Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 76

Отже, я відчув смак смерті.

«Дай мені миру стаєнь, – казав я Богові, – миру впорядкованих речей, зібраного врожаю. Лиши мені буття, закінчивши розвиток. Я втомлений від жалоби свого серця. Я надто старий, щоб знову ростити все моє гілля. Я втратив одного за одним своїх друзів і ворогів і від цього засяяло світло на дорозі мого сумного дозвілля. Я відійшов далеко, я повернувся, я дивився й побачив, що люди навколо золотого тільця не зацікавлені, а тупі. А діти, народжені сьогодні, мені чужіші, ніж молоді варвари без віри. Я важкий від марних скарбів, наче від музики, якої вже ніколи не зрозуміють.

Я почав свою працю з сокирою дроворуба в лісі, й п’янів від співу дерев. Отже, чи слід замикатися у вежі, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.

– Покажись мені, Господи, – бо все стає важким, коли втрачаєш смак Бога».

Після великого тріумфу мені приснився сон.

Адже я ввійшов переможцем у місто, і юрба заполонила вулиці під хмарою корогв, кричала й співала, помітивши мене. А квіти вистеляли нам дорогу нашої слави. Та Господь наповнив мене лише єдиним гірким почуттям. Я був, здавалося мені, в’язнем недоумкуватого народу.

Адже юрба, яка оспівує тебе, робить тебе передусім страхітливо самотнім! Те, що дають тобі, відокремлюється від тебе, бо немає місточка між тобою та іншим, хіба що на шляхах Божих. Тільки люди, які простираються разом зі мною в молитві, – мої справжні товариші. Ми приголомшені однаковою мірою і є зернами одного колоса, чекаючи хліба. А ці люди обожнюють мене й створюють у мені пустелю, бо я не вмію шанувати тих, хто помиляється, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмію сприймати фіміам, бо не суджу про себе за думкою інших і втомився від себе, мені важко носити себе самого і мені треба, щоб увійти до Бога, позбутися самого себе. Отож ті, хто кадить мені фіміам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якої схиляються спраглі люди. Я не можу нічого дати, що було б чогось варте, і вже не можу нічого отримати від цих людей, простертих переді мною.

Адже я маю потребу передусім у тому, хто є вікном, відчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяє на мене нудьгу.

Серед цієї юрби мені видаються гідними тільки мерці, що вже не переймаються марнотою.

І тоді мені приснився той сон, вітання полишили мене, мов порожній звук, що вже нічого не навчить мене.

Над морем нависала крута і слизька дорога. Буря немов прорвала повен міх, і з нього витікала ніч. Затявшись, я піднімався до Бога, щоб запитати його про причину речей і щоб він пояснив мені, до чого вела та самовіддача, яку начебто накинули мені.

Але на вершині гори я побачив тільки важку брилу з чорного граніту, яка й була Богом.

– Це таки він, – сказав я собі, – незмінний і непідкупний, – бо ще сподівався, що моя самотність не поглибиться.

– Господи, – казав я йому, – напути мене. Мої друзі, товариші та піддані для мене лише ляльки, наділені голосом. Я тримаю їх у руці й орудую ними, як мені заманеться. Мені дошкуляє не те, що вони коряться мені, бо ж добре, коли моя мудрість зіходить на них. А те, що вони стали дзеркальним відображенням, яке робить мене ще самотнішим за прокаженого. Якщо я сміюсь, сміються й вони. Якщо мовчу, вони похмурніють. Моє слово, я знаю, наповнює їх, мов вітер дерева. Тільки я наповнюю їх. Я вже нічому не можу віддавати себе, бо серед цієї незмірної аудиторії чую лише власний голос, який вони відсилають мені, мов закрижаніле відлуння храму. Чому любов лякає мене і чого я маю чекати від цієї любові, яка є лише моїм помноженням?

Але гранітна брила, по якій стікали блискучі краплі дощу, була непроникна.

– Господи, – сказав я йому, – на сусідній гілці сидить чорний ворон, і я добре розумію, що він свідчить про твою велич і здатність мовчати. Але я потребую знаку. Коли я закінчу мою молитву, накажи цьому воронові полетіти. Тоді для мене це буде немов чиїмсь підморгуванням і я вже не буду самотнім у світі. Я буду пов’язаний із тобою таємницею, нехай навіть непевною. Я не вимагаю нічого, хіба що це означатиме для мене, що тут треба дещо зрозуміти.

Я спостерігав ворона. Але він сидів нерухомо. Тоді я нахилився до стіни.

– Господи, – сказав я йому, – ти, звичайно, маєш слушність. Звичайно, твоя велич не може дослухатися до моїх наказів. Якби ворон полетів, я засумував би ще тяжче. Адже єдиний знак я міг би отримати лише від своєї рівні, тобто знову-таки від себе, ще одного відбитку мого бажання. Я знову зустрів би тільки свою самотність.

Отже, простершись, я почав повертатися.

Але виявилося, що мій відчай поступився несподіваному й незвичайному спокоєві. Я вгрузав на багнистій дорозі, продирався крізь терни, змагався з поривами вітру, що шмагав мене, а проте в мені утворювалася своєрідна рівна ясність. Хоча я не знав нічого, але й не було нічого, що я міг би пізнати без огиди. Я не торкнувся Бога, Бог, який дає доторкнутися до себе, – вже не Бог. Не Бог і тоді, коли дослухається до молитви. Я вперше здогадався, що велич молитви полягає насамперед у тому, що вона не має відповіді і що до цього обміну між людиною і Богом не входить огидність комерції. Навчання молитви – це навчання тиші. Любов починається тільки там, де вже не сподіваються ніякого дару. Любов – це передусім молитва, а молитва – це утвердження тиші.

Я повернувся до свого народу, вперше замикаючи його в тиші своєї любові. Провокуючи таким чином його дари аж до смерті. Люди п’яніли, бачачи мої заціплені вуста. Я був пастир, скринька з їхньою піснею і охоронець їхніх доль, господар їхнього добра та життя, а водночас бідніший за них і смиренніший у своїй гордості, яка не давала себе зігнути. Я добре знав, що тут нічого не можна отримати. Просто вони розвивалися в мені і їхній спів зливався з моєю тишею. Завдяки мені вони і я були вже тільки молитвою, що розчинялася в тиші Бога.