Читать книгу Чорт зна що. Запропаща душа - Антология, Питер Хёг - Страница 7

Давно, коли ще на Україні були гетьмани, в селі Млинки жив коваль Омелько Сивий з жінкою Мотрею. Як у Млинках, так і в околиці Омелько славився не стільки своєю роботою, скільки відвагою. Він і самого чорта не боявся. А не боявся його тому, що не мав звички лихословити.

Про те, як дізнався Омелько, що сей, хто не лихословить, не має чого боятися чорта, розповідав він сам, як вже поєтарівся, так…

Одного разу прийшов Омелько пізно вночі з корчми додому і, щоби не будити жінки, ліг спати в кузні. Довго чи коротко він спав, сего не пам’ятає, тілько якось чує, що йому зробилося тяжко, душно, неначе дим з сірки його душить.

Пробудившись, побачив: кузня освітлена, а о п’ять кроків далі стоїть чорт, світить очищами і скрегоче, наче голодний вовк, зубами. Хотів Омелько перехреститись, та руки не може підняти.

«Ну, – думає Омелько, – ось коли мені кінець прийшов».

Але так сталося: чорт поскреготав, поскреготав зубами, та й каже:

– Хотів, я, Омельку, над тобою насміятися, та сили не маю; а все тому, що ти не лихословиш.

Сказавши се, зник. Відтоді-то зробився Омелько таким відважним, якого і на світі не знайдеш.

Були свята. Мотря, жінка Омелька, пішла до свояків на сусідній хутір, а Омелько побалакавши з кумом в корчмі, вертав задуманий домів.

– Гляньте, хлопці, онде Омелько йде, – крикнув один парубок з громадки, що йшла супроти Омелька.

– Ну, і що? – зауважив другий, що прийшов до села Млинки з міста, де учився у маляра, що церкви малює.

– То, що він такий відважний, що й самого чорта не боїться.

– Ба треба знати, якого чорта; а то часом можна настрашитися добре.

– Та хіба чорти не однакі?

– Правда, що не однакі: одні страшніші, а инші – так собі чортенята. Якби Омелько побачив самого Дідька, то би на смерть перестрашився, – промовив маляр.

Треба спімнути: хоча він був ще учнем, але так добре умів малювати, що як намалює чоловіка, то такий справді є – кожний пізнає.

– Ну, сего не говори. Нашому Омелькові й Дідько нічо.

– Чи так?

– Направду.

– Ану побачимо.

– Як же ти побачиш?

– А так, коли Омелько засне, я намалюю в кузні на дверях чортів портрет.

– Ну, і що?

– Нічо. Прокинеться Омелько і, як побачить портрет, зі сну буде уважати його за самого чорта й настрашиться.

– Ану-ну!.. – далися чути голоси парубочі.

– Добре, тілько нехай кожен з вас за порядком стоїть під вікном кузні, щоби видіти, як настрашиться Омелько чортового образа.

– Добре, добре, – згодилися парубки.

Сказали, зробили. Як тілько Омелько захропів, маляр увійшов до кузні, намалював на дверях портрет чорта і підписав під ним, що се сам Дідько, а потому парубки стали за порядком підглядати Омелька через вікно. Не треба було довго чекати, кузня не була натоплена, а різдвяний мороз скоро вигнав хміль з Омелька. Прокинувся, потягнувся, позіхнув, протер очі, а побачивши чортів портрет, спросоння взяв його за самого чорта, і сказав:

– Еге, ти знова був ласкав прийти? – Портрет мовчав. – Якого чорта, прости Господи, ваша світлосте, з’явилися передо мною? Може, хочете мене своїм видом полохати? – Чортів портрет мовчав. «Е, то, певно, котрийсь хлопець перебрався за чорта і хоче мене наполохати», – подумав Омелько – і, схопивши поліно, крикнув: – Слухай ти, чортів сину: як звідси не заберешся, то диви, чим обірвеш. – І Омелько показав поліно. Чортів портрет не промовив і слова. – Ну, коли так, то стережи ж свою чортячу пику! – закричав Омелько й кинув поліно в двері з такою силою, що аж двері отворилися. – Еге, диви, яка кумедія, та се не справдешній чорт, лише намальований, тай ще як – хоч дай йому табаки понюхати, – мовив Омелько, стоячи перед чортовим портретом і хотів його стерти. Але тут його задержала гадка, хто ж це намалював портрет: чи сам чорт, чи хлопці? І що подумають собі ті, що намалювали, про його відвагу, якщо він його зітре?

– А щоби ви мазярі, – каже, – галушками вдавились, якщо ви християнські душі, а якщо се чорти намалювали, то… Ви гадаєте, що я настрашуся вашого портрета і замажу його? О, ні, проклятущі, я от що зроблю вашому портретові!..

Омелько плюнув у лице портрета і, показавши йому язика, ліг спати.

Прийшла Мотря. Увидівши чортів портрет, страх як перепудилася і зняла такий крик, що навіть Омелько збудився і, протираючи очі, розглянувся на всі сторони, думаючи, що кузня горить.

– Ой, лишенько! Ой, в боці коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! – йойкала Мотря.

– Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тілько чортів портрет! – промовив Омелько.

– Тепер і я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?

– Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, і самі чорти!

– Зітри його, чоловіче! Та не видиш, який він страшний?

– Що вже стерти, то таки не зітру.

– Та чому?

– А хоч би і тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, – відказав Омелько і знов плюнув на портрет чортовий.

І просила, і благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортів портрет. – Омелько стояв при свому.

Чортів портрет таки лишився на дверях кузні і був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечір, чи вдень – як тілько Омелько захоче плюнути, він обертається до портрета, плює йому в пику і ще налає його свинею, або собакою…

Страшним голосом скликував Дідько чортів; стіни пекла дрижали і мало що не повалилися. Чорти, трясучись та поховавши хвости, спішать до свого наставника і пана, а наблизившись на відповідну віддаль до його трону, б’ють поклони й стають в ряди по «чинах».

– В чиїм околі живе коваль Омелько?! – заревів Дідько.

Чорти мовчали і, глядячи один на другого, рушали раменами.

– До кого я говорю! Щоби хвости вам повідсихали! – ще грізніше заревів Дідько.

– В мо… мо… мо… їм, – запищав один чортик, ховаючись за инших.

– Ходи-но сюди! – гаркнув Дідько.

Трясучись та корчачись, колесом підкотився чорт до трону і присів перед ним на коліна.

– Хрест би тя побив, як ти міг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насміхався над нашим портретом?!

– Та… та… то… ох, всесвітлий і благородний владико темноти, сей Омелько такий відважний, що навіть нас, чортів, не боїться…

– А чому ж він нас не боїться?.. Га! – заревів Дідько.

Чорт затремтів і, лежачи біля його ніг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять ніякої капості.

– Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! – заревів Дідько так, що чорти зі страху поперевертались.

– Ви… ви… винен, – пропищав згрішилий чорт.

Але Дідько схопив його за язика і з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лікоть із рота. Чорт заскавулів, кинувся і завертівся вовчком.

Опісля схопив Дідько чорта за хвоста і став вертіти ним так скоро довкола своєї голови, як колесо вертиться у скоро їдучого воза. Пустивши хвоста, він схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав і, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши із рук роги, Дідько так промовив до винуватця:

– Пам’ятай, бабський язичку, собача пантарко, нужденна каліко, як ти мені не погубиш коваля Омелька, то відірву тобі язика, поламаю роги і прожену з-поміж чортів. Геть! – прокричав Дідько і, вхопивши чорта за ногу, шпурнув ним з пекла просто в село Млинки.

Нечувані речі почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишніх хуторах; лиш що візьме хто-небудь залізну річ до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру візьме в руки чоловік, а баба за коновки або відро, глянь – або зіпсуються, або поламаються. Потяглись цілою громадою млинківці і хуторяни до кузні Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.

Дуже втішився Омелько, що дістав так багато роботи і гаряче взявся до неї, але попрацювавши два дні, бачить, що роботи все більше і більше, кинув молот, і витираючи краплі поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.

– Здорові були, батечку, – крикнув циган, підходячи до Омелька, – я до вас, батьку.

– Чого потрібно?

– От знаєте, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.

– А, бодай! Тут і без тебе стілько роботи навалили, що не можу собі сам дати ради.

– Ей, батечку, будьте ласкаві справити.

– Забирайся! Не маю часу.

– Ну, то позвольте мені самому.

– А хіба ти коваль?

– Ба, та ще який! Ти такого із роду віка не бачив.

– Справді?

– Ось гляди.

– Та ви, цигани, всі хвалитись вмієте.

– Я без хвальби кажу, що ти такого коваля ніколи не видав.

– Ну, побачимо, – муркнув Омелько і, запровадивши цигана до кузні, сказав: – Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.

Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.

– Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.

– А що? – радісно усміхаючись, промовив циган.

– Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.

– Ну, що ж, то бери мене за робітника.

– Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.

– А що би ти мені дав?

– Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.

– От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові[1] від срібного. Запрацюємо срібного – один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.

Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.

– Ну, що пристаєш? – запитав циган.

– Та як, хіба жартуєш, чи що?

– А може, дорожуся? – усміхаючись злобно, поспитав циган.

«Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:

– Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.

І вдарили по руках.

– Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, – сказав циган і пішов.

«Певно, не прийде, батько його відмовить», – подумав Омелько і взявся до роботи.

На другій день дивиться, а циган вернувся та не сам, а з батьком. Робота в кузні закипіла. Батько показався ще луччим робітником, як син, а Омелько, дивлячись на їх роботу, тілько дивувався, а сам нічого не робив, лише рядив.

– Дайте спокій, пане майстре, ми собі дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, – сказав старий циган.

– Добре, добре, як зробите, я не від того, – промовив Омелько і вийшов до корчми по горілку.

Хоча й скоро ішов Омелько до корчми, однако ж робота в кузні йшла ще скорше. Що за два дні зробили б добрі робітники, те цигани зробили за пів години, а Омелько, вернувши з горілкою, тілько руками сплеснув.

– А що, батечку, добре заходимося коло діла? – поспитав, усміхаючись, циган.

– Та, аж страх, як добре.

– Почекай ще, то не таке увидиш.

– Ну, вип’ємо горілки, а потому якось буде.

Омелько почав циганів гостити горілкою, тай так погостилися, що Омелькові геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:

– Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.

– Ну?

– Направду.

– Та де? О! Неправда!

– О, та чого би-м казав неправду?

– Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?

– Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?

– Нема що і казати, діло дуже мудре, – згодився Омелько.

– Правда?

– Сину, – сказав старий циган, – наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на молодого.

– Не треба й просити, я без просьби годжуся; тілько то вже така робота, що хоча ти майстер на цілу губу, а такого діла не зробиш, – бурчав підпилий Омелько.

– Сам увидиш, – сказав циган, і поваливши батька на ковадло, взявся його кувати, наче яку підкову або сокиру.

Омелько і очі витріщив, і рота роззявив, і руки розложив від великого подиву. Якби не був п’яний, то, напевно, був би пізнав, що се щось не просте, але коли хміль гудів у його голові, то він тілько придивлявся, та дивувався до роботи цигана.

– Ну, дивись, батько вже готовий. Правда, що за моторний парубок: лише дівчині під пару! – усміхаючись, сказав циган, показуючи на батька, як той підводиться з ковадла таким парубком, що, як той каже, і написати і намалювати.

– Ну, і кумедія! – промовив Омелько.

– І-і, батьку! Хіба ще й не такі чуда водяться на білому світі? – промовив циган.

– Правду каже, – на сім світі багацько чудес, – згодився Омелько.

– Ну, що ж, давай тепер свою стару, нехай її перекую на молодицю.

Якби знов не горілка, то Омелько, напевно, би розважив: на якого чорта мені молодої жінки, коли я старий? Хіба на се, щоб вона мене покинула? Прожив я зо старою двадцять п’ять літ у спокою і злагоді, буду жити, як і перше. Але що в Омельковій голові хміль гуляв, то йому прийшла охота мати молоду жінку замість старої і, не дуже думаючи, крикнув:

– Ану, жінко, ходи сюди!

– Та чого хочеш, старий? – спитала жінка, ставши на порозі.

– Того, щоби ти зробилася зі старої молода, та іще така, щоби за тобою всі хлопці бігали, – промовив Омелько, поважно взявшись у боки.

– Чи ти здурів?

– Та де! От мій робітник, циган, перекує тебе в таку молодицю, що і сам сотник позавидує.

– А, бодай тебе! Не знати, що вигадав! Та хіба се можна мене перекувати?

– Правда! Я з тебе таку молодицю зроблю, що аж гей, – сказав циган.

– Пек тобі, ніколи не повірю, щоби щось подібного можна було зробити.

– Ось, дурна, диви, якого парубка викував циган зо свого старого сивого батька, і з тебе так само зробить.

– Пожартували, буде досить. Ще стиранка не готова. Мушу докінчити, – промовила Мотря і хотіла йти, але Омелько схопивши її за руку, крикнув:

– Ні, стара, ти мусиш бути молодою, – і привів її на коваля.

– Я зачну, а ти помагай! – крикнув циган, б’ючи Мотрю молотом по голові, від чого вона, навіть не писнувши, впала мертва. Потім циган підняв Мотрю і, поклавши на ковадло, почав кувати, наче кусень заліза, з котрого має бути підкова. Омелько мимоволі, не тямлячи, що робить, чинив те саме, що циган, – тілько з другого боку ковадла.

– Поліцай! Рятуйте! Коваль Омелько жінку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузні по замовлену роботу.

Крик селян відразу протверезив Омелька. Він кинув свою роботу, оглянувся – ані цигана, ані його батька не видно; замість них ціла кузня повна людей.

– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, і добровільно віддався в руки сільському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу і про все донесло гетьманові.

Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велів його повісити.

Скорше від блискавки полетів чорт з доносом до свого пана, цілковито пересвідчений, що заслужив ласку у Дідька.

– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дідько, гостро дивлячись на чорта.

– Вже я йому доправив! Більше не буде насміхатися над вашим портретом, ваша всетемнійша темносте.

– Як се було?

Чорт оповів.

– Бовван, дурак, теля, бодай тобі сто жаб на голову сіло! – заревів Дідько.

Чорт виставив язика від подиву.

– Ах, дурню, дурню, баранячу маєш голову, а свиняче рило. Ну, чи маєш ти хоч трохи розуму в голові?

– Та… – ваша вестемнійша темното…

Але Дідько не дав йому докінчити і закричав:

– А, ти ще смієш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:

– Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?

– Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.

– От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?

– Зрозумів, ваша темносте.

– Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім… ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.

– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до в’язниці, де сидів Омелько.

Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:

– Омельку, батечку, здоровії були! – і перед ним наче з землі виріс циган.

– А, то ти, чортів цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.

– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.

– Та ти не гнівайся, іно послухай мене, – промовив чорт.

– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навів.

– Не пропадеш, батечку.

– А може, ти мене спасеш?

– Хтозна, може, і я.

– Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.

– Так як вже раз обламав?

– Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?

– І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. – І він відразу прийняв свій справжній вигляд.

Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:

– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.

Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати від смерти.

– Була колись правда, та заржавіла! – перебив Омелько.

– От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.

– Розумію, – сказав Омелько.

– Ні, ти всього не розумієш.

– Чому ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.

– А потім?

– А потім знаєш що – смерть.

– А потім?

– А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.

– Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.

– Еге…

– Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.

– Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?

– Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.

– Ну, красно, нехай на твоїм стане.

– Пам’ятай, що я тобі сказав, – промовив чорт і щез.

Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.

Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.

– Ех, – можна було чути в товпі, – чого то по п’яному не зробить чоловік! І відважний був і побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.

Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.

«Не збрехав, чортів син, не збрехав», – подумав Омелько і серце його радісно забилося.

Народ зашумів, захвилювався і простугонів:

– Невинного вішають! Невинного!

Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.

– Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.

«Добре. Вішай хоч десять разів – все одно», – подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і – о диво! – мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.

Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.

– Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до в’язниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, – сказав суддя.

Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до в’язниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:

– Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?

– Ні, – кажуть, – перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.

– Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.

«Що ж мені тепер на світі робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язниці.

– Женися на молоденькій дівчині, – шепнув йому чорт.

– Ай, так зараз і женитися?

– Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, – шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.

Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.

Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеї доброї звички – ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».