Читать книгу Багряний рейд - Андрій Кокотюха - Страница 8

Кайданки зняли, щойно Коломієць, нагнувшись, переступив поріг бункера.

Йому не пояснили, куди ведуть – забагато честі. Весь час, поки тримали в темному льосі, допитували тут же і взагалі нічого не пояснювали. Перші дні хоча б вели якусь подобу розмови, намагаючись загнати на слизьке. Потім навіть крутити припинили: вимагали признатися в зраді, били, відливали водою, знову вимагали. Порівняти Максимові не було з чим: як катують у НКВС, знав, але на собі не відчув жодного разу. Хоча стало розуму не порівнювати, навіть намагався спочатку апелювати до здорового глузду своїх слідчих. Їх було двоє, лиць у напівтемряві своєї тюрми не розрізняв, і вони не гралися в доброго та поганого: обоє були лихими, навіть лютували однаково. Щоправда, коли почали застосовувати фізичні методи, час для Коломійця зупинився. Припинили так само раптово, навіть лишили в спокої на трохи, і, відлежавшись у вогкій темряві, зміг прокрутити попередні дні в голові. Аби перевірити себе, поцікавився у вартового, який приніс хліба з водою, й переконався: похибка не аж така велика. Припустив – його торбили не більше двох діб. Виявилося – трохи більше однієї, з короткими перервами.

Потім зовсім не чіпали, й Максим уже вирішив – про нього забули. Або, що більш імовірно, розібралися й тепер не можуть вирішити, як чинити далі. Так само дивно, що далі тримали самого, не підсаджуючи сусідів, таких самих бідак. Хоча навряд окружна СБ мала в розпорядженні аж так багато місця для утримання в’язнів. Передчуваючи – щось довкола його персони таки відбувається, Коломієць трохи посушив над цим голову, потім згадав не таке вже й далеке табірне минуле й кинув дурну справу – в ув’язненні будувати плани на майбутнє. Арештанти на його пам’яті ніколи нічого не вирішували, і нема різниці, яка безпекова служба взяла тебе під варту. Хіба що остаточно оформилося розуміння: бандерівська СБ у своїх практиках користалася напрацюваннями польських або радянських аналогів. Іншого досвіду в тих, хто створив її, напевне не було.

Коли за ним прийшли й звеліли збиратися на вихід, Максим не стримався, гмикнув:

– А чого мені збиратися? Речей нема.

– Себе збирай, – почув не надто привітну відповідь. – Руки сюди давай.

Замкнувши кайданки, вартовий виштовхав його назовні, і вперше за кілька днів засліпило сонце. Коломієць одразу ж замружився, бо дуже різонуло. Ззаду підштовхнули, мало не впав, тож розклепив повіки обережно. Зрозумів: давно не ранок, день навіть поволі згасає, і, як завжди в лісі, вечір змінить його раніше. Проте навіть таке світло видалося йому надто яскравим. Йти довелося через досить велику галявину, й Максим ступав невпевнено, ніби п’яний. Навіть зрадів, коли знову завели в не дуже добре освітлене приміщення. Судячи з запаху зрізаного дерева, не так давно обладнаного.

Усередині за невеличким прямокутним столом сидів високий голомозий чоловік у круглих окулярах. Без однострою, в звичайному цивільному піджаку, під ним – плетений светр з відкоченим коміром. На столі біля гасової лампи примостився повстяний картуз, поруч – пістолет. Хто перед ним, Коломієць розібрати не міг, хоч уже призвичаївся до освітлення.

– Отак, – мовив голомозий, глянувши на Максима спершу крізь окуляри, потім зняв їх, роздивився вже неозброєним поглядом, хукнув на скельця, витер картатою хустинкою, яку поклав на картуза, знову повернув їх на перенісся. – Чотовий Східняк. Познайомились.

– Я розумію, мою справу вирішили, – сказав Коломієць.

– Що ви розумієте? Як саме вирішили?

Максим не чекав такого, відповідь знайшлася не відразу. Поки шукав, вартовий зняв кайданки й вийшов. Сідати арештант не поспішав, потер кисті рук, вже звично торкнувся кінчиком язика скалка зуба в роті, скривився.

– Що?

– Вибили. Тобто, зламали.

– Зламали?

– Ага. Зуб. Старалися.

– Погано старалися. Хоча добре, що докладають зусиль. – Відразу, без переходу, голомозий знову виплюнув ті самі запитання: – То що ви розумієте, Коломійцю, і як саме вирішили вашу справу?

– І прізвище моє знаєте.

– Я – референт окружного відділу СБ. Мене називають Андрусем. Знати про подібні речі входить до кола моїх службових обов’язків. Присядьте, маю розмову.

– Та я думаю. Аби не хотіли побалакати, то не гукали б.

Андрусів голос звучав хрипкувато, ламано, ніби в підлітка.

– Не раджу вам тут і тепер гарикатися, Коломійцю. Бо все для вас іще може помінятися. І досі не почув, чому вас тримають тут.

– Ви ж усе знаєте.

– Хочу почути від вас.

Коломієць присів на грубо збиту дерев’яну лавку.

– Добре. Мені вибили зуб і зламали ребро, намагаючись переконати: я – зрадник. Або щонайменше схильний до цього. У того, хто вирішив заарештувати мене, мабуть, були для того свої причини. Зі мною працювали старанно, але щось дуже коротко, як я вже потім зрозумів. Відтак чіпати перестали, хоча під вартою лишили. Це, пане Андрусь, може означати лише одне: конфлікт інтересів.

– Чиїх інтересів?

– Отут – Бог його знає! – Максим розвів руками. – Нехай би моя провина не викликала сумнівів, а те, що я не признаюся, – так ніхто не признається. У такому разі мене або передають кудись для подальшої розробки, або карають тут, далеко ходити не треба. Інший варіант: сталася помилка. У мирний час – згоден, прикра. Під час війни – доволі звичайна, нічого особливого. За таких обставин випускають навіть у системі енкаведе. Не так часто практикують, та все ж. Проте я в підвішеному стані. Мене вже не допитують, але я ще не на волі. Отже, хтось десь має інтерес, так чи ні?

Переплівши пальці рук, Андрусь поворушив ними, хруснувши.

– Уже був сумний досвід залучати уродженців східних областей до стратегічно важливих бойових операцій, – мовив нарешті. – До того ж саме ваша біографія вимагала додаткових, спеціальних перевірок.

– Чим це я такий особливий?

– Служили в совіцькій міліції. Навіть були в комуністичній партії.

– У нас у міліції безпартійних не тримають.

– У вас? – швидко запитав Андрусь, подавшись уперед. – Де це – у вас?

– Та не ловіть за язика! – відповів Коломієць. – Так, у нас, на Полтавщині. Чудово знаєте, що та частина України захоплена більшовиками раніше. Референтура пропаганди випускає не одну брошуру, на цьому будується будь-яка агітація на користь визвольного руху. Людина, пане Андрусь, завжди називає своїм місце, де народилася. Хай той край не має нашої влади… Але ж цей терен так само не під нашою владою.

– Демагогія.

– Нехай собі. Говорю, як знаю.

– Гаразд. – Андрусь випростався, розправив плечі. – Мусите розуміти, як тут ставляться до колишніх міліціянтів і партійних.

– Партквиток поносив менше року. З комуністів виписали після арешту. Сидів я за те, що застрелив офіцера міліції. До речі – партійця зі стажем.

– Читав у вашому поясненні, – кивнув Андрусь. – Потім ви добровільно погодилися бути диверсантом. Вам мали пояснити, з ким будете тут воювати.

– З німцями, – парирував Максим. – Повстанська армія теж воювала з німцями. Я відразу перейшов на бік…

Андрусь жестом перервав його.

– Так і є, перейшли. Проте – лише через обставини, що склалися. Аби все пішло для вас інакше, Коломійцю, ви напевне воювали б зі своїми, українцями.

– Цього не знає ніхто. Навіть ви. Ми виходимо з того, що маємо, хіба не логічно?

– Ні, – відрізав Андрусь. – Тепер рахуємо кожну людину. Тим більше, якщо є намір довірити такому, як ви, важливу місію.

Тепер уперед подався Коломієць.

– Такому, як я, – чи мені?

– Маємо зважувати кожне подібне рішення.

– Про що мова?

Андрусь випростався, повів плечима, знову поправив окуляри, пройшовся від стіни до стіни.

– Ви знаєте Схід України краще, ніж я чи будь-хто інший із народжених тут. Ви вже маєте непоганий послужний список. Проте біографія – суперечлива. Ви можете виявитися глибоко законспірованим агентом.

– Тю! Та це ж дурня повна!

– Ні, – мовив голомозий сухо. – Всякий, хто побував у кабінеті наодинці з офіцером НКВС, так, як оце ви, вже не викликає цілковитої довіри. Навіть якщо ви весь цей час воюєте з ними. Ось нещодавно намагалися врятувати одного, погрожували зброєю побратимові. Через совіцького офіцера могли вбити нашого.

– Та не збирався я нікого вбивати! Навпаки, полонених слід доставляти живими!

– І це ви писали, а я читав, – кивнув Андрусь. – Зрозумійте правильно: з таких ніби дрібних деталей складаються небажані ні для кого картини. З вами, друже Східняк, від самого початку все було дуже непросто. Змогли опитати кількох із тих, хто знав вас раніше. Хоча більшість побратимів загинула.

– Скажіть іще, що я, радянський агент, замітаю отак сліди! – вибухнув Максим. – Як ще Дунай до такого не додумався!

– До Дуная ще повернемося. Поки мова про вас.

– Ми вже добрих півгодини товчемо воду в ступі. Мені або довіряють, або ні. Я або перевірений, або перевірка виявила, що чотовий Східняк – прихований ворог. Так чи так.

Андрусь зупинився.

– Нещодавно Головний провід збирався на нараду. Ухвалене рішення поновити відрядження рейдових груп у глибокий тил ворога. Мета – закріплюватися, знаходити й вербувати невдоволених московським режимом людей. Готувати збройне повстання у віддаленій перспективі. У найближчій – розгорнути інформаційну, агітаційну, просвітницьку роботу серед заляканого, введеного в оману українського населення Центральної, Східної, Північної України. Крім того, передбачене проведення диверсійно-терористичної роботи. Фронт відходить на Захід, за всіма припущеннями – до кінця цього року перетне кордон. Тоді Схід Європи скуштує комуністичного раю так само, як два десятки років смакує ним Схід України. Тут, на цих землях, ми теж знаємо, що таке совіцька влада. Але поки ми єдині, хто має сили боротися й чинити опір.

– Чому?

– Та, інша Україна занапащена й упокорена страшним голодом і терором. Визвольний рух там ледь жевріє. Наша перевага – війна, яка ще триває. Вона хоч як виснажує Москву. Але лояльнішим Сталін до східних українців не став. За зібраними відомостями, всі вони записані в зрадники, бо кілька років перебували під німцями. Цього не пробачають, хоч це і не їхня вина.

– Хіба тут, у референтурі, чинять не так само? – зауважив Коломієць. – Я східняк, був під Совітами, працював на них. Отже, зрадник, щонайменше – підозріла особа.

Андрусь знову зняв, протер і почепив назад окуляри.

– То інше.

– Аж ніяк!

– Інше, – відчеканив референт. – І досить, то не є предметом нашої розмови. Так зване звільнення, про яке сурмить московська пропаганда, насправді є тим самим рабством. Була надія на німців, вони ніби обіцяли свободу, та вона швидко й давно здиміла. Люди злі, але в них мало досвіду організованої збройної боротьби. Тож завдання кожної окремої рейдової групи – підготувати ґрунт, знайти однодумців, створити глибоко законспіроване збройне підпілля. Разом з тим – залишити по собі бази для регулярних повстанчих підрозділів. Коли надійде наказ, повстання буде ударом у спину Червоній армії. А в писок вони дістануть від тих, кого почнуть упокорювати й поневолювати, – більше вони нічого робити не вміють.

– Про кого мова?

– Народи Східної Європи, – зараз Андрусь говорив дуже впевнено, ніби про наперед узгоджене й остаточно вирішене питання. – Нас підтримають у боротьбі проти комуністичної тиранії. Після Гітлера той, європейський, світ не захоче мати на собі Сталіна. Спершу його руками ламаємо хребет німцям, потім, усі разом, добиваємо комуністів. Ось такий намір задекларовано, друже Східняк.

Тепер промовчав Коломієць, примружившись і перетравлюючи почуте.

– У райони Києва, Житомира й Чернігова найближчим часом буде відправлено кілька десятків боївок. Задля мобільності – нечисельні, до десяти осіб. Ваша кандидатура цілком підходить, аби ви очолили одну з них. Комплектувати відділ слід з огляду на те, що частина вояків теж має відчувати місцеву специфіку.

– Про східняків мова?

– Саме так.

– І я сам збираю групу?

– Берете на себе відповідальність за кожного.

– Тобто, довіра до східняків усе ж є і вони не вважаються зрадниками?

– Питання найскладніше. Є рішення й щодо цього. Зокрема – щодо вашої групи.

Ззовні шарпонули й прочинили важкі двері.

– Дозвольте, друже Андрусь?

Знайомий голос.

А бодай його!

Коломієць повернувся, зустрівся поглядом з Дунаєм – той саме звикав до тьмяного освітлення.

– Заходь, друже Дунаю, – кивнув голомозий референт. – Ось вам наочна відповідь, друже Східняк.

– Відповідь?

Максим усе зрозумів, та мав хоч якось реагувати.

– Дунай буде з вами. Керуєте боївкою ви, але рішення узгоджуєте з ним. Таке страхування. Нема ради, маємо війну.