Читать книгу Колекція гадів (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 5

Вийшли в місто – і втома кудись поділася.

Максим і Оксана бачили такі старі вузенькі бруковані вулиці хіба що в фільмах про лицарів та драконів. Денис частіше дивився футбол, ніж художні фільми. Але навіть він свого часу натрапив у якійсь святковій програмі на кіно про пригоди д’Артаньяна і трьох мушкетерів, від якого не зміг відірватися, – надто захопили сцени поєдинків на шпагах. Мушкетери та гвардійці кардинала ганялися один за одним на схожих вуличках, і Черненко зловив себе на думці, що сам готовий взяти шпагу і кинутися захищати чиюсь поругану честь.

Назви він теж намагався запам’ятати: площа Міцкевича, вулиця Руська, вулиця Вірменська, площа Підкови, площа Катедральна, вулиця Шевська, площа Ринок, Порохова вежа, знову площа Ринок. І в Дениса, і в Максима, і в Оксани склалося враження, що тут, у Львові, куди б хто не пішов, неодмінно вийде з якогось боку цієї площі з її ратушею та цікавими затишними двориками. Де львів’яни та туристи, яких улітку блукало центром досить багато, неквапом пили каву і час від часу крутили головами на всі боки.

– Вони всі чекають, що зараз бруківкою процокають кінські копита і на площу в’їде загін озброєних середньовічних вершників, – промовив Максим.

– Нічого собі! – здивувалася Мавка. – Ти, я бачу, поет!

– Чесне слово – жодного вірша за життя не склав, – признався Білан. – Просто ділюся своїми враженнями та відчуттями, ось і все.

– Мабуть, це тому, що ти тут у гостях, – припустила Мавка. – Знаєш, я через цю площу і взагалі – Львовом – уже сто років ходжу. І нічого такого…

– Сто років! – не стримався Максим. – А чому не двісті?

– А чому ти смієшся? – образилася за подругу Оксана. – До твого відома, Максиме Білан, я в Києві теж усе життя живу. Не важливо, скільки там того життя вже минуло. І мені теж іноді здається, що все життя – це сто років.

– Ні, ти почекай, почекай! – завівся Максим, і Денисові раптом перестало бути цікаво з ними.

От народ! Ні щоб просто так ходити, роздивлятися, обмінюватися враженнями. Треба кожному свій величезний розум показати. Ось тепер заведуться невідомо довкола чого, та ще і його почнуть у свої мудрі розмови втягувати. Ну їх, краще самому погуляти.

Скориставшись тим, що Білан і дівчата справді серйозно захопилися занудною розмовою, Денис відійшов спочатку на кілька кроків далі, потім – взагалі на кілька метрів. Тоді перетнув трамвайну колію і наблизився до кам’яних левів біля ратуші, аби роздивитися їх краще.

Простягнув руку. Торкнувся гриви того, що сидів ближче до нього. Провів долонею по хижій пащі, яка ніколи нікого не вкусить.

– Хлопчику! – почулося за спиною.

Черненко озирнувся. До нього підходив із фотоапаратом у руці приязний чоловік у джинсах і яскравій тенісці.

– Ти місцевий, хлопчику? – запитав чоловік.

– Ні. Типу турист, – відповів Черненко.

– О, і ми теж туристи! – чомусь зрадів чоловік і кивнув на двох дівчат, старшу і меншу, що примостилися біля якоїсь скульптури. – Клацни нас, га? Просто натисни ось сюди, – він показав. – А потім я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!

– Та запросто, – знизав плечима Денис. – Я і так, без нічого, зможу.

Чоловік підтюпцем побіг до своїх дочок, став між ними, крикнув Денисові:

– Так старайся, аби площі більше в об’єктив улізло!

Легко сказати – більше площі… Денис націлив видошукач так, аби чоловік із доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам’ятники та бруківка – в лівому.

– Увага! – попередив він голосно. – Пташка вилітає! Раз! Два!…

– Три! – гаркнув хтось над головою.

Від несподіванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.

І побачив над собою вусатого міліціонера з суворим поглядом. Поруч із ним стояло худеньке дівча в широких шортах, а за нею – кирпатий молодий чоловік.

– Твій апарат? – у запитанні міліціонера брязнуло залізо.

– Їхній, – Денис кивнув на туриста з дочками.

– Добре хоч визнаєш. Поверни і ходімо зі мною. Вірніше, – вусатий міліціонер озирнувся на дівчинку і кирпатого, – з нами.

Тим часом кирпатий стиснув дівчинку за плече.

– Точно він? Ти не помилилася?

– Він, – дівчинка відповіла впевнено, та очі від Черненка відводила.

– У чому тут справа? – поцікавився наспілий турист.

– Ваш? – міліціонер взяв фотоапарат із Денисової руки.

– Ну, мій… А в чому…

– Ви, пане, самі дали його цьому хлопцеві? – перебив туриста міліціонер.

– Звичайно. Попросив сфотографувати, а…

– Гроші ваші цілі? – чомусь поцікавився міліціонер.

Явно заскочений таким несподіваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанів, видобув звідти гаманець, розкрив його. Обличчя просвітліло.

– Всі. Все в порядку. А з якої…

– У такому разі прошу взяти фотоапарат і не заважати, – перервав міліціонер. – Це добре, що все ваше при вас. Бо півгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цієї дівчини гроші. Рівно сто гривень. Сума як для такого хлопчиська досить пристойна. Видно, на площі Ринок робоче місце цього злодюжки.