – думав він, знову згадуючи про валізу та чужі речі. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садівник, то чому все таке занедбане?! Чи він просто сидів у будинку і нічого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навіть зібрати речі не дали? Дуже навіть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те і зробить! Отож треба трудитися!»

І Клаудіюс запрацював лопатою спритніше та швидше, тільки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.