Читать книгу Багряний рейд - Андрій Кокотюха - Страница 6

Майя саме рубала дрова, коли почулося гуркання.

Вона безпомильно визначила, хто їде. Ніхто, крім дільничного, в їхньому селі мотоцикла не мав. З паливом їй посприяв він же, молодший лейтенант Юрій Гордієнко.

Сільське начальство не знало, як ставитися до колишньої працівниці Макарівського окружного комісаріату. Голова виділив Майю серед інших, почав утискати, а коли вона спробувала розібратися – порадив сидіти тихо для власної ж користі. Про всяк випадок вирішив не давати їй роботи в селі, хоча всі місцеві жителі працювали на окупаційну владу. Про дрова їй тим більше можна було забути. Добре, що дільничний підпорядковувався не йому, а УНКВС, тож Гордієнко оформив її до себе діловодом. Вона робила всю паперову роботу, отримувала пайок, годувалася з городу і більше нічого від нинішнього часу не хотіла.

Хіба Гордієнко почав виявляти чоловічий інтерес. Власне, він завжди його мав. Бо чарівників не буває, не дарма взяв самотню молоду жінку під опіку.

Дільничному недавно виповнилося тридцять років, і в Королівку його призначили. Майя знала історію Гордієнка з перших вуст, і нічого дивного в ній не бачила. Звичайний, навіть досить характерний випадок воєнної доби – вчорашній партизан не захотів іти далі на фронт із регулярною армією, тож доклав максимальних зусиль, аби лишитися в тилу сільським дільничним.

Вони познайомилися влітку, коли Гордієнко отримав призначення й обхо`див усі хати, знайомлячись та проводячи інструктаж. Він прийняв справи після того, як бандити розстріляли його попередника, кульгавого лейтенанта Шевцова. Як і чому фронтовик після шпиталю опинився у них у Королівці дільничним, Майя й гадки не мала, бо Шевцов, здавалося, ховався від людей. Бачили його не часто, подейкували – у шпиталі отримав звістку про загибель усієї родини, почав втрачати над собою контроль, багато пив. Тому, кажуть, застрелили міліціонера не в бою – люди Щербаня заскочили його п’яним.

Так чи інакше, довго без представника закону Королівку не лишали. Наступного дня після обходу Гордієнко під вечір постукав до неї, виклав на стіл кільце копченої ковбаси, чвертку хліба й флягу з самогоном, одразу заявив – знайшов як не рідну, то вже напевне близьку душу, випив і майже годину розказував про себе. Майя слухала з ввічливості, терпляче, смердючу міцну каламутну рідину лише пригублювала. А Юрій, чи, як він дуже просив називати його наодинці, Юрко, повідав: сам родом з Путивля, працював на МТС, був мобілізований шофером. Під Черніговом його частина потрапила в оточення, вчасно встиг скрутити кермо, вистрибнув із кабіни, погнав до найближчого лісу. За ним – бійці, що сиділи в кузові. Поки добігли, командира вбили. Уцілів лише їхній невеличкий гурт, долею решти тоді не переймався.

Вони блукали два дні, аж доки не вийшли на невеличке село, де назвалися партизанським загоном. Місцевих, вочевидь, окруженці вже не раз лякали. Тому селяни взяли втікачів на забезпечення – далі від гріха. Їм передавали в ліс той мінімум харчів, який могли собі дозволити. Тим часом окруженці вибрали з-поміж себе командира. До того все вирішували колективно, але тепер, коли вже назвалися військовим підрозділом, треба було комусь одному передати не так повноту влади, як повноваження вести переговори й виступати від загального імені. Офіцерів, сержантів, навіть єфрейторів у товаристві не було, тож повелися демократично: тягнули палички з пілотки. Старшим мав стати власник короткої, випало Гордієнкові.

Своєю владою Юрій прийняв перше рішення: закопатися в землю й перезимувати так. Населення уклінно просило партизанів не стріляти німців та поліцаїв, бо селяни не хотіли накликати біду – боялися карателів. Захисників харчували фактично в обмін на те, аби сиділи тихо й нікого не займали. Згодом – Гордієнко дізнався про це вже після вигнання звідти німців – частину тамтешніх жителів, котрих тягали за роботу на окупанта, виправдали та залишили в спокої, бо ті довели зв’язок із партизанами.

Навесні сорок другого відносний спокій окруженців порушив справжній загін. «Нас мало не постріляли», – сказав дільничний, наливаючи собі чергову порцію, й відразу розтлумачив: розвідка, яка їх випасла, не знала, що за одні, тож вирішила перевірити. А команда Гордієнка всі ці місяці щасливо уникала бойових зіткнень, через те ніхто не розібрався до пуття, з ким має справу. Почали стріляти один в одного, з обох боків поклали бійців, аж поки не розібралися, що до чого. Коли Гордієнка з залишками підлеглих привели до партизанського командира, Юрій назвався старшим, інші – підтвердили, а селяни не приховували: без малого шість місяців годували своїх захисників. Група Гордієнка влилася в більший підрозділ, про них доповіли в центральний партизанський штаб, приписавши низку уявних подвигів для солідності, і за короткий час Гордієнка представили до позачергового військового звання. Коли вже справді командир, то маєш бути офіцером.

Минулої осені, коли Червона армія наступала на Київ, тутешні партизани били по тилах. Командира роти, молодшого лейтенанта Гордієнка поранили в бік, ще одна куля прострелила плече. У шпиталі разом з іншими отримав медаль «За відвагу», а коли справа йшла до виписки – сам попросився дільничним у Королівку.

Це дозволило лишитися в тилу.

Майя досі не вирішила, подобається їй Юрій справді чи це в неї такий жіночий інстинкт – тягнутися до чоловіка, котрий має захистити. За два роки під німцями вона навчилася дбати про себе сама і відчувала себе старшою щонайменше на десять років від справжнього віку. Не була святою, але й не падала нижче, ніж того вимагали обставини. Працюючи в управі, отримувала пайок, не голодувала, але за цей час дозволила собі підтримувати зв’язок з чоловіком з апарату бургомістра. Це відсікало зазіхання як німецьких офіцерів, так і чинів кущової поліції.

Встановивши для себе планку дозволеного, Майя ці два роки не опускала її. Попервах мала надію: зв’язок ще може допомогти в підпільній роботі, якщо хтось-таки прийде до неї, скаже пароль і дасть завдання. З літа сорок другого, коли німці посунули до Волги, надія на те, що про неї взагалі хтось пам’ятає, зникла. Тому сама собі дала завдання – протриматися, вижити, не робити різких рухів, діяти за обставинами.

У новому дільничному побачила близьку душу. Вислухавши його чи то сповідь, чи то звіт, Майя Зозуля зрозуміла те, що Гордієнко старанно приховував і в чому не хотів признаватися навіть собі, наодинці.

Він не хотів воювати.

Хоча навряд чи був боягузом чи потенційним дезертиром. Юрій теж не робив різких рухів, а отримавши наказ – корився, бо під час війни інше автоматично робило з людини ворога з усіма наслідками. Гордієнко всі ці роки радів кожному прожитому дню, бо сьогодні знову вдалося не потрапити на очі тим, хто віддає накази й змушує ризикувати життям. Він не ліз у пекло без потреби, а якщо опинявся там – не намагався бути героєм, віддаючи таку можливість іншим. Ставши дільничним, Гордієнко домігся нарешті того, чого прагнув, коли прорвався з оточення й разом із товаришами зачаївся в лісі: аби ця війна нарешті скінчилася саме для нього.

Майї теж не хотілося більше війни.

І вона розуміла: яким би не був Юрій Гордієнко, він нікому не дозволить повертати війну туди, куди він від неї – назвемо речі своїми іменами! – втік.

Через те, маючи хай маленьку, але владу, дільничний готовий був нещадно карати всякого, хто захоче порушити його спокій. Той спокій, який єдино можливий в тилу, коли фронт відсувається далі на Захід, війна триває, коли скінчиться – не ясно, і закони воєнного часу дають йому ширші можливості, ніж у мирний час.

Більше влади.

Майя називала це так. І у своєму становищі не бачила іншого виходу, крім як дозволити міліціонерові дбати про себе.

Тому всміхнулася назустріч Гордієнкові, розпрямилася й так сильно, як могла, всадила сокиру в колоду.

– Справляєшся?

– Сам бачиш.

– Ану, дай я.

Майя відступила. Скинувши шоферську шкірянку, вдягнуту на гімнастерку з офіцерськими погонами, Гордієнко поправив ремені портупеї. Оцінивши купу дров хазяйським поглядом, він зняв кашкета й надів на Майю. Та напівжартома відкозиряла йому, зробила ще кілька кроків назад.

Поплювавши на долоні, Гордієнко взявся за топорище, підхопив кострубате поліно, прилаштував його насторч, притримав рукою. Перехопив сокиру вже обома руками, примружив одне око, цілячись та прораховуючи напрямок удару, потому голосну хукнув і рубонув. Сокира застрягла в поліні, дроворуб рвучко підняв її, знову вдарив низом поліна об колоду, за третім разом перевернув, лупонувши обухом.

Розкололося аж тепер.

Юрій розрубав кожну половинку ще навпіл, тепер уже пішло легше. Упоравшись, відкинув носаком кирзача готові дрова ближче до купи, торкнувся великим пальцем леза, потім без страху надавив усією долонею, скривився.

– Тупа.

– Так нагостри.

– Давай чим – запросто.

– Бруска в хазяйстві нема. – Майя розвела руками. – А дрова потрібні. Пічку топити, їсти варити. Та й холоди, кажуть, цього року прийдуть уже на початку жовтня.

– Я тобі ще організую. – Гордієнко підхопив нове поліно, підкинув на руці, розрубувати не спішив. – Вугілля теж роздобуду.

– Для мене не дадуть. Особливо тепер. Усе село знає, що мене тягали до Фоміна.

– Не тягали, – виправив Юрій. – Ти знаєш, як воно, коли справді тягають. Ще й краще за мене. Викликали повісткою.

– Могла не повернутися.

Прилаштувавши поліно, Гордієнко розрубав і його, цього разу – з другого удару, потім застромив сокиру в колоду.

– Я прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.

– А простіше?

– Куди вже простіше.

Гордієнко присів на краєчок колоди, видобув кисет, папірці, спритно зробив самокрутку, крутнув коліщатко саморобної «катюші»[15], глянув на вогник, але підкурювати не спішив.

– У Фоміна – чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.

– Ага, – кивнула Майя. – Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?

Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.

– Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.

– Здогадуюсь. Нічого дивного. – Майя знизала плечима. – Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.

– Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.

– Чому? – слухняно спитала Майя.

– Її загребли раніше. Прізвище пам’ятаєш?

– Улянич Тетяна, – відповіла, ніби рапортувала.

– Отак відразу впізнала?

– Знаєш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала – раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.

– Зате пам’ять хороша, – гмикнув Гордієнко. – Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні господарі. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влітку сорок першого.

– Пред’явили права на житло. Улянич проти. Зрозуміло, ситуація знайома. А я тут до чого?

– Не спіши, зараз все стане ясно. Господарі квартири – родина Буховерів, кравець Аркадій Наумович і його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозуміло, чому єврейська родина втекла подалі. Зрозуміло, чому Буховери повернулися аж за рік після звільнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не поміняється і німці назад не повернуться. Де вони сиділи весь цей час – мені все одно. Кажуть, люди заслужені, обшивали в евакуації командирів, офіцерів НКВС та їхніх дружин, артистів евакуйованих театрів, працювали для якоїсь кіностудії, то вже деталі. Важливо інше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич ніби пропонували інше, та вона вперлася. Ось тут найцікавіше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об її голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тікають, потім повертаються! Усі права – жидам, а не українцям! Навіть росіянам таких прав нема! Скільки можна терпіти цих пархатих!»

Юрій говорив спокійно, розмірено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненість підказувала Майї: дільничний не перебільшує і не прибріхує.

– Тепер твоя Улянич замість ордера на нове житло отримає справу як ворожий агент.

– Німецький? – уточнила Майя.

– Не знаю. Ворожий, – знизав плечима Гордієнко.

– Хіба є інші вороги?

– Не тягни мене за язика, – буркнув дільничний. – Сама знаєш. Є ті, хто небезпечніший за німців тепер. Хоч би бандерівські банди. Забула, як навесні тут виявили їхніх попів, у Мотижині? Визнали себе членами цієї їхньої ОУН. Готували базу для антирадянського повстання. Таємні служби проводили. Автокефали чи як їх там.

– Чула. Як це пов’язано?

– Не будь наївною, Майко. Комусь пасує, тобі – ні. Усе пов’язане. Логічний ланцюжок. Пригадай, які тут у той час бої по лісах були. Люди думали – фронт сюди прорвався. А то, виявляється, бандерівські рейди по наших тилах.

– Придушили.

– Їх не задушиш, – мовив Юрій багатозначно. – Читай газети. Не передовиці, а там, де дрібніші колонки. На Західній Україні антирадянська пропаганда дика, шалена, потужна. Там, кажуть, більша частина населення озброєна і тільки й чекає команди. Чув, там у окремих місцях наші змушені тримати цілі гарнізони. А сили на фронті потрібні. Бандерівці ж відтягують їх на себе. Отже, працюють на німців. Як і весь цей час на них працювали. Буржуазний націоналізм, отак це називається.

– Про це я наслухана, не глуха, – відрізала Майя, але відчула – надто різко, тож швидко пом’якшила тон: – Юрку, ти там біля начальства справді ближче. Вас на нарадах просвіщають. Знаєш більше. Поясни, до чого тут Тетяна Улянич. І я заразом.

– Ти перебиваєш, – дорікнув Гордієнко. – Я ж тобі від самого початку розказую, як шкільні вчителі. Словом, бандерівці-західняки ніяк не заспокояться. Не вдалося взяти нас наскоком, із тилу – ведуть тут свою націоналістичну пропаганду тихою сапою. Серед іншого, як нам розтлумачили, спекулюють на єврейському питанні. Накручують людей проти єврейського населення. Чула ж слово «жидокомуністи»?

– Було. Німецька пропаганда.

– Байдуже, чия, – відмахнувся Юрій. – Головне, комуністична, читай – радянська влада називається в них жидівською. Провокуєш ненависть до єврейської нації – це водночас і ненависть до нашої справедливої влади. Є ще один момент, зовсім недавно до нас довели: світовий сіонізм може на цьому ґрунті піднятися.

Майї остаточно запаморочилося в голові.

– Тепер ти мене зовсім заплутав. Перескакуєш з п’ятого на десяте. До чого тут ще й сіонізм?

– До всього, – слова знову прозвучали багатозначно, а сам Гордієнко виглядав утаємниченою, отже, дуже важливою персоною. – Розпалювання ненависті до єврейської нації грає сіоністам на руку. Бач, усе ніби сходиться: євреї навколо при високих посадах та мають привілеї, бо радянська влада їх захищає. Висновок: влада справді єврейська. Але ж це не так, Майко! Проте піди доведи це агентам світового сіонізму, які починають волати про те, як на звільнених від німців територіях громадяни переслідують євреїв, а органи правопорядку не чухаються. Усе це – питання політичне, працює проти нас. Тому органи, той самий Фомін, змушені реагувати. І виявляти як тих, хто провокує антисемітські настрої, так і тих, хто з цього користається. Он артисти вже пишуть товаришеві Сталіну листи, аби від керівництва Україною відсторонили товариша Хрущова. Мовляв, сприяє міжнаціональній гризні.

Заплющивши очі, Майя стиснула двома пальцями скроні, намагаючись хоч так зібрати рій думок докупи. Постоявши так, розплющила, глянула на дільничного, котрий саме підвівся і знову взявся за сокиру.

– Отже, громадянка Улянич потрапила під боротьбу з агентами націоналістів та сіоністів? Чорт знає що, Юрку. Вона не може одночасно працювати на дві структури.

– Майко, ніхто ще не довів, що твоя Улянич працює хоча б на одну. Вона може повторювати чужі слова, потрапити під вплив пропаганди. Або справді мати якісь зв’язки, хай непрямі. Так чи інакше, розібратися треба, згодна?

– Ну… так… Мабуть… Треба, звісно треба.

– Тому її забрали. А Улянич, не будь дурна, відразу почала активно допомагати слідству. Мовляв, не тих берете, товариші. Є така Майя Зозуля, вражина прихована, на німців працювала, з колаборантами спала, досі на волі, хоч наша влада вже майже як рік повернулася. Де вона тебе побачила в місті – не скажу.

– На базарі, не інакше.

– Може, й так. Але тепер зрозуміла, чому тебе висмикнув Фомін?

– Побічна жертва націоналістичної агентури, – криво посміхнулася Майя.

– Дарма либишся, – зауважив дільничний. – Усі ці процеси дуже серйозні. Ти в них – така сама піщинка, як і ота Улянич. Добре, я постукав у потрібні двері, а то б довго ще не випустили. І хтозна, чи випустили б узагалі. Поїхала б у телячому вагоні на Донбас, вугілля довбати, – на цих словах Гордієнко теж гмикнув. – Бач, як воно. З палива почали, до палива повернулися. Роздобуду тобі вугілля. Небагато, але трохи відвантажу.

Знову замахнувшись, він увігнав сокиру точно в середину колодки.

– І брусок захоплю. З тупою сокирою – не життя. Взагалі…

– Що?

– Нічого. Тепер ти знаєш всі розкла`ди, Майко. Відомості не секретні. Але вкупі ти їх інакше, як від мене, не мала б, звідки отримати. Думай, аналізуй, роби висновки. Тримайся потрібних людей. Проживемо.

– Переживемо, – поправила Майя.

Гордієнко вже не слухав її – йшов з двору, на ходу вдягаючи шкірянку.