Читать книгу Чорт зна що. У кігтях Хапуна - Антология, Питер Хёг - Страница 32
Спокуси бісівські
ОглавлениеЗмагання святих із бісами – улюблена тема давньої житійної літератури. Фактично саме ці оповіді й належать до наймоторошніших зі всього масиву української літератури про чорта. У середні віки чорт навівав жах, який з успіхом роздмухувала церква. Сотні тисяч людей у тодішній Європі божилися, що бачили диявола на власні очі. Абсолютно реальним був диявол для святих подвижників і пустельників. Навіть у пізніші часи сатана сприймався як непомильна дійсність, постаючи в образі єретиків і представників ворожих релігійних напрямків.
Православні отці церкви в полемічному запалі слугами сатани називали уніатів і католиків, а Папу Римського – самим антихристом. Але й католики не залишалися в боргу і тими самими епітетами хрестили православних та протестантів. Пов’язаність із дияволом приписувалося в Україні та Польщі різним народам – євреям, циганам, німцям. У церковній пропаганді, адресованій простолюду, на першому плані фігурували контакти іновірців з сатаною. Лютера найчастіше називали сином диявола, а синоди іновірців називали пекельними сеймами. Диявол і єретизм стали пропагандовим кліше, яке також вживалося в церковній іконографії.
Найбільшої слави здобули отці церкви раннього періоду християнства, які поруч із давньоукраїнськими святими мужньо йшли на прю з дияволом і своїм прикладом демонстрували, що диявола таки можна побороти. Житія святих і пустельників – це опис героїчних змагань побожних людей з бісами за допомогою молитов, постів, незвичних обрядів. Ці описи вражаючих диявольських вибриків були надзвичайно популярні і часто переписувалися та розповсюджувалися в народі. Не дарма жартували: «Ми не святі, щоб до нас чорти ходили» (О. Стороженко «Мірошник»).
У народних оповідках рідко можна натрапити на якусь моторошну історію про чорта. Народ скептично ставився до зображень чорта на іконах і мав про це свою думку: не такий страшний чорт, як його малюють. З цим не погоджувалися давні письменники, чиї описи зовнішності диявола вражають уяву. Поет XVII ст. Климентій Зіновіїв у вірші «О врагу душевнім, яко не таким він є, як іконописці єго зображають» писав:
Подібно правду люди визнавують:
Же не такий враг, як єго малюють.
Але далеко має буть шпетнійший
І от малярських єще мерзеннійший.
Бо на малярських можна ся глядіти,
А на живого трудно б поглядіти.
Живий чоловік не може єго зріти
І по смерти, дай Боже, нам не видіти…
А як хто колись живого справді зріти б хтів,
То в той же час увидіти не поспів:
Бо якби враг єму нігті свої показав,
То він би зі світом сим ся розпрощав.
Трилітня йому б найшла трясовиця
І щоденная зі страху огневиця.
Прето хто б мав живого повидати,
Треба б конечно от страху вмирати.
Святиї отці нігдись і видали,
Тілько же ся їх ніт не ужасали.
Леч яковостий оних не виділи,
Да нечистими гади і звірми зріли.
Єднак же приход їх постерігали
І хрестом святим пріч їх отгоняли.
Києво-Печерський Патерик
Пам’ятка української літератури, в основному складена у ХІ–ХІІІ ст. Патерик – це фактично велика збірка містичних оповідей про появи духів і нечистої сили та про успішну боротьбу з ними подвижників Лаври. Українські письменники неодноразово опрацьовували і розширювали житія, що входили до складу патерика.
Легенди подаються в перекладі на сучасну мову.
Про Лаврентія Затвірника
Брат на ім’я Лаврентій захотів у затвор піти, але святі отці не дозволяли це робити. Сей же Лаврентій пішов до святого Димитрія в Ізяславів монастир і затворився. І задля кріпкого житія дарував йому Господь благодать зцілення.
І до нього привели якогось біснуватого чоловіка з Києва, але біса з нього молодий затвірник вигнати не зумів, бо ж був той біс вельми лютий, та такий, що дерево, яке б десять чоловіків не підняло, він завиграшки ухопив і закинув далеко. І перебував той біснуватий довгий час незціленим. Врешті повелів затвірник вести його до Печерського монастиря. Тоді біснуватий почав кричати:
