Читать книгу Чорт зна що. У кігтях Хапуна - Антология, Питер Хёг - Страница 30

Гуцульщина живе по-свому. Твердо вкопалися гори в землю, і хто зможе їх рушити? – думав не один, по короткій задумі кидав знову оком за біланею[21], якої дзвінок замовк у густому малиннику… І далі кождий жив по-свому: не шукаючи нікого, не признаючи нічого. З Кут вийшов кіньми Петришко додому і зараз таки прийшов до Юри, в якого вже застав свою побратима Івана.

– Біда нам, братчики!

– Не перестрашуй, – відізвався Іван, – але скажи, що сталося.

– За Сокільським найшов я чужий ходак[22]. Пхаються вже шарапатки в гори. По дорозі говорив мені Дмитро Дідушків, що видів із груня, як чорна хмара розділилася на Устєріках і частина пішла вгору Білою Рікою, частина завернула в Річки.

Юрі пригадалися довгі святочні розмови з дідом, сторожем Святої Ватри; пригадав собі і про намагання Арідника, що нетерпеливо очікує згасання Святої Ватри. Наплив на Білу Ріку і Білу Річку, між якими горіла Свята Ватра, дивним острахом наповнили його серце.

Від подумав: певний знак, що хочуть Святу Ватру згасити, щоб серце Гуцульщини перестало битися.

– Вийди, Іванку, і запали віху всім на осторогу.

За хвилину жмути соломи зашипіли високо в повітрі, іскрами розсипалися і потахли.

На тлі темного неба зарисувалися знову з притаєною силою верхи. За хвилину на південному сході спалахнув вогник, неначе би хто запалив сірник. Спалахнув і згас. Незабаром бухнув криваво-червоний знак вогню і дихнув полумінню до неба. Загорілася Маркова кичеря. За нею мигнув перехрестянський грунь, Скупова, Зміянки і Кринти. Відізвалася Магура. Магурка і подали знак Костричі. Ціла Гуцульщина загоріла, грунь від груня, ґражда від ґражди перекликувалися трембітами порозумівалися:

– В-ар-ту-у-у-у-й!

Зложена присяга перед Святою Ватрою, мов раненого оленя, підірвала Юру, і він пігнав на Світлу Царинку до старого сторожа з тривожними вістками.

Тим часом із боліт і запліснілих озер роздалися різкі свисти і темні постаті заповнили долини, щоб покарати красноільців і зеленців за їх буту зухвалу і змагатися за владу Арідника.

Не мали часу схреститися бартки в таємничий знак ломаного хреста. Мов сарана, обступали темні постаті ґражди, витягали людей і витереблювали їх, голими руками брали.

І хату Юри облягла сарана, й Івана силою витягнули на подвір’я. Почали питатися, де зник Юра.

– Не знаю.

– Чекай, зараз знатимеш, – і сильні руки вхопили його та твердими мотузами прикрутили до лавки, перепихаючи через дошку руки і ноги. Тіло Йвана натягнулося, мов струна на скрипці. В розтягнене тіло посипались важкі удари, що розсікали м’ясо на шатковану капусту.

– Де Юра?

Іван мовчав і здвоєні удари посипалися знову градом.

– Де Юра?

Знову мовчанка і змучених заступили свіжі, що вже не признання, але оклику болю з заціплених уст добивалися.

І Йван відізвався:

– Гей, чорти, смага би вас втяла, що так моє тіло тнете і шматкуєте. Мало вам моєї крови? Дивіться, отам копанкою везуть повні вози накиданих гуцулів, як снопів, а кров аж стікає чуркалами по колесах і калюжі з неї робить на вибоїнах.

– Далі б’єш, щезнику? Іди, пий її, як тобі мало. Ти в голову б’єш? А в голові бодай тобі наскіпало. Щез і би ти в озера та в тріски. Нещастя би тобі коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вітер спирається. Ото мені відважні! Пес ригав би такими зайцями. Розв’яжи руки, дай сокиру, тоді стріляй в саме серце. Ще знайдеться в мене викохана силка, аби тобі голову розвалити, як грім смереку. Пек тобі та цур. Щез би ти та скам’янів. Агій, тьфу тобі в лице, – з цими словами Іван з усієї сили плюнув у лице старшому.

– Відв’язати, – впав короткий приказ. Івана відв’язали від лавки, але зв’язані руки і ноги лишилися. Кров косицями грала з розбитого Івана. Наточену у миску кров приставлено до Йванових уст.

– Пий!

Іван дико подивився на старшого і в тій хвилині його лице занурив у миску сильний удар у спину, другий збив у скошену траву. Чотирьох безувірів розсілося на його руках, ногах і голові. Розіпнятий на власній землі лежав Іван, і катування розпочалося наново. Дико ревіли озвірілі, тільки Іван мовчав. Втиснуте лице вражим тягарем у скошену траву попробивали гострі шпатарі на решето і нашпікували його патичками.

Трава жадібно ссала кров і життя разом із нею висисала. Запеклі грудки крови виповнили рот Іванові, і він зачав дуситися. Захарчав, обертаючи голову набік, та замість повітря – грудка землі захрускотіла йому між зубами, і викинути її не було сили…

Удари втихли, повітря легше відітхнуло, та Іван не рухався з місця.

– Підняти і повісити на жертку, – скомандував старший.

За хвилину Іван висів на жертці, як кривавий шматок м’яса, прив’язаний за руки і груди.

До нього зближився старший щезник.

– Ти посилав мене, хаме, пити кров. Я нап’юся її, але не з дороги, тільки з твойого серця, бо тільки з нього найчистіша б’є, як з джерела, я ж люблю понад усе чистоту.

З цими словами п’ядь за п’ядей затискав під ліві ребра короткий ніж і, відступаючи на бік, скоро його витяг.

Свиснула довгою цівкою кров із грудей і поплила в підставлену чарку та наповнила її по саміські береги.

«Буду знати, як смакує гуцульська кров», – подумав старший та, приймаючи з рук підвладних чарку, голосно крикнув:

– За нашу перемогу над гуцульським племенем!

А під Скуповою грізно розсміялись гуки Річок, небо заплакало над Іваном сріблистою росою. Вітер, що присів десь в Сурдуку, свиснув долинами, впився в груди гір і переказав чорногорським верхам про красноільське катування: і Говірлі, і Мунчелові, і Скорушному, і Стогові, і… всім, всім.