Читать книгу Шенгенська історія. Литовський роман - Андрей Курков - Страница 36

– А ти загалом не зовсім клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свій ніс!

– А якщо не хочу? – Андрюс широко витріщив очі і схилив голову набік. – Ніс – не капелюх, його знімати не обов’язково!

Хлопчик не відреагував на жарт. Цього дня він був сумніший, ніж учора. Сумніший чи серйозніший. Він напівсидів на короткуватому підлітковому ліжечку, спиною упершись у дві поставлені сторчма пухкі подушки, що впиралися своєю чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почуває. Чорна шкіра не видавала хворобливості чи втоми. Тільки очі були занадто червоні. Поль сміявся, коли перші кілька разів Андрюс смішив його в присутності татка. Татусь також сміявся, коли Андрюс із однією тільки символічною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на ґумці, схожим на зменшений помпон на лижній шапочці, показував, як проявляють свій настрій домашні тварини: поросята, кішки та собаки, як ходить качка, як півень стрибає на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотілося сміятися, або взагалі нічого не хотілося.

Його двомісна палата здавалася просторішою через ретельно застелене друге ліжко.

– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.

– Його забрали в іншу лікарню, – відповів Поль і зітхнув.

– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?

– Бенуа. Його вранці вивозили на процедури, а ввечері привозили. Він мені тільки раз прошепотів «Привіт!» А давай у шашки пограємо?

– Згода, – погодився Андрюс.

– Дістань їх, вони отам у тумбочці.

Велика біла тумбочка із однією полицею праворуч від ліжка була заповнена книжками та іграми.

Андрюс витягнув шашки, підкотив до ліжка легкий столик на коліщатках, розставив шашки на дошці.

– Ти білими, – сказав гість.

– Ні, ти – білими, ти ж білий. А я – чорними.

– Тоді я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армію.

– Ні, мій хід перший! – із ноткою впертості, немов із ним хтось сперечався, заявив Поль.

– Гаразд, тоді сьогодні чорні ходять першими! Ходи!

– Зроби хід за мене. Підсунь уперед ось ту, першу з правого краю.

Андрюс посунув чорну шашку. Потім пішов своєю білою їй назустріч і звів погляд на Поля.

– Я ходжу тією ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.

Андрюс знову зробив хід за Поля.

Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.

– Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! – попросив він.

Андрюс зняв клоунський носик і почухав кінчик свого власного носа.

– Ну, знаєш, – сказав він, – шашки – не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!

– Тоді здавайся!

– Здаюсь, – погодився клоун. – Ще одну партію?

Поль похитав головою.

– Ні, руки болять.

Андрюс мало не засміявся.

– Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? – Він подивився на руки Поля, але не побачив їх. Плечі та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.

– Якщо хочеш – можеш поглянути, – сказав хлопчик і опустив погляд на горішній край пледа.

Андрюс акуратно підняв його. Синя фланелева піжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героїв книжки Сент-Екзюпері «Маленький принц». На обох руках, зігнутих у ліктях, що лежали долонями на животі, виблискували металеві конструкції-тубуси, водночас вони немов захищали заховані усередині руки та фіксували їхнє положення. Тільки долоні, що лежали на животі, були вільні від металевих кілець.

– Перелом? – зі співчуттям уточнив Андрюс.

– Я ж тобі казав, – Поль подивився на відвідувача, як на нетямущого. – У мене кісточки болять. Хвороба така. Легко ламаються… А ці штучки, це як брекети для зубів. Коли все буде гаразд, їх знімуть!

У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевів запитальний погляд на Поля.

– Мене зараз на півгодини заберуть, зачекаєш? – чи то переклав сказане медсестрою, чи від себе попросив Поль.

– А як ти хочеш?

– Зачекай! Я ж тобі винен.

Андрюс відкотив столик із незакінченою партією в шашки до вільного ліжка. А сам піднявся і відсунув свій стілець убік. Медсестра з посмішкою підтягла пледа під саму шию Поля, потім нахилилася і натиснула на педаль унизу ліжка. Після цього відчинила двері в коридор і вивезла хлопчика прямо на ліжку з палати.

За віконцем темніло. Андрюс зачинив двері палати і залишився всередині, в цій лікарняній тиші, зовсім сам. Чомусь стало холодно, і він зняв зі спинки стільця свою куртку, одягнув. Відчуття холоду залишилося, але перестало бути фізичним. Холод немов перебрався з повітря в тіло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнакові. Чогось, що зробило б цю лікарню і цю палату знайомішою та зрозумілішою.

Андрюс склепив повіки. І відчув, що тепер холод проймає його наскрізь. Не просто холод, а два різних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовні дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальці рук.

– Це просто зима, – прошепотів собі Андрюс, знову розплющивши очі та намагаючись пояснити свій стан раціонально. – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.

За дверима палати в коридорі хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, відразу ж розвіявся. А на обличчі разом із виразом полегшення з’явилася усмішка, бо згадалося – і не випадково – його єдине перебування в лікарні, в дитячій лікарні, куди його привезли з двостороннім запаленням легенів. Згадалася палата на шість хворих, кашляючих чоловічків. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою під очима, прикрашеними зморшками.

– Андрюкасе, вип’єш другий кухлик гарячого киселю? – її голос прозвучав у пам’яті так само чітко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаєш?»

Звісно, він зачекає. І не тому, що Поль, а точніше, його тато, дещо Андрюсові винен. Він чекатиме, бо інакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якої відвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю ні з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скуті руки – практично в прямому сенсі, коли у людини немає свободи руху, то єдине, що може принести радість чи хоча б відволікти, це розмова.

Півгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла ліжечко на коліщатках назад у палату разом із його «пасажиром». Припаркувала на колишнє місце і знову натиснула на педаль фіксації коліс, – своєрідне ручне гальмо ліжка.

– Ну як там процедури? – спитав привітно Андрюс.

– Я не на процедурах був, – Поль ледь помітно хитнув головою. – Мене наскрізь оглядали через якийсь апарат. Щось заміряли.

Андрюс розуміюче закивав.

– Я вже втомився, тому можеш іти, – додав Поль і позіхнув упіврота.

Андрюс підвівся зі стільця, зробив крок до дверей і зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напівсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.

– Ой, вибач! Там, у тумбочці, відчини! На другій полиці.

Андрюс сів навпочіпки перед білою тумбочкою. Побачив на стосі книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усередині лежали дві банкноти по двадцять євро.

– Татко сказав, щоб ти сьогодні взяв двадцять, а другі двадцять – завтра, – пролунав поряд сонний голос Поля.

Сховавши двадцять євро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчикові, котрий вже заплющив очі, і тихенько вийшов із палати.

Повертатися додому з двадцятьма євро заробітку в кишені не хотілося. Тим більше, що післязавтра треба платити господині квартири за місяць. Гроші на квартиру із самого початку відкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловік має заробляти більше за дружину. Принаймні так Андрюсові думалося. Вона точно заробила сьогодні не менше сорока євро: двадцять за собаку і двадцять – за арабську дитину. А він – тільки двадцять, і тільки за дитину. Може, треба і йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!

Андрюс усміхнувся, уявивши себе з таксою на повідку.

Ноги самі привели його до вхідної арки. Навпроти, через дорогу, червонів фасад кафе «Ле Севр», підсвічений трьома настінними ліхтарями, в обох його вікнах, що виходили на вхідну арку шпиталю, світилося. Інший бік вулиці дивував тишею та безлюдністю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дійшовши двох метрів до «зебри» пішохідного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навідувати своїх близьких хворих після закінчення робочого дня. Хтось із квітами, хтось із гостинцями в пакетах.

«Посиджу ще», – вирішив, недовго думаючи, Андрюс і, перейшовши вулицю, пірнув у кафе.

Той же пошарпаний життям бармен і знову в мішкуватому светрі, тільки цього разу – темно-синього кольору, за стійкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.

– Un café,[18] – на ходу зронив йому французькою Андрюс і підійшов до вільного столика під стіною справа.

Поки йшов, відчув на собі напружені погляди двох братів-албанців, котрі сиділи так, аби їх та їхній поставлений перед столом на підлозі прочинений саквояж із виставленими назирці клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших відвідувачів Андрюс в обличчя не впізнавав. Хоча щонайменше один із них також сподівався заробити гроші, відволікаючи тимчасових мешканців госпіталю «Нектар» від їхніх недуг. Хлопець із застиглим презирством на обличчі сидів за столиком праворуч, обличчям до входу. На стільці поруч, також трохи розвернутому в бік вхідних дверей, лежали три дерев’яні, яскраво розфарбовані булави для жонглювання, а під кріслом – закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! – подумав про нього Андрюс. – Хто ж йому дозволить жонглювати в лікарняній палаті?!»

Столик, за яким зазвичай сиділа рудоволоса Сесіль, був вільний, але на ньому стояла табличка «Réservé».

Бармен приніс замовлений еспресо.

У кафе зайшли хлопець із дівчиною, юнка підняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, і тут же потягла хлопця за рукав шкіряної куртки на вулицю. Як тільки вони зникли, в кафе зайшли дві елегантні француженки бальзаківського віку. Одна в довгому, нижче колін, синьому пальті й такого ж кольору капелюшку, інша в сірій шубці зі штучного хутра. Дама в пальті балакала з барменом, а друга почала розглядати відвідувачів.

Помітивши у неї в руці букет і паперовий пакет із кондитерської, в якому, ймовірно, ховався торт або картонка з тістечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що ці жінки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в ліву кишеню куртки і дістала червоний носик на ґумці. Одягнувши пухнастий «носик», він помітив, як дама відразу звернула на нього увагу. І брати-албанці обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.

Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмішувати. Відпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жінка в шубці йде до нього.

Вона присіла поруч і спитала щось французькою.

На обличчі Андрюса з’явилася гірка усмішка.

– Pas FranÇais, – дуже м’яко, прохально вимовив він. – English!

Дама, на його радість, перейшла на англійську.

– Скільки коштують ваші послуги? – спитала вона.

– Двадцять євро.

– Гаразд, ходімо! Тут поруч, – сказала і піднялася з-за столика.

Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» і залишив біля горнятка плату за каву.

Проходячи повз албанців, почув незрозуміле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, і з виразу облич споглядаючих на нього братів збагнув, що не помилився.

– У вас немає костюма? – спитала на ходу жінка в шубці, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.

– Ні.

– У нашої мами сьогодні день народження – вісімдесят п’ять років, – сказала вона. – Ви зайдете в палату першим, з квітами та тістечками. Розвеселіть її, а ми з сестрою зайдемо пізніше! Мама, до речі, знає англійську! Вона її все життя викладала!

Вони йшли до якогось іншого корпусу лікарні. Андрюса скував страх, він гарячково міркував, як можна розсмішити літню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсім недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» – вирішив Андрюс.

Зупинилися втрьох перед дверима до палати.

– Її звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, – прошепотіла йому леді в шубці, передаючи букет і пакет із кондитерської. – І одягніть свій носик!

Андрюс натягнув «носик», зібрався з духом. У правій руці букет квітів і пакет, на обличчі перебільшена клоунська посмішка. Зайшов і завмер розгублено: перед ним на двох металевих ліжках, що стояли під стінами, лежали й явно спали чи дрімали дві жінки. Він навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголів’ям лівого ліжка – жінці, котра там лежала, до вісімдесяти п’яти було явно далеко. Підійшов навшпиньки до правого ліжка. Почув ритмічне дихання сплячої. Озирнувся на стілець, що стояв між двома білими тумбочками, такими ж, як і в дитячому корпусі. Присів. Іменинниця ворухнулася, немов відчула присутність стороннього в палаті. Клоун схопився, відсунувши стілець. Зробив крок до ліжка. Старенька іменинниця, котра лежала під ковдрою обличчям до стіни, обернулася тепер до нього, але очі її ще були заплющені.

Андрюс став на одне коліно в позу лицаря, котрий зізнається дамі серця в коханні. Виставив уперед букет тюльпанів. І тихо заспівав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you…»

Іменинниця розклепила повіки і спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.

Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» – обличчя іменинниці, що не видавало її справжнього віку, розквітло усмішкою.

– Хто послав вас, молодий чоловіче? – спитала вона англійською, відірвавши голову від подушки й узявши в руки букет.

– З Лондона, – гордо сказав Андрюс і тут же пошепки додав: – Ваші доньки!

– Вони в Лондоні? – засмутилася іменинниця Івонн.

Андрюс заперечливо похитав головою і показав поглядом на двері. Потім, озирнувшись на все ще сплячу сусідку Івонн по палаті, зашепотів:

– Даруйте, я не знаю, як вас розсмішити… Я завжди смішу тільки дітей!

Прошепотів і тут же про це пошкодував, позаяк погляд іменинниці миттєво став серйозним і вимогливим.

– А як ви смішите дітей? – пошепки спитала вона, підперши рукою голову та встромивши лікоть у подушку.

– Ну, показую їм різне.

– А ви хіба не знаєте, що коли людині виповнюється вісімдесят, то її емоційне сприйняття світу відповідає сприйняттю світу п’ятирічної дитини? Що ви показуєте п’ятирічним? – спитала вона і знову всміхнулася.

Андрюс розслабився. З почуттям гумору в іменинниці явно було все гаразд.

Він присів навпочіпки, нахилив голову, підніс тремтливі кулачки до рота і затремтів усім тілом.

– Наляканий їжачок? – спробувала вгадати іменинниця.

Андрюс кивнув.

Івонн залилася безгучним сміхом. Потім попросила покликати своїх доньок.

Андрюс із полегшенням прочинив двері в палату. Жінки зайшли.

– Зачекайте в коридорі, – дружньо попросила його дама в шубці.

Вона вийшла до нього через кілька хвилин.

– Дуже дякую, – сказала і простягла двадцять євро. – У неї чудовий настрій!

– А чим вона хворіє? – з ввічливості запитав Андрюс, ховаючи гроші в кишеню куртки.

– Рак, – не прибираючи посмішки з обличчя, відповіла дама. – Але вчасно помітили! Тому все буде добре!

Вона кивнула Андрюсові ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.

Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освітлений трьома настінними ліхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув ліворуч і пішов до метро.