Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 71

– Я, – казав мій батько, – засновую порядок. Але не відповідно до простоти та економії. Адже не йдеться про виграш у часі. Хіба має для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замість храмів і акведуки замість музичних інструментів: адже я зневажаю все скнаре і марнославне, навіть якщо і пишне тепер людство, і тому мені важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цікавить мене, – це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часі храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надає їй широти, і навчатиме своє серце любові через молитву, на яку Господь не відповів (адже оплачена відповідь молитви зробить людину ще більшою скнарою) і в якій часто відлунюватиме вірш.

Адже час, зекономлений на будівництві храму, що є кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленні вірша, який породжує відлуння в людському серці, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рід людський, ніж відгодувати його. Отже, я вигадаю вірші і храми.

Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смерті, тоді як могли б використати цей час, щоб орати землю і збирати врожай, я забороню відтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що мені важить здобутий час, якщо я втрачаю передусім любов мертвих. Адже я не знайшов ніякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближні й шукають неквапом свій камінь серед іншого каміння, знаючи, що він увійшов у землю, мов урожай, і став природним тістом. Проте я знав, що від тієї скрині зі скарбами, безперечно, порожньої, але наповненої колись такою силою див, щось таки лишиться: якась реліквія в осуарії, форма руки, що пестила, кістка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще більш безвартісний і дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зібратись у святкові дні й зрозуміти – не самим тільки розумом, а всіма рухами душі й тіла, – що мертві та живі поєднуються одні з одними і становлять одне дерево, яке росте. Якщо мати звичай бачити той самий вірш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крізь покоління, то людина стає гарнішою та чистішою. Звичайно, вона приречена на загибель, якщо розглядати її обличчя впритул, як це роблять короткозорі, що підступають надміру близько, а не в тіні, яку відкидає людина, у відображенні, що вона лишає від себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання трупів і на будівництво приміщення для них, і якщо я прагну використати цей змарнований час на створення зв’язку між поколіннями, щоб завдяки йому створіння піднімалося прямо до сонця, мов дерево, якщо я віддам наказ про це піднесення, гідніше людини, ніж збільшення обсягу черева, тоді я здобуду час, яким порядкуватиму, і змушу його служити, добре зваживши його використання, похованню мерців.

– Порядок, який я засновую, – казав мій батько, – це порядок життя. Адже я кажу, що дерево – це порядок, дарма що є водночас корінням, стовбуром, гіллям, листям і плодами, і стверджую, що людина – також порядок, дарма що має дух та серце й не зводиться до однієї функції, як зводяться хлібороб і продовжувач роду, бо людина водночас вирощує хліб і молиться, любить і опирається любові, працює і відпочиває та слухає вечірніх пісень.

Загальновизнано, що могутні і непереможні імперії славилися своїм порядком.. Тупість логіків, істориків і критиків спонукала їх вважати, ніби порядок імперій був матір’ю їхньої слави, натомість я стверджую, що і їхній порядок, і їхня слава були результатом лише їхнього завзяття. Щоб створити порядок, я створюю обличчя, яке треба любити. А вони пропонують порядок як мету в собі, й такий порядок, коли сперечаються про нього і вдосконалюють його, стає передусім економією і простотою. Уникають того, що важко висловити, тоді як нічого з того, що справді має значення, не висловлюють, і я ще не знав викладача, що міг би просто мені сказати, чому я люблю вітер у пустелі під зорями. Доходять згоди про звичайне, бо мова, яка висловлює звичайне, невимушена. Можна стверджувати, не боячись спростувань, що краще мати три мішки ячменю, ніж один. Дарма що я думаю, ніби дам людям більше, якщо просто зобов’яжу їх ходити коли-небудь уночі під зорями в пустелі, щоб вони черпали саме з цього незмірно багатого джерела.

Порядок – знак існування, а не його причина. Так само як план вірша – це знак, що вірш закінчений, це печать його досконалості. Ти працюєш аж ніяк не задля плану, але працюєш, щоб мати його. Але дехто каже своїм учням: «Бачите цей величний витвір і порядок, який він засвідчує? Створіть мені спершу порядок, і ваш витвір завдяки йому буде величний», тоді як насправді витвір буде безживним скелетом і музейним мотлохом.

Я створюю любов до маєтку, і ось усе впорядковується, постає ієрархія хліборобів, пастухів, жниварів із батьком на чолі. Так само як упорядковується каміння навколо храму, коли ти наказуєш йому служити та славити Господа. Тоді порядок народжується з пристрасті архітекторів.

Тож не зашпортуйся у своїй мові. Якщо ти налагоджуєш життя, ти засновуєш порядок, а якщо ти слугуєш порядку, ти сієш смерть. Порядок задля порядку – це карикатура на життя.