Читать книгу Чорт зна що. Запропаща душа - Антология, Питер Хёг - Страница 15

Спекотне червневе сонце почало хилитися до верхівок двох старих дубів, коли до моєї хати підійшов незмінний супутник полювання Трохим з довжелезною рушницею. Ця чудова італійська рушниця з 1779 року мала свою історію і славилося серед лісових браконьєрів дальністю пострілу.

А незабаром ми заглибилися в ліс, увесь пронизаний гарячими променями літнього сонця. В повітрі чувся солодкий запах недавно скошеної на лугах трави і дув свіжий річковий вітерець. Зблиснув Здвиж, увесь зарослий кучерявими кущами лозняку, і пролунав виск старого колеса водяного млина. Ідучи вузькою греблею, я помітив хлопчика років чотирнадцяти, що нерухомо стояв з тонкою лозиною в руці. Ніколи в житті не зустрічав я непоказнішого і сумнішого сотворіння. Худе тіло хлопчика ледве покривало жалюгідне лахміття. Крізь дірки світилося його нещасне виснажене темно-бронзове тіло, усе вкрите подряпинами і саднами. Велика голова, здавалося, ледве трималася на тонкій, на диво тонкій шиї. Наблизившись, я побачив, що голова хлопчика уся вкрита ґулями, ніс обідраний, верхня губа розітнута, як у зайця. Побачивши мене, хлопчик не промовив звичайного поліського вітання, опустив у воду лозину і почав незручно тицяти нею в берег, очевидно, намацуючи раків.

– Здоров, хлопчику, що робиш? Раків ловиш?

– Раків, – пробубнів хлопчик, не дивлячись на мене й полохливо посуваючись ближче до води.

– А раків багато?

– Багато!

– Залиште його, – шепнув Трохим, – залиште, від нього толку не доб’єтеся.

– Що це за хлопчик?

– Хворий, з села. Йдемо, он сонце вже скоро сховається за ліс!

У кінці греблі вузькою стежиною перейшла нам дорогу стара, закутана білою хусткою. Зігнувши суху спину, стара тягнула велику коробку.

– Ну, – з відчаєм мовив Трохим, спльовуючи убік, – пропало діло. Клюїха перейшла дорогу, хоч додому вертайся!

– Хочеться вірити тобі в такі дурниці?

– Добре дурниці! Не знаєте ви Клюїхи! Думаєте, звідки вона йде? Верст за сорок була у своєї дочки, такої ж відьми, як вона. Сто років бабі, а може й більше, а ходить так, що й парубок не дожене.

– Чому ж ти її називаєш відьмою?

– А тому, що вона з бісом кумається. На кого не подивиться своїм оком, того і зурочить. а дорогу перейде – неодмінно що-небудь станеться, або віз зламається, або яка згуба буде, або худобина раптом здуріє. Раз я вистрілив у здорового козла, а попав у старий сосновий пень, увесь заряд всадив, жодна картечина мимо не пролетіла.

– Отже, то Клюїха винна в нашій невдачі?

– А то ж хто? Та ви знаєте, які вона штуки робить? Минулого року, розповідав кривий коваль з Бабинець, вийшов він до схід сонця, дивиться – на лузі за його кузнею така роса лежить, мовби дощ пройшов. А вона, відьма, ходить і збирає цю росу в дійницю. Ану, думає коваль, зроблю і я так, що з того вийде. Вернувся до себе, узяв якусь посудину, набрав роси і поставив у коморі. Зазирнув туди пізніше, а вона повна молока, вже через край тече. Звісно, не захотів він пити таку гидоту і вилив диявольське молоко у бур’ян, а посудину розбив. Три ночі, казав, після цього його щось душило. Тільки ляже спати, вже тягнеться нечистий і налягає мов ціла копиця на груди.

Звечоріло, й ми вирішили залягти на пагорбі та чекати на здобич. Було так тепло, що ми вирішили навіть не розпалювати багаття.

– Скажи мені, Трохиме, – сказав я, зручно простягнувшись на траві. – Що це за хлопчик?

– Нещасний хворий, а краще сказати – зіпсований хлопчик. Його проклята скрипка перевела.

І балакучий Трохим розповів мені наступну історію.

Років двадцять тому жили собі в селі Шибки два брати, один – справжній хазяїн, працелюбний і заможний, другий гульвіса, відчайдушний п’яниця і чудовий музика. Жодне весілля не обходилося без його скрипки. Прозивали цього музики Криволапом, бо йому одної темної ночі лісовий диявол відкрутив у болоті ногу. А діло було так. Йшов собі Криволап з весілля, випивши не надто багато, а з ним і його товариш, одноокий Омелько, майстер грати на бубні. Робив він завжди бубни з собачих шкур. Йдуть музики темним лісом і грають собі так, що верст на шість довкола чутно. Криволап виробляє на своїй скрипці дивовижні коліна, а Омелько смалить у бубон – то громом загримить, то пустить такий дріб, наче у нього в руках не один бубон, а цілих двадцять. Догралися музики до того, що вилізла з непролазної гущавини до них диявольська сила. Звичайно, не показалася вона людям у своєму справжньому вигляді, а перекинулася на поважного пана. Одне слово, їде назустріч Криволапу і Омелькові панський тарантас, запряжений четвіркою прекрасних коней, чорних, як ніч.

– Здорові були, пани музики!

– Здорові були! – відповідають вони. Народ, сказано, під хмелем, їм і море по коліна.

– Ото, братчики, добре, що я вас зустрів, сідайте до мене в тарантас, мені якраз добрих музиків треба.

– А куди їхати?

– Тут, поблизу, пограйте години дві, отримайте по десять рублів та ще вгощання і горілки, скільки душа забажає.

Сіли музики і покотили так, що дух забило. Бачать, дійсно, стоїть чудовий будинок і горить вогнями. Слуги бігають, народу не злічити. Панночки в шовкових сукнях, наче квіти на городі, одна другої красивіша. Посадили музиків за столом, навалили їм цілу купу смаженого м’яса, горілки хоч залийся. Закусили вони і стали грати. Почалися такі танці, яких наші молодці зроду не бачили. Стрибають пани, мов дикі козли, піднімають ноги до самої стелі, скачуть вище себе. Такий содом підняли, не приведи Господи! А Омелько хоч і одноокий, але побачив у одного пана, який скакав вище за всіх, собачий хвіст під сурдутом.

Зойкнуло в Омелька серце, коли, гарненько протерши око, він переконався, що не помилився. Діло, отже, було нечисте. Подивився Омелько на Криволапа, а той, мовби й нічого не сталося, закрутив свої вуса мало не за вухо і так ріже по струнах, що не можна устежити за смичком.

«Ану, – думає Омелько, – перехрещу я своє око, якщо щось його морочить, то не витримає святого хреста». І, дійсно, як перехрестив він око, то враз усе ясно побачив. Ніяких панських кімнат немає, сидить він з Криволапом на купині серед поганого болота, обабіч стоять огидні хапуни і тримають замість свічок шматки гнилого дерева, замість красунь панночок скачуть потворні відьми, а бісів всіляких видимо-невидимо.

Тут, не довго думаючи, Омелько штовхнув свого товариша з усієї сили ліктем.

– Чого ти штовхаєшся? – не перестаючи грати, спитав Криволап.

– Перехрести потихеньку очі та тоді придивися, кому ти граєш весілля.

Як побачив скрипаль бісівське гульбище, так і завмер.

– Грай, грай! Дивися – на найжаркішому місці зупинився! – закричала погань.

– Більше не гратиму! – твердо відповів Криволап.

– Чому, чому? – заметушилися чортяки. – Гроші не дарма береш!

– Щоб ви, нечисті, луснули разом зі своїми грошима! – раптом закричав Криволап і кинув скрипку об землю. Скрипка враз розбилася на дрібні шматки, але лісові біси в одну хвилину склеїли її, як нову.

– Грай, – кричать, – коли взявся, бо розірвемо на шматки!

Хтозна, що сталося б з музиками, якби не святі хрести в них на грудях. Опритомніли вони наступного дня серед висохлого грудкуватого болота, коли їх гарненько припекло сонце. Скрипаль ледве доволікся додому, вкрав йому якийсь дідько на звалищі ногу. Не довго після цього грав Криволап на весіллях, став він разом з Омельком пити не в міру горілку і спився так, що раз знайшли його люди мертвим біля старої греблі. Лежав він чорний, як вугіль, а поряд з ним його скрипка.

Старший брат, людина заможна, поховав нещасного Криволапа, а скрипку узяв собі і повісив у коморі. Думав, може, хто купить. Проте покупця не знаходилося. Усі знали, що біля скрипки згорів хазяїн від горілки і що була ця скрипка в нечистих руках. Боялися купувати таку підозрілу річ.

– Кинь ти її кудись у болото, – казали Лаврові.

– Стану я викидати таку річ у болото, вона гроші вартує!

Лавро був, не дивлячись на заможність, дуже скупим. Тим часом народився у Лавра після кількох років бездітного життя синок, назвали його Опанасом. Весело ріс Опанасик в старій теплій хаті, грався під тінистими грушами, бігав собі на волі по зеленій леваді. Дивувалися усі його незвичайним розумом. Хлопчикові було не більше трьох років, а розмовляв, бувало, зовсім як дорослий. А як почав до школи ходити, учитель не міг ним нахвалитися.

Якось прибіг Опанасик зі школи, а очка у нього так і горять.

– Тату, – каже, – наш учитель з міста скрипку привіз собі.

– Ну то й що? – запитує Лавро.

– Ох же ж грає вона – наче співає. Я вчитися хочу грати на скрипці.

Тут батько й згадав, що у нього висить в коморі скрипка покійного брата. Чому, думає, не потішити хлопця.

– А що буде, – питає він Опанасика, – якщо я тобі чудову скрипочку подарую?

Хлопчик зрадів і кинувся руки цілувати у батька. Сказано, зроблено, винесли з комори цю прокляту скрипку і дали її хлопчикові. Як дали її, так він і прикипів до неї. Схопив її і потягнув зараз же до вчителя. Той оглянув скрипку і відразу визначив, що то дорога річ. Почав ото Опанасик, окрім усіх наук, ще вчитися грі на скрипці з книжки, яку дав йому вчитель. Сяде бувало собі під грушею, поставить перед собою книжку, дивиться туди і грає.

Люди з того дивувалися і казали, що та заклята скрипка не принесе добра, дитиною, либонь, оволоділа нечиста сила і доведе до того ж, до чого довела брата Лавра – або пропаде де-небудь у болоті, або згорить під чужим тином. Та й почали вони Лавра переконувати, що він дитину занапастить, бо хлопчикові не книжки потрібні та скрипочки, а нехай спочатку пасе гусей, а потім нехай з кіньми на ніч їздить. Як підросте, хай ходить за плугом, дрова рубає, одним словом, як усі мужицькі діти. Інакше вийде з нього ледащо – ні Богові свічка, ні чорту коцюба. А, головне, навіщо дитині ця проклята скрипка? Хіба, казали, не чув ти від свого ж брата, що він грав на ній з чортами серед болота і що сам біс склеїв її своєю нечистою силою?

Міцно замислився Лавро і вирішив, що треба зупинити зло з самого початку, поки не буде пізно. Одного вечора вискочив Лавро з хати, підійшов до Опанасика, що грав на скрипці, узяв її, вдарив об паркан, розбив на друзки і розкидав по городу.

– Досить, Опанасику, грати, будь вона проклята, ця скрипка!

Дивиться, а хлопчик раптом побілів, як полотно, рот відкрив і нічого не може відповість. Так постояв трішки і впав на землю, як мертвий. Вискочила з хати дружина Лавра і стала голосити на все село. Лавро теж побілів. Помер, думали, хлопчик. Набралися такого страху, що ледь з глузду не з’їхали, а тут на ту пору якраз підійшов шкільний учитель. Як довідався в чому справу, так і накинувся на Лавра.

– Хто вас таким дурницям учить?

Оживив учитель Опанасика, заспокоїли його, як могли. А він плаче, не перестає. Став тут учитель шпетити Лавра, що він вірить забобонам. А тим часом з хлопчика може вийти неабиякий музика. Аж заплакав Лавро, нарікаючи, що не в добру годину залишив у коморі братову скрипку.

Тим часом хлопчик трохи заспокоївся, поки учитель умовляв Лавра, потихеньку вийшов з хати і побіг туди, де батько розкидав шматки його скрипки. Вечір був ясний, місяць добре світив. Шукає – ніде навіть малого шматочка не видно. Коли дивиться, а назустріч йому з-за левади йде священик, ласкавий і добрий такий, що хлопчик не злякався його зовсім.

– Чого ти, – питає він, – шукаєш?

– Тато мій скрипку розбив! – і ну плакати.

А то ж відомо вже, що це за пан був, либонь, той самий, що запрошував брата Лавра грати на сухе болото. Він засміявся і показує Опанасику його скрипку цілісіньку.

– Не плач, ось вона, сховай її гарненько, щоб тато не бачив, та грай, скільки собі хочеш.

Дитина, сказано, не в силах все розуміти, побачила, що його скрипка не розбилася, зраділа, втекла до клуні і сховала в сіні.

Відтак уже Лавро змирився з тим, що синок вчиться грати. Але на лихо йому жінка померла, за якийсь час взяв молоду вдову, а та стала знущатися над Опанасиком. Народила Лаврові ще двох синів, а Опанасика била і ганяла. Учитель хотів було забрати талановитого хлопчика до міста, Лавро й погодився, та незабаром привалила його колода, й помер. Після смерті Лавра для Опанасика настали вже чорні дні. Насамперед мачуха не відпустила його разом з учителем в місто. Тоді він утік, але вона його догнала й завернула. А потім скрипку забрала і проміняла її у проїжджого жида на різні господарські речі. Відтоді перестав Опанасик розмовляти і зайшло на нього якесь затьмарення. Стане, бувало, і дивиться в той бік, куди поїхав учитель. Била його мачуха без милосердя рогачами, батогом, лопатою, що в руки попало, тим і святила його.

Головне, запевняють люди, став йому з’являтися злий дух, певно, той самий, що був опікуном проклятої скрипки. Ніхто його окрім Опанасика не міг бачити. Але не раз чули, що хлопчик з кимось розмовляє, бурмоче іноді цілу годину, притулившись обличчям до старої груші, доти розмовляє, поки мачуха не вискочить з хати і не шарпне гарненько за волосся. Тоді замовкне на цілий тиждень і не можна почути від нього жодного слова. А то, бува, візьме якусь дощинку, сяде й водить по ній прутиком, ніби на скрипці грає.

– Отака біда з дитиною приключилася, – закінчив Трохим свою оповідь.

А тим часом і ранок настав, а ми нічого так і не вполювали. Закляла, видно, нас відьма.

Коли ж верталися назад, то побачили, що на краю греблі сидів, скорчившись, Опанасик. Він погойдував своєю побитою головою і грав на дощечці, грав, рухаючи уявним смичком, як справжній скрипаль. Часами відкривав, жмурячись від веселого сонця, бліді очі і, усміхаючись блаженною усмішкою, мовби вслухувався в невловимо-прекрасну гармонію золотого ранку.

Ми тихенько обійшли боком жертву проклятої скрипки, не бажаючи лякати Опанасика в таку спокійну хвилину.