Читать книгу Чорт зна що. Запропаща душа - Антология, Питер Хёг - Страница 17

Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.

Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.

У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.

Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.

Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.

Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.

– Хіба ж не так я кажу? – питався у його старшина.

Той тільки щось собі замурчав.

Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.

Щось дмухнуло під самим носом у старшини – сірник погас… другий, третій…

Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:

– Н-не закурите.

– Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! – веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.

– Ні, не закурите… Бачте, вже чотири сірники стратили… о, п’ять, шість, сім… – лічив писар.

– Що за чудасія! – здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.

Затулився, як можна найщільніше, тернув – знов погас.

Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить, – аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер…

– Десять! – промовив писар. – Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…

– Антоне Агафоновичу! – лагідненько промовив старшина. – Це через те, що ви лічите: ось не лічіть – зразу закурю.

Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.

– Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! – промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.

Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:

– Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…

Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.

– Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти, – діловито став говорити він.

– Ум… – мурчить писар.

– А то як не зберем до першого, – помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки, – то знову поштрафують, як було минулого року. – Тут він стиха черкнув сірник.

– Ех-хе-хе! – позіхнув писар. – Двадцять вісім!

– Антоне Агафоновичу! – Писар мовчав.

Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.

– Всі сірники витратив і не закурив через вас! – промовив він сердито і глянув на писаря.

Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб… Очі заплющені – спить, навіть носом сопе… Тихенько потяг за віжки – коняка стала.

Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник… горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.

– Двадцять дев’ять! – крикнув над самим його ухом писар.

Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили – не тягнеться… Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!

Од злости в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.

– Трид… ой! – кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.

– Ото, щоб було тридцять, кругло! – чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.

– Тридцять один! – промовив він.

– Тридцять два! – ляснув його навідлі старшина.

– Тридцять три! – піднявшись з місця, по зашийках гепнув його писар.

– Тпру! – старшина зняв рукавиці.

– Тридцять чотири! – Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.

Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:

– Тридцять вісім!

– Тридцять дев’ять!..

…Коли діло добиралося до пів сотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ… та як завихрить, та як закурить, завищить… та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов…

1911