Читать книгу Чорт зна що. Запропаща душа - Антология, Питер Хёг - Страница 14

Діло це давнє і доволі голосне. Вперше я почув про нього в другій половині 60-х років у містечку Вовчанську на Харківщині. Містечко те було задрипане, забите і сполучалося лише з одним Харковом, а далі й дороги жодної не було, просто кінець світу, але в його повіті проживало чимало заможних дідичів.

Місце нашої історії село Липці Харківського повіту, що за 28 верст від Харкова дорогою до Білгорода. Не раз я чував від очевидців оповіді про надприродні події в Липцях, свідками яких була понад тисяча люду і якби не достовірні люди передавали, думав би, що байка. З віком деталі тих оповідок випарувалися з памяті, але так сталося, що зустрівся з полковником, з яким учився в школі.

Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Різдво 1892 року. Побесідували ми з ним аж за північ, згадавши юнацькі роки. Розповідаючи деталі своїх перших кроків на офіцерській службі, він згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.

– Там, де відбулася надприродна подія? – запитав я.

– Це ти про ту чортівню?

– Отже, й ти чув.

– Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив і навіть був одним з учасників охоронної варти.

– Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно і вже мало що пригадую

Полковник за своїм звичаєм закурив папіросу, підкрутив свої ріденькі вусики і став оповідати:

– На околиці села стояв кам’яний, критий соломою, дім на 6–7 кімнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чолов’яга дебелий, похилого віку, сивий, але ще доволі жвавий, енергійний. Він був одружений, визначався діловитістю, гостинністю і хоробрістю. Прожив він у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 році в будинку стало відбуватися щось дивовижне. То невідомий стукіт лунає, то галас, а далі – і ще гірше: ото готується обід, а горщик з борщем вискочить із печі, гугупне на підлогу і – на друзки. Пательня з печенею вилізе, підніметься в повітря, помандрує уздовж стін і хрусь! Що за оказія! Підібрали черепки, витерли підлогу, поставили в піч другий горщик – знову те саме! Зостався майор із сім’єю без обіду, перекусили там чогось насухо і чекають, що ж то далі буде.

Завтра нічого, спокійно, а за кілька днів та сама історія. Покликав майор священика молебень відслужити, окропили дім, та й це не помогло. І стукіт, і галас, і в печі ніщо не всидить, вилізає. Геть біда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетує нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простіше – кинути зачарований дім і переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.

– Брешеш, – каже, – не ти мене, а я тебе вижену!

Частенько доводилося голодувати його сім’ї, а він водно не піддається. З весни 63-го стало ще гірше. Якось відчинилися двері в льосі і вилізла звідти діжка з огірками, крутнулась у повітрі, та як гримнеться – на друзки, а огірки розсипалися по всьому двору. Наступного дня вилізає діжка з капустою, а за нею і все решта, що в льосі було, нічого з запасів не залишилося.

А майор знай тільки твердить: «Брешеш, не здолаєш, з голоду здохну, а не піду, не піддамся такій-сякій капості».

Врешті справа дійшла і до поважніших збитків. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печі дрова, то вугіль так і летить на всі боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навіть таки пожежа спалахнула.

– І вогнем мене не виживеш, – приказував старий майор, – ти мені вогонь, а я тобі воду. Ще побачимо, чия взяла.

Та ба – боротьба виявилася не під силу. Вночі вибухнула друга пожежа, і бідний майор втратив усе своє майно та й сам ледве ногами накивав. А будинку нічого не зашкодило.

– Ну все, – зітхнув він, – здаюсь, перемогла нечисть. Донесення треба писати.

Написав бідолаха донесення, послав начальству і найняв інший будинок. У вересні 63-го наш ескадронний командир отримав наказ оточити дім і нікого звідти не випускати. Поставили пів ескадрону кроків за сто довкіл дому на конях в бойовій амуніції. Через пів доби – зміна, нова половина ескадрону. Простояли ми отак чотири доби – нічого, все тихо і з дому ніхто не виходить. На п’ятий день наїхало з Харкова начальство, губернатор, архієрей, слідчі, поліція і комісія з кількох університетських професорів.

Ну, думаю, кінець загадці, прибули люди науки, вони то швидко таємницю розкриють та вивільнять нас від безглуздого вартування.

Ясно, що тут збіглося чимало роззяв з усього села.

Ото почався молебень. Почався, та відразу й закінчився. Першим ділом з рук протодиякона вирвалося кадило і стало кружляти над головами присутніх, а потім настало таке, що не приведи Господи! Пролунав незрозумілий сильний гуркіт і з подвір’я зачарованого будинку вилетів град каміння, націлений так спритно, що кожен камінь попадав без промаху, кому в голову, кому в груди. Одні бігом, інші повзком кинулися тікати, і перед домом зосталися тільки ми, улани, в кінній лаві.

– Злізай! – скомандував командир.

Ескадрон спішився.

– Шаблі наголо! Бігом марш!

Побігли солдати, ось уже й біля воріт. Та так і стали, як укопані: зі всіх вікон бухнуло полум’я, полетіли палаючі поліна, і відновилася шалена кам’яна канонада. Сурмач дав відбій, і ми з опаленими і частково потовченими обличчями мусили відступити, хоч і не без задоволення. Та воно й не дивно, бо жодному солдату не хочеться битися з невідомим і невидимим ворогом.

Щойно ми відступили, і пожежа, і канонада самі собою припинилися, а дім і далі не постраждав.

Гості з Харкова роз’їхалися, комісія, склавши акт, теж, а нас знову поставили довкола зачаклованого будинку. Простояли ми ще днів шість. Намучилися, що страх. Де ж бо ото пів доби сидіти на конях без діла та ще весь час будучи напоготові: що ще та лиха сила може вчудити.

Нарешті один солдат не витримав та й каже: «А піду я, братці, туди, до неї, все одно пропадати доведеться!»

Пішов. Наближається до воріт – нічого, зайшов на двір, потім у дім і за кілька хвилин весело кричить в вікно: «Братці, пішла! Далебі пішла!»

Спішились кілька чоловік, пішли. І справді – пішла.

Тоді ж було ретельно обстежено усі приміщення, стіни, чи нема якого підземного ходу. Але нічого ніхто не знайшов. Тоді згідно наказу рознесли той дім по камінчику – і знову нічого підозрілого. Тим діло й закінчилося.

Зоставалося пустище з купою цегли, повз яке ніхто з селян не відважувався затемна ні пройти, ні проїхати.

Потім я не раз задумувався, що ж то було? І звідки цей град каміння брався, якщо в селі каміння не було ніде? Звідки бралися тисячі головешок, якщо дім цегляний, а нічого дерев’яного не було пошкоджене?

Нечиста сила – та й годі.