Читать книгу Багряний рейд - Андрій Кокотюха - Страница 5

У камері їх було троє.

Кирпату молодицю Любаву, зі стрункими, хай короткими ногами і грудьми, котрі розпирали навіть обвислу, багато разів прану кофтину, привели вранці. До того Майя вдовольнялася товариством тітки Павли – так назвалася худа носата жінка непевного віку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.

Перше, що зробила нова знайома, – скрутила дулю важким, оббитим залізом дверям із круглим вічком точно посередині.

– Ось вони мені доведуть!

– Ви про що? – обережно поцікавилася Майя, присідаючи на підлогу: нар чи іншого місця для сидіння тут не передбачили.

– Мене, Манько, четвертий раз тягають. Від серпня, – наголосила Павла.

– Я – Майка, – машинально поправила вона.

– Га?

– Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мій тато був професором, викладав давню літературу.

– Що з того?

– Назвав мене на честь грецької богині. Вона народила Гермеса, – пояснила Майя.

Її несло, була свідомою того, що говорити тут нема з ким. Тітка з чорними вусиками, які пробивалися над верхньою губою, зовсім її не розуміє. Майнуло раптом: нова знайома не відрізнить давньої літератури від середньовічної. Та й не треба воно їй. Але все одно хотіла пояснити бодай якось. Тато дав її справді дивне, незвичне ім’я. Особливо для глибинки, хай Макарів не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.

– Хай собі, – байдуже знизала плечима Павла. – Будеш Манькою. Шматок відвалиться?

– Який шматок?

– Від тебе. – Жінка примружилася. – Вухо. Чи срака.

– Не відвалиться, – визнала Майя.

– Бач, – гмикнула тітка, знову повернулася до близького, свого: – Дулі їм. Випустять, нікуди не дінуться. Знову заберуть – знову випустять.

– За що вас?

– Кажуть – спекулянтка. А хто винен, що я інвалід і в мене довідка є? Довоєнна ще. Тут, у Макарові, районний лікар виписав.

Майя мимоволі зміряла її швидким поглядом.

– Чого зириш? – визвірилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрій, відмахнулася: – А, дивись, скільки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсію за інвалідністю. Мені, щоб ти знала, німці її платили. Рейхсмарками. Не віриш?

– Вірю.

Тепер Майя пригадала нарешті, де бачила цю язикату жінку – вона кілька разів зчиняла гармидер у комендатурі. Там, де інші боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнівати владу, ця за словом у пазуху не лізла. Дивно, але свого домагалася. Принаймні завжди виходила звідти з переможним виглядом, а німецькі офіцери хай напівжартома, але все ж віддавали їй честь. Тітка Павла, видавалося, належала до того типу людей, які у воді не тонуть і у вогні не горять.

– Бач, не положено мені ходить на всякі-там їхні роботи. Коли так – нема карток. З чого мені харчуватися? Чоловіка мобілізували, десь, може, вбили на війні, листів ніколи не було. Куди напише, якщо німці сюди прийшли ще влітку. А, ти ж сама знаєш.

Павла витягнула з пазухи картатого носовичка, висякалася – мов сурма засурмила.

– Ото й торгую потроху. То на станцію хто підвезе, аж півтора десятка кілометрів, сама не дотеліпаю. То тут, у Макарові, люди самі не годні стояти. Кому стидно, хто не вміє, хтось мобілізований на роботу. Живу з того, Манько, що підроблю. Чуже продаю, не своє, то ж людські гроші.

– Ви до мене так, ніби я слідчий.

– А слідчі мене всі знають! І вони, і міліція, і оці, з енкаведе. Тільки, думаєш, вони мене дарма тягають? Далася їм тітка Павла, пуття з мене їм жодного. Ні, дівко… – Вона підсунулася ближче, хитро посміхнулася, навіть підморгнула. – Перекупка – то таке. Вони крутять мене всякий раз на баригу. Осьо!

Дверям знову скрутилася дуля.

А потім Павла тицьнула її Майї в лице, і від несподіванки та сахнулася, сіпнула головою, сильно вдарилася потилицею об стіну.

– Чого ви?

– Нічого! – Тепер тітчині очі холодно зблиснули. – Сама знаєш.

– Знаю – що? Про що?

– Насєдка ти, – відчеканила сусідка. – Бач, придумали лягаві з батьком-професором. Як інтелігенція, так думаєш, тітка Павла купилася? А дулю з маком! Так і скажеш.

– Не за ту маєте.

– Хто тебе знає, дівко. Розпитуєш багацько.

– Слова не сказала. Ви самі говорите.

– І ще скажу. – Павла присунулася ближче, дихнула не зовсім чистим духом. – До мене, дівко, всякий раз таких підсаджують. Треба знати, чи пов’язаний зі мною Вася Щербань. Бо крадене він розкидає дрібненько по всій окрузі, так збуває, не зв’язується з кимось одним. Ти про Щербаня чула?

– На базарі. Люди пліткують, – сухо відповіла Майя.

– Отак і перекажи тим, хто тебе сюди прислав: тітка Павла теж чула про Васю Щербаня тільки на базарах. Від таких, як сама. Більше – зась.

– Не підсадна я, – зітхнула Майя. – Але ж ви не повірите.

– Тоді про себе розкажи, – сказала сусідка, тут же гойднула головою: – А лучче – сиди мовчки. Ви там із начальством уже придумали казочку. Я її слухати не хочу. Не вийде нічого у вас. Не розкрутите.

З цими словами Павла відійшла в протилежний куток, втративши до Майї інтерес. Насправді це добре: спілкування, тим більше – з такими, як ця тітка, їй зараз хотілося найменше.

Про Васю Щербаня, якого згадала співкамерниця, Майя справді лише чула. Щербань – це прізвисько. До осені минулого року, поки в районі стояли німці, він, кажуть, був у партизанах. А ще раніше сидів за збройне пограбування з убивством. Випустили перед війною, а як опинився в партизанах – не знала й не хотіла знати. Скупі відомості отримала від їхнього сільського дільничного Гордієнка, той сам був у партизанах, зі Щербанем не перетинався, але все ж міг розказати більше, мав орієнтування з району. Називав, здається, прізвище, та Майя не збиралася ще й цього тримати в голові. Досить знати, що Щербань ухилився від мобілізації в армію і знову втік до лісу, зібравши з таких, як сам, дезертирів, банду. Їх ловили вже десятий місяць.

Тітку Павлу, як і багатьох, хто торгує на чорному ринку, так чи інакше приплутають до бандитів, цих або інших.

Нічого дивного. Так само не треба дивуватися з її надмірної обережності й превентивних погроз. У Майї не було сумнівів: насправді сусідка ні в чому її не підозрює, просто не довіряє. В її ситуації Майя сама б не знала, кому повірила.

Вона вже давно нікому не довіряла.

Любаву привели ранком, і Павла відразу нарекла її Любкою, хоч та назвалася, і Майя не стрималася, відгукнулася:

– Гарне ім’я.

– Не слухай Маньку, вона – насєдка, – тут же попередила тітка, і Любава позадкувала. Та швидко оговталася, подарувала новим знайомим усмішку, від якої здалеку відгонило гріхом, зовсім по-дитячому пхикнула:

– Хай собі. Нічого не висидить. З мене взяти нічого.

– Коли так – за що тебе сюди? – на правах старшої гримнула Павла.

– Порушення нуль-дев’ять-два-вісім, – відчеканила Любава.

– Шифровка ніби, – відгукнулася Майя.

– Та якби ж. Ясно все, – зітхнула кирпата. – Наказ номер дев’ять від другого серпня, чули про такий?

– Так би й казала. Ми тут, здається, всі за одне. Пункти різні. На що хоч закладуся, подружко: ти з німцями жила.

– Їла, пила і спала! – Любава випнула вперед пухкі груди. – Не приховую нічого. І не ховалася, коли оці в Київ зайшли.

– Наші? – уточнила тітка.

– Ага, ваші. Ви знаєте, хто тут наші? Ось і я не знаю. Сама по собі. Хто пригріє, захистить – той мій. Наш, ваш – без різниці. А то – ну їх усіх…

Фразу Любава закінчила матюком, назвавши чітку й зрозумілу адресу, куди посилає всіх, хто не дає їй нормально жити. Потім додала, де їх бачила. Та все ж вирішила триматися ближче до Павли, взявши до уваги її попередження.

Майю подібна реакція теж влаштовувала.

Далі кирпата переповідала свою одіссею новій знайомій, і нічого нового для себе Майя не почула. Коли в Києві стояли німці, Любава, до війни – перукарка, пішла працювати в офіцерське казино. Так робив багато хто, аби вижити. На руках у Любави була хвора мама, вона носила їй продукти і дуже швидко дозволила одному капітанові вермахту взяти себе під опіку. Коханець був немолодим, залишив у Кельні фрау з двома кіндерами, і Любава привабила його своїм типом: любив саме таких, як вона. Зиму мама не пережила, померла в січні сорок першого, капітан допоміг поховати по-людськи, потім почав учащати вільно. Формально закон забороняв стосунки зі слов’янами, якщо це не повії з борделів. Фактично офіцери заводили шури-мури з місцевими, дехто навіть не з одною. Правил було лише два: не жити з ними під одним дахом і Боже збережи від єврейок.

Коли німецьку владу знову змінила радянська, Любава не ховалася. Вирішила – тікати гірше, й не помилилася. Дочекалася, поки сусіди, котрим вона час від часу підкидала консерви від свого коханця, збігають на Короленка[12] і настукають на неї. Посиділа тиждень у камері серед таких, як сама. Вирішила навіть: про неї забули й доведеться тут жити. Але нарешті випустили, після короткого допиту повернули документи і звеліли отак, як є і в чому є, забиратися з Києва. Надалі Любаві заборонили мешкати ближче, ніж за сто кілометрів від столиці радянської України.

Не так давно, в травні, коли забуяла на всю силу весна, дівчина заборону порушила. Перебралася в Макарів, де влаштувалася в перукарню при гарнізоні. Ніби наворожив хто: зайшла в одну річку двічі, закрутила з капітаном-інтендантом, тепер уже росіянином, аж із Воронежа. З географією в школі не дружила, навіть приблизно не уявляла собі, де це.

Капітан і здав Любаву в районне управління НКВС. Випадково знайшов документ коханки, побачив відповідну відмітку. Навіть не поговорив: відразу подався, куди треба. Потім, вибравши момент, коли ніхто не слухав, пояснив: їх, інтендантів, перевіряють пильніше, ніж інших. На них – велика матеріальна відповідальність. У військовий час найменше порушення – не тюрма, а трибунал і розстріл на місці. Випливе, що пригрів німецьку вівчарку[13], – все, вирок оскарженню не підлягатиме. Чого доброго, в шпигуни запишуть.

Як на лихо, місяць тому вийшов згаданий Майєю наказ. Управління НКДБ зобов’язали перевірити, чи виконуються постанови військової ради Київського округу, що вимагають відселяти неблагонадійних у радіусі не менш ніж сто кілометрів від обласного центру. Тих, хто був виселений раніше, але злісно порушує накази, примусово відселятимуть уже не туди, звідки повернулися, а далі, на Схід. Зруйнований війною Донбас поглинав робочу силу, мов бездонна діжа. Хтось із місцевих, не маючи за що й де жити, вербувався добровільно. Таким щастило: ставили на утримання, виписували продуктові картки, навіть щось трохи платили. Відселених фактично змушували працювати задурно.

Покарання таке.

Майя теж підпадала під дію наказу від другого червня[14]. Їй розповів дільничний Гордієнко, без задньої думки, не маючи наміру попередити чи застерегти. Поскаржився на чергові вказівки, а роботи й без того вистачає. Може, в день підписання розпорядження вважалося секретним. Та щойно почалося виконання, чутки розсекретили документ. А скоро й самі виконавці перестали приховувати, кого вишукують і що відбувається.

Щоправда, в неї інший пункт. Інша причина.

Вона жила не з німцем.

Не легше від того.

Слухаючи бабські теревені сусідок, котрі дуже швидко подружилися, Майя, як могла, зручно вмостилася у своєму кутку, підмостивши під сідниці легкий плащ. Заплющила очі, намагаючись трішки подрімати під жіноче бубоніння. За якийсь час їй це навіть почало вдаватися – сон, який уночі то йшов геть, то вертався ненадовго, зараз поволі огортав свідомість.

Знову хряснули двері.

Майя розплющила очі, стрепенулася.

Ввели ще одну жінку, з вигляду – старшу, вдягнену трохи краще, ніж Павла, але помітно гірше, ніж Любава. Переступивши поріг, новенька стягнула з голови коричневий берет, невпевнено затупцяла, не наважуючись пройти всередину.

– Е, служивий! – гаркнула тітка. – Тут люди, не тюлька в консерві! Куди ще пхаєш! Місця мало, задихнемося!

– Здрастуйте, – несміливо писнула жінка з беретом.

– І вам, – сказала Майя, з пристойності звівшись на ноги, аби привітати чергову товаришку по нещастю.

Їхні погляди зустрілися.

– Ти?

Розгубленість новенької враз здиміла. Тепер Майя бачила перед собою розгнівану жінку, яка завелася з напівоберту.

– Ви…

– Я. Отак. З тобою в одній тюрмі. – Новенька посунула на неї. – Такого не може бути. Неправильно так! Сука! Блядь! Гадина!

Майя ледь встигла виставити вперед руки – нігті, мов пазурі, цілилися в лице і запросто могли видерти очі. Метнувшись убік, вона відштовхнула нападницю.

Берет та впустила на підлогу.

– Е! – гаркнула Павла, миттю змінивши ставлення до Майї. – Граблі свої геть від неї, дура!

– Ви не знаєте її? – Жінка розвернулася до інших усім корпусом. – Чи ви тут усі такі? Всі? Гадючник! Я тобі зараз…

Тітка спритно підскочила до них, сіпнула новеньку, відтягнула.

Тримала її за ліву – ляпаса дістала правою, навідліг.

Від несподіванки Павла ослабила хватку.

Дістала знову, тепер нігті подряпали тітці щоку.

Любава вже була біля дверей, молотила кулаками.

– Охорона! Охорона! Вбивають!

Ззовні брязнули ключі. У камеру зайшов вертухай, молодий, вусатий, пузатий сержант, примружився, роздивляючись картину.

Бійка тим часом припинилася. Любава стовбичила біля входу, збоку від вартового. Троє інших жінок подались у свої кутки. Усі тяжко дихали.

– Чого розійшлися, баби? – гримнув сержант. – У мене мужики спокійніше сидять. Місця вам мало, не поділили?

– Товаришу… – почала новенька.

– Громадянине! – перервав її вартовий. – І закрий рота, нема про що з вами говорити. Хто тут Зозуля?

Він чудово знав, хто – дивився зараз просто на Майю.

– Я, – тихо, але чітко відповіла та.

– На вихід. За тобою саме йшов. Давай, ворушися.

Йдучи на вихід, Майя на ходу підняла берет, простягнула новенькій.

Та вирвала, спересердя знову жбурнула на підлогу.

– Як хочете, – знизала Майя плечима.

Сержант затримав її у дверній проймі.

– Стій. – Далі глянув на решту арештанток. – Значить так, баби. Якщо повбиваєте тут одна одну, я сам доб’ю тих, хто лишиться. Усе ясно?

Відповіддю було мовчання. Сержант цим вдовольнився.

– Прізвище?

– Зозуля.

– Ім’я, по батькові?

– Майя Пилипівна.

– Рік народження?

– Одна тисяча дев’ятсот вісімнадцятий, місто…

– Я спитав, де ви народилися?

Капітан НКВС Фомін, строгий аскет із вузьким, трохи набряклим лицем та червоними очима, подивився на неї поверх рогових окулярів.

– Ні. Я думала – вам треба знати. Це стандартні анкетні дані.

– Стандартні. Але я не питав вас, – сказав аскет, глянув на перо своєї ручки, акуратно вмочив його в чорнильницю-непроливайку, поправив аркуша:

– Місце народження?

Майя зітхнула.

– Харків.

– Національність?

– Українка.

– Родинний стан?

– Не знаю. Заміжня. Або ні.

– Ви морочите мені голову?

– Чоловік – військовий, льотчик. Ми одружилися за три місяці до початку війни. Наш будинок у Києві розбомбило, ще тоді, в перші дні…

– Тобто, ви заміжня. Так і запишемо.

Майї урвався терпець.

– Слухайте, ви ж знаєте про мене все. Читали мою особову справу. На кожного в нашій країні є особова справа. Ви не виняток, на вас теж десь є, кимось заведена. Для чого ви морочите мені голову?

– Порядок такий.

– Морочити мені голову? Не мені, гаразд – усім людям. Так?

– Ні.

Фомін відклав ручку, примостив неакуратно, покотилася по столу назад, пальцями притулив до чорнильниці.

– Не так. Морочите мені голову ви.

– Я? – Майя тицьнула себе пальцем у груди.

– І ви теж. Жоден із тих, хто потрапляє сюди, ніколи не каже правду.

– Ви ж не вірите ніколи й нікому.

– Служба така – не довіряти. Тим більше – зараз, коли йде війна.

– Тобто, до війни наші органи більше довіряли людям?

– До війни, громадянко Зозуля, в людей було набагато менше можливостей приховати правду. Тепер на війну валять й надіються: спише все.

– Вам теж?

– До чого тут я? Я роблю свою роботу – шукаю кінці. Усі свої гріхи ви списуєте на жахи німецької окупації, голод, холод, бажання вижити, не могли вчинити інакше. Не конкретно ви, але вам подібні, котрі жили на окупованій території. Просите, вимагаєте зрозуміти вас. Дня нема, аби хтось не валявся тут, у цьому кабінеті, на підлозі. Ви повзаєте на колінах, витираєте підлогу до блиску. Її мити після вас не треба.

– Знущаєтесь?

– Ні. Знущаєтесь саме ви, вважаючи нас усіх ідіотами. Перейдемо конкретно до вашої особи.

– Давайте. Відповідати звикла тільки за себе.

Фомін витягнув з шухляди мідний трофейний портсигар, витягнув звідти дві папіроси. Одну заклав за вухо. Другу постукав порожньою гільзою об поверхню столу, клацнув теж трофейною запальничкою. Якийсь час дивився на вогник, потім закурив.

– Ви праві, Зозуля. Про вас органам відомо навіть більше, ніж ви хотіли приховати. Мої питання – для протоколу. Не хочете протоколу, вам нудно? Гаразд. – Капітан відсунув аркуш набік. – Зараз не нудьгуватимете. Під час німецької окупації ви працювали тут, у Макарові, в районній комендатурі. В канцелярії, якщо не помиляюсь.

– Секретар. Окружного комісаріату. Гебітскомісаріату.

– Так. У районному відділі праці. Сотні написаних вами документів – це сотні, як не тисячі скалічених доль наших, Зозуле, радянських людей. Відділ займався відправкою людей на роботи в Німеччину, хіба ні?

– Я виконувала роботу, за яку мені платили.

– Ви працювали на окупаційну адміністрацію. В її виконавчих органах. Узагалі дивно, чому ви досі на волі. І тим більше дивно, звідки у вас дозвіл жити і працювати тут, у п’ятдесятикілометровій зоні. На що ви сподівалися, коли лишалися тут? Загалом мої попередники були на диво лояльними до вас.

Майя знову зітхнула.

– А ваші попередники нічого не казали про те, як усе є насправді? – Майя знову заводилася, як раніше в камері, коли її впізнала матір одного з підлітків, вивезених на роботи. – Добре, слухайте. Не вірити ваше право, але розкажу, це вже давно не військова таємниця. У перші дні війни мій чоловік, Іван Зозуля, льотчик-винищувач, пішов на фронт. До кінця липня встиг написати кілька листів. Потім мені заборонили приймати від нього пошту, звеліли поміняти адресу. За завданням підпільного центру мене готували до роботи в тилу ворога.

– Влітку сорок першого в Києві не було ворога.

– Влітку сорок першого, у серпні місяці, Київ уже готували до здачі ворогу.

– Лише за цю фразу закони військового часу дозволяють розстріляти вас.

– А потім кулю собі в лоба. Така ж логіка, правда?

Нарешті Фомін подивився на Майю з цікавістю.

– До чого ви зараз це сказали?

– Бо ви знаєте – я кажу правду. І якщо стріляти всіх, кому вона відома, логічно застрелитися, хіба ні?

– У цьому кабінеті так зухвало поводяться лише вороги.

– Чому?

Фомін відповів не відразу. Спершу вийняв з-за вуха папіросу. Потім прикурив її від недопалка. «Бичка» старанно розтовк об денце масивної порцелянової попільниці – теж, мабуть, трофей чи спадок від того, хто займав кабінет раніше.

– Їм нема чого втрачати. Ті, в кого є найменший шанс викрутитися, чіпляються за нього. – Він випустив струмінь диму вбік. – Просяться. Шукають виправдань. Валяються в ногах.

– Не збираюся, – огризнулася Майя. – За два роки тут, під німцями, я втомилася. І не тільки боятися. Мене могли розстріляти ні за що, отак, як ви зараз погрожуєте. Бо моя робота в тилу так і не почалася. Вважайте, що завдання не виконане. Але правильно ось так: жодного завдання за той час, що була в тилу, я не отримала.

Фомін підвівся, пройшовся кабінетом, став біля вікна.

– Продовжуйте.

Майя прокашлялася, від диму шкрябало в горлі.

– Під кінець серпня сорок першого я перебралася до Королівки. Там у мене хвора тітка, за легендою поїхала її глядіти. Хоча, – вона сумно посміхнулася, – я б доглядала за нею і не задля легенди. Це моя єдина близька родичка. В селі мусила дочекатися німців, потім вступити на службу в органи окупаційної влади.

– Я вже почав вам вірити, і нате…

– Що не так?

– Ви не могли знати, які органи створить окупаційна влада.

– Але ж управлінські органи мусили бути! – парирувала Майя. – Куди можна, туди й треба влаштуватися. Замаскуватися, сидіти тихо, чекати зв’язкового, інструкцій, вказівок чи чогось такого. Отак і прочекала два роки.

– Марно?

– Зовсім.

Фомін повернувся за стіл, роздушив у попільниці другий недопалок.

– Хочете сказати: ніхто не налагодив із вами зв’язок?

– Припускаю – спроби були. У жовтні сорок першого в Королівці показово повісили чоловіка, якого зловили на узліссі шуцмани. Судячи з усього, пробирався в село, і припускаю: це міг бути мій зв’язковий. Другий випадок був уже в Макарові, під Новий рік. Поліцаї зупинили підозрілу жінку на в’їзді в місто, та відкрила вогонь і почала тікати. Її застрелили, при ній знайшли батареї для рації. Потім гестапо почало шукати і знайшло радиста, теж була стрілянина, чоловік підірвав себе гранатою. Там, де я працювала, все це відомо.

– То й що? Чому ви впевнені, що всі ці чоловіки й жінки шукали зв’язку з вами?

– Я ні в чому не впевнена, громадянине капітан. Чекала зв’язкового. Могла робити будь-які припущення. Від зими сорок другого вже поставила на своїй підпільній роботі хрест. В околицях діяли партизани, час від часу німці воювали з диверсійними групами. Але мене все це жодним чином не стосувалося. Уявіть, якось почала збирати різні відомості, котрі, на мою думку, могли б зацікавити військове командування. Безсистемно, фіксувала все підряд. Потім спалила записи в грубці. Отака з мене підпільниця.

Фомін зняв окуляри, хукнув на скельця, протер носовичком. Покрутивши в руці, знову начепив їх на носа.

– Хтось може підтвердити, що на ворога ви працювали за завданням відповідних радянських органів?

– Ні, – відрізала Майя. – Уже коли повернулися наші і я прийшла до уповноваженого НКВС та назвала йому прізвища тих, із ким мала справу, він послав кудись запити й отримав відповідь: усі, хто мене вербував, загинули. В різний час. За різних обставин. Підтвердити мої слова нема кому. – Вона вкотре зітхнула. – Про чоловіка не знаю нічого. Тітка померла. А товариш Даниленко, з яким мала справу…

Фомін ляснув долонею по столі.

– Стоп! Я в курсі, що Даниленко загинув у березні від бандитської кулі.

– Бандерівської.

– Хіба вони чимось відрізняються від бандитів? На щастя, націоналістичному бандпідпіллю не вдалося пустити тут, у нас, коріння. Традиції не ті. Мій колега, громадянко Зозуля, вам повірив, бо ви ж на волі. Отже, мав на те підстави. Бо, самі кажете, перевіряв вас. Я тут людина нова, і в мене нема жодної причини вірити вам.

– Але й жодного доказу того, що мені не можна вірити.

– Правда, – кивнув Фомін. – Мій принцип: сумніваєшся – вирви з коренем причину сумнівів.

– Маєте на увазі – вбий того, кому не віриш?

– Десь так. Такий закон воєнного часу. Не можна лишати ворога за спиною.

– То ви мене розстріляєте, аби позбутися головного болю?

Фомін переплів пальці обох рук, стиснув їх, потім поворушив, на короткий час захопившись цим видовищем. Потім розплів, поправив окуляри на переніссі.

– Наш працівник, котрий замінив товариша Даниленка, чомусь пропустив вас повз увагу. За свою недбалість поплатився, емісари націоналістичних банд діяли просто в нього під носом. Зараз над нехлюєм провадяться слідчі дії, не хочу повторювати його помилки. Тому перевірятиму всіх підозрілих. Товариш Даниленко щось про вас з’ясував. Радянські органи не помиляються, маю роздобути ті самі відомості. Поки що не раджу вам виїздити за межі району.

– Маю право жити в стокілометровій зоні? – Майя не стримала іронічної посмішки.

Скельця окулярів зблиснули.

– Ви, громадянко Зозуля, маєте рівно стільки прав, скільки я вирішу, – відрубав Фомін. – Повертайтесь до місця проживання й сидіть там, не рипайтесь. Якщо ваші слова підтвердяться, надалі зможете жити спокійно й налагоджувати мирне життя.

– А як не підтвердяться?

– У такому разі ми зустрінемося знову. Поки що вільні.