Читать книгу Шенгенська історія. Литовський роман - Андрей Курков - Страница 37

– Немає нічого дурнішого, ніж сидіти і чекати смерті! – Рената важко зітхнула, повернувшись на свою половину від діда Йонаса.

Ось уже майже тиждень минув від дня смерті пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарів, як за цілий рік. Його рухи стали млявими і непевними. Плечі з прямих і могутніх перетворилися на похилі, з’явилася сутулість, він став при ходьбі нахилятися вперед, немов ніс на спині важкий мішок із борошном.

– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – із розпачем заявила йому прямо в очі внучка, котра зайшла перевірити, снідав він чи ні.

А той знову не снідав і тільки під контролем Ренати з’їв варене яйце і зажував його рештками різдвяного чорного хліба.

Вітас, умившись і напившись кави, сів за ноутбук і щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що інтернет тут на хуторі не просто слабкий, а уривчастий і «мерехтливий», як недоступна неозброєному оку зірка. Про зірку він, правда, сказав, коли помітив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зірку» на свою адресу. А потім приставила до «зірки» слово «мерехтлива» і замислилася.

Певна річ, було б добре, якби Вітас хоч словом узяв участь у її боротьбі з депресією діда. Але Вітас сказав, що працює, і що дід розуміє лише мову чарки, а цією «мовою» Вітас може з ним балакати лише вечорами.

«Це неправда! – подумала у відповідь на слова Вітаса Рената. – Дід ніколи не пив багато! Він навіть бабусину наливку розтягнув на кілька місяців! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати іншу мову, яка йому підніме настрій і розправить його плечі!»

Але ніякі рятівні думки на гадку Ренаті не спадали. І вона сердилася на себе, відчуваючи свою безпорадність і водночас безвихідь. Хотілося втекти, але просто втекти від проблем – це все одно, що визнати власну слабкість. Ось якби піти кудись, бо треба! Якби була робота, і вона їздила туди щоранку, а ввечері поверталася і стикалася із занепадницьким настроєм діда, то могла б і гримнути на нього! Мовляв, цілий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома – похоронна атмосфера, хоч самій лягай і вмирай! Ось тоді б він почувався винним і облишив клеїти дурня!

Дівчина знову підійшла до Вітаса, поклала руки йому на плечі. Відчула через светр тепло його тіла.

– Вибач, що відриваю від роботи, – сказала вона двозначно, ніби й не дуже вірила, що він працює.

– Нічого, – він обернувся, підняв на неї погляд.

– І багато ти заробиш на комп’ютері? – раптом спитала вона, помітивши на моніторі ноутбука відкритий сайт онлайн-аукціону.

– Якщо пощастить – то багато! – впевнено відповів хлопець.

– Щось продаєш?

Він кивнув.

– Ну, продавай, – Рената зітхнула, зняла долоні з його плечей і відійшла. – А коли закінчиш – можеш до нього зайти? Відволікти?

– Гаразд, – пообіцяв Вітас. – Тільки ти поїдь і купи щось, а то ми з твоїм дідом його запаси вже випили!

Більше не відволікаючись від комп’ютера, він витягнув із кишені штанів двадцять літів і простягнув, не дивлячись, Ренаті.

Новий сніг, що випав, знову став старим. Мабуть, тепло від сонця, що визирало іноді крізь хмари, трохи розтопило його і змусило додатися у вигляді нового шару до старої сніжної кірки.

Для того, щоб купити пляшку «Три дев’ятки», їхати в Анікщяй або навіть у ближнє містечко Трошкунай, було необов’язково. Дорога до крамнички, куди вже давно протоптав стежку крізь ліс пияк Борис із сусідніх хуторів, не займала більше півгодини, заледве – хвилин сорок.

Рената зупинилася перед своїм червоним «фіатом». Витягла з кишені куртки ключі від машини, потримала в руках і сунула назад.

«Ні, – подумала дівчина. – Навіщо поспішати?»

І попрямувала до лісу, слухаючи долинаючий зі землі хрускіт сніжної кірки. Вона ходила іноді цією стежкою до Андріонішкіса. І навіть ходила, коли стежка тяглася безпосередньо від ближнього до них краю лісу. Тоді це була їхня особиста стежка, якою любила прошкувати до кладовища бабуся Северюте. Вона навіть в Андріонішкіс не заходила, а лише на цвинтар, де лежала вся їхня родина, всі пращури, крім прапрадіда, котрий загинув на Першій світовій десь далеко в Бельгії чи Голландії. Про нього іноді згадувала Северюте, коли Рената ще під стіл могла зайти, не пригнувши голівку. Бабуся казала, що Рената на свого прапрадіда схожа, але не казала, чим. Мабуть, обличчям. Чим ще Рената могла нагадувати далекого предка, котрий загинув молодим?

«Треба знайти його світлину, адже вона десь була! Знайти і поглянути зараз, чи схожі вони з прапрадідом сьогодні?» – міркувала Рената.

Вона вже йшла лісом. Лісовий запах, приправлений морозцем, лоскотав ніздрі. Тієї старої стежки, либонь, давно вже немає. А якщо й залишилися від неї якимось дивом сліди, то сховані вони зараз під снігом.

Спробувала згадати: коли востаннє Бориса з сусідніх хуторів бачила? Обличчя його – опухле, з синюватими мішками під очима – згадала. Згадала, як заходив він раніше до діда то гроші позичити, то про політику погомоніти. Але навіть якщо заходив побалакати, то під кінець розмови все одно просив грошей. А потім дід його прогнав. Навіть на поріг не пустив. Що його так розлютило – не пам’ятала. Чи то дід вирішив, що Борис щось у них із двору вкрав, чи щось інше зробив. Але відтоді Бориса вже не бачила. А скільки років минуло? Може, три чи чотири.

Ноги знали цю невидиму дорогу з дитинства. У лівій долоні щось кольнуло, і Рената всміхнулася: це її долоня згадала, як тримала вона руку бабусі, а бабуся вела її, маленьку Ренату, в Андріонішкіс. Спочатку на цвинтар, де бабуся всі могили родичів до ладу приводила та наново прикрашала, а потім далі, в центр містечка, де ціла вулиця грюкала дверима маленьких магазинчиків і крамниць. І вже там Северюте, міцна та жвава, незважаючи на вік, заповнювала звільнені від квіткової розсади торби печивом і всілякими смаколиками, щоб не повертатися додому з порожніми руками.