Читать книгу Багряний рейд - Андрій Кокотюха - Страница 7

У криївці зібралося троє.

Поручик Гомін досі не міг стояти на рівних, праву ногу посікли кулі, до того ж він, як на лихо, ще й зламав її, відступаючи. Накладена шина не гарантувала швидкого повернення в лави. Гомін підозрював: без кваліфікованого медичного втручання може її взагалі позбутися – під час останньої перев’язки помітив, як одна рана почала трохи підгнивати. Довкола кісточки ногу вкрив суцільний струп, і Гомін знав – серед залишків його сотні він не один такий. З ліків вони мали хіба похідну аптечку, але й той мінімум ліків танув. Запас медикаментів ніби зібрали в Підгайному, але знищили разом із харчами. Попри сумний стан, бойовий дух його стрільців ще кілька днів тому тримався на висоті – доки булавний Чуб не приніс звістку, від якої Гомону стало прикріше, ніж від перспективи зостатися одноногим. Він не міг пересуватися вільно, тому інші учасники оголошених зборів підтягнулися до вказаного й підготованого ним місця.

Тут був хорунжий Вихор, який лише три місяці тому втік із Монтелюпиху[17]. Потому досить скоро зібрав та підпорядкував собі залишки кількох розбитих у боях відділів у один і тепер вважався командиром одного з найпотужніших підрозділів у краї. Запросили й курінного Бондаря – він недавно повернувся з рейду по теренах, контрольованих поляками, і референтура пропаганди вже поширила листівки зі звітом про його успіхи. Відділи Армії Крайової саме тепер не отримали підтримки від червоних, бо повстанцям удалося відтягнути на себе основні сили. Тому сотня Бондаря вдарила по тилах, вичистила поляків одразу з кількох сіл південніше від Ковеля, що нині вони повністю контролювалися УПА, яка закріплювалася на рубежах, зводячи потужний, як виглядало, укріплений район. Без нього подібна нарада виглядала не так репрезентативно й взагалі могла втратити сенс.

Полковник Кобзар не змусив себе чекати надто довго. Зайшов до криївки, віддав честь першим, хоч статут цього не передбачав. Проте військовий референт був знаний не лише в «Турові», а й у інших округах своїм дбайливим ставленням до бойових командирів. Особливо тих, кому пощастило вирватися з котлів, створених військами НКВС та регулярною армією протягом нинішнього літа. Іноді поведінка Кобзаря сприймалася як різновид такої собі гри. Була підозра, що він дуже хотів заручитися підтримкою якомога більшого числа командирів, здобував собі таким чином популярність і страхувався від можливих дій щодо себе з боку Служби безпеки.

Більше повноважень, а відтак і більше влади СБ отримала від початку нинішньої зими. Але до літа перевірки стосувалися здебільшого стрільців, рідше – старшинської і підстаршинської ланки. Проте після розпорядження, скріпленого особисто Климом Савуром[18], референтура СБ почала вичищати навіть вищий командний склад УПА. Активна, небачена раніше діяльність з виявлення зрадників та перевертнів неабияк стривожила оунівське керівництво. Злетіти могла будь-яка голова, недоторканних для Служби безпеки не існувало. Навіть пішли рапорти-скарги, хоч скаржники й розуміли причину: спершу – березневий провал рейдової операції, а потім той-таки літній розгром, у якому треба когось звинуватити. Адже в подібних випадках ніхто не візьме на себе відповідальність за допущену поразку.

Гомін уже знав історію підполковника військової референтури Солоного. З початком перевірок і чисток його заарештували, звинуватили у зраді, застосували третій ступінь залякування і недогледіли. Той, кого не зламали свого часу, ще до війни, в Бригідках, а потім у німецькому таборі, перерізав собі вени невідь-де роздобутим цвяхом. Військова референтура і головний провід протестували, в СБ відгавкувалися – був би чесним, так би не повівся, домігся б реабілітації, повернув би добре ім’я. Після того, щоправда, активність пошуків зради помітно знизилася. Розумом визнаючи – перегини, які чинить Служба безпеки, все ж можна виправдати, серцем поручик Гомін цього не приймав.

Привітавшись із кожним за руку, Кобзар примостився так, аби бачити всіх і всі бачили його. Очі звикли до тьмяного освітлення, полковник покрутив головою, роздивляючись так, ніби ніколи не бачив партизанського інтер’єру, мовив нарешті, аби з чогось почати:

– Добре є. З комфортом влаштувалися.

– Не шукаємо зручностей, друже полковнику, – сказав Гомін.

– Тепер не до комфорту, – додав Вихор. – Чекаємо рішень від командування, друже Кобзарю.

– Рішення є. Для того вас сюди покликали й зібрали тут.

– Але якщо провід накаже розформувати регулярні армійські частини, я не підкорюся, – вигукнув Бондар, подавшись уперед.

– Звідки такі відомості? – поцікавився Кобзар.

– Чув, – відрубав курінний. – Ніби є розпорядження ховати зброю подалі й переходити до підпільного руху. До мирного життя вертати. У совіцькі органи влади вступати.

– Добре, що не в комуністи себе записувати. А родини – в їхні колгоспи, – вставив Вихор.

– Нова тактика, – кинув Гомін.

– Не приймаю, – заявив Бондар. – Коли так буде, знімаю з себе всякі зобов’язання. Переходжу до збройного опору окремим повстанчим підрозділом. Нікому не буду підзвітний. Українському народові хіба.

– Ще наказів нема, а ти вже отаманиш, друже Бондар. – Полковник вичавив із себе посмішку. – Ходять різні чутки. Поки нема наказів на папері, з підписами й печатками, говорити також нема про що. Невже ви чекали мене, аби ставити ультиматуми?

– То не є ультиматум, друже полковнику, – сказав Бондар. – То є моє рішення в разі, якщо рішення командування не відповідатиме настроям підпорядкованого мені військового підрозділу. Невже доведеться відбиватися тепер ще й від своїх?

Кобзар відповів не відразу.

– Референтура і головний провід – то є люди. Кожен має власний погляд на нові обставини, в яких опинилася наша організація. Як військовик, друже Бондар, я з тобою є згідний. Але і ти, і всі ви забуваєте про загальну ситуацію, в якій ми всі опинилися. Тактика прямого зіткнення з ворогом уже не може бути застосована ефективно.

– Та власне! – вигукнув Гомін. – Взяти хоча б мій відділ. Стан озброєння незадовільний, і то я ще добираю слова. Ми наразі не маємо жодного кулемета, жодного! Ті, які пошкоджені, полагодити неможливо, бо фахових зброярів так само нема. З автоматичною зброєю взагалі бідося! Не так з автоматами, як із набоями до них. Запас амуніції до рушниць та пістолів узагалі мінімальний. Протягом першого-ліпшого бою вистріляємо все за двадцять хвилин і мусимо піти в рукопашну! Люди вишколені, як має бути. Лиш ворог не кидає зброю, аби почати рукопаш! Нас, беззбройних, розстріляють упритул, і сила бойового духу не допоможе. Отак!

– Мені не до вподоби такі настрої, друже Гомін.

– А мені – таке забезпечення, друже Кобзарю! Ми всі троє тут незадоволені поточним станом справ у відділах!

Глянувши по черзі на кожного, полковник зрозумів: перед ним трійця однодумців.

– Повстанчу армію від початку свого створення націлили на здобуття зброї в бою, – сказав він. – Усім відомо, що у нас нема забезпечення як такого. Кожен відділ має забезпечити себе сам.

– Нема заперечень, – вступив Бондар. – Та щойно я почув про бій. Де ж здобувати зброю, якщо бойова тактика вже не є прийнятною для високого керівництва?

– Наразі бойові зіткнення – самогубна тактика, – полковник говорив рівним голосом, і тепер він звучав твердо. – Так, окремі частини переходять до партизанки. Іншим пропонується розформуватися і, як тут слушно говорили, влитися в совіцьку систему, аби з часом бути готовими перейти до активних дій та зруйнувати її зсередини. Прошу не забувати: минулого року, з початком нашої боротьби, те саме спрацювало. За німаків ми мали купу своїх людей у керівних органах окупанта на місцях, особливо по селах. Службовці допоміжної поліції отримували зброю та владу. Завдяки цьому в певний момент змогли швидко організуватись і взяти під свій контроль чималу територію. Чому зараз маєте упередження?

Гомін не витримав – підвівся, спираючись на саморобний костур, ніби так його могли краще бачити.

– Бо Совіти, друже полковнику, то не німаки. Здолати комуністів значно складніше, ніж навіть ляхів, котрі поводяться тут, мов на своїй землі. Звичними методами й засобами тут не взяти. Переграти червоних не вдасться, бо вони не мають жодних страхів. А якщо мають, діють миттєво: знищують, випалюють довкола себе те, чого бояться і що їм може загрожувати. Їм заввиграшки пустити на нас танковий корпус і водночас кидати бомби з літаків. Хай навіть ті бомби влучать у їхні ж танки – війна все перемеле. То – люди війни, друже Кобзарю. Для Совітів вона завершиться лише за однієї умови: коли нікого, крім них, довкола не лишиться.

– Так, вони вже заселяють наші терени своєю, інакшою людністю, – додав Бондар. – Добре є, коли сюди переміщають українців з того боку Збруча. Вони переважно обдурені чи ображені Совітами. Тож переагітувати їх, схилити на наш бік буває простіше.

– Не всіх, – озвався Вихор. – І серед них багато московських агентів. Свідомо йдуть на вербування, потім чинять провокації. Забув, як сталося з відділом Ведмедя?

У липні хорунжий Ведмідь прийняв до свої лав двох міліціонерів. Референтура пропаганди подала це як власний успіх. Навіть друкувалися листівки з закликом брати приклад зі східних українців, котрі зробили правильний вибір. Але вже за місяць, у середині серпня, більшість вояків з боївки піддалися тонкій, дуже грамотній обробці тих, кого вважали своїми. І на хвилі втоми не так від бойових дій, як від постійних поразок, одного дня збунтувалися й поставили Ведмедя перед фактом: досить, виходять з лісу, обіцяна амністія. Сам командир спершу спробував відмовити, потім не витримав, схопився за зброю. Один із провокаторів встиг стрельнути раніше. Розправа над хорунжим дала несподіваний ефект: агента визнали за нового командира, провокатори вивели повстанський відділ з лісу, вояки склали зброю під об’єктивами аж двох фотоапаратів. Уже наступного дня радянська пропаганда за допомогою наочної агітації продемонструвала перемогу НКВС, газети й листівки поширювалися округом в небаченій раніше кількості, а СБ отримала зайвий привід уважніше придивитися до вихідців зі Сходу.

– Завжди так не є, – парирував Бондар.

– Вважати треба, тут Вихор правий, – зауважив Кобзар. – Та правда є і в тому, що на східних теренах антисовіцькі настрої зростають. Не так скоро, як нам би хотілося. Проте досить, аби поволі готувати ґрунт для нового повстання.

Командири перезирнулися, зрозумівши: щойно представник референтури сказав те, заради чого їх скликали. Прозвучало буденно, ніби справа вже робилася, але на короткий час призупинилася через обставини непереборної сили. Вихор обсмикнув френч, прокашлявся в кулак.

– Маємо рішення Головної Ради?[19]

– Так, – коротко відповів Кобзар.

– Зимова кампанія нічого не навчила? – випалив Гомін, не задумуючись, якою буде реакція на свідоме порушення субординації.

– Чого ж, навчила, – на диво спокійно відповів полковник. – Ти ж на своїй шкурі відчув, друже Гомін, як воно: воювати, коли нема підготованих баз. Коли проти тебе агітують місцеве населення. Коли в людській пам’яті ще свіжі бойові дії, а їм так хочеться нарешті відчути себе в тилу й налагоджувати якось життя. – Він витримав коротку паузу. – Ще коли твоїм людям дихають у потилицю добре взуті та озброєні автоматники. А ти й твої хлопці у драних чоботях торуєте шлях посеред заваленого снігом поля. Ворог іде протоптаним вами шляхом, ваші сліди видно далеко, і бракує набоїв, аби дати бій, а не бути розстріляним упритул. Помилки враховано, товариство. На неминучу загибель нікого не посилатимуть. Хоча й спокійної прогулянки по совіцькому тилу не обіцяють.

– Минулого разу великий рейд на Схід готували такі самі мудрі голови, – нагадав Вихор. – Нині не маємо права кинути людей туди знову.

– Ще раз повторю для тебе особисто: помилки враховано, – Кобзар трохи підніс голос. – Прошу зважати на накази командування. Інакше дійдемо до того, що кожен підрозділ діятиме сам по собі, як вважає за потрібне. Почнеться анархія, а москалям лиш того й треба.

– Розбрід уже починається, друже полковнику, – зауважив Гомін. – Служба безпеки тут усіх скоріше розлякає.

– Та де, настрашиш тебе, – гмикнув Кобзар. – Гаразд, до справ. Нині є розпорядження: формувати малі бойові групи. Відділи з десяти-дванадцяти осіб, летючі та добре обізнані з місцевими звичаями. Бо мали минулого разу цю проблему: топографічні карти при собі були, а як підійти до тамтого населення, не розумів майже ніхто. Навіть зазнали втрат: ті східняки, котрі вже перейшли до нас із Червоної армії, потім стали складати зброю й масово повертатися назад. Лишалися, бо відчули: нема комунікації між теренами, ґрунт під ногами гойднувся. Впевненість втратили в тому, що чинять правильно. Коли нема мотивації – то є перші зрадницькі дзвіночки.

Слухаючи це, Гомін уже не міг сидіти. Допомагаючи собі саморобним костуром, він підвівся, виступив наперед, навіть загородивши трохи Бондаря, відповів на німе запитання полковника.

– Так, але трошки не так. Не всі східняки зрадили й перебігли. Ми не можемо кидатися надійними людьми лише на тій підставі, що нашій Службі безпеки дані необмежені каральні повноваження.

– Це на часі, друже Гомін.

– То прошу дуже! – Поручик уже не міг зупинитися, посунув на Кобзаря. – Треба пояснювати людям про потреби цього часу! Хай потерплять, доки кожного перевірить СБ! І все, що лишиться від перевірки, може надалі виконувати нові завдання головного штабу! Чотовий Східняк, один з найліпших моїх командирів, уже кілька днів у лабетах! Що маю робити? Пояснювати тим, хто бачив його в боях, з ким він ходив на смерть, – провина в походженні? Бачте, не там і не тоді народився чоловік! Не там служив, не ті думки виношує в голові! Та стрільці вже…

– Доста! – несподівано грубо й гучно вигукнув Кобзар і, щойно поручик замовк, підкорившись наказу старшого, повторив уже звичним, рівним голосом: – Досить, друже Гомін. Кожним окремим чотовим, самі мусите розуміти, я не маю цікавитися й перейматися. Та про вашого Східняка начуваний. Знаю і про те, де він зараз. Розкажеш – послухаю. Бо такі, як він, військову референтуру нині цікавлять найперше, – замовк на коротко, додав: – Так само на часі, друже Гомін.