Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 65

Жінка обирає тебе задля свого будинку. Звичайно, бажана любов, що напахчує дім, виспівує струменем води, виграє музикою мовчазних стрілок і є благословенням дітей, які приходять одне за одним, а їхні очі наповнює мовчання вечора.

Але не намагайся розподіляти відповідно до формул ані сяєво воїна в пісках, ані добрі наслідки його любові й виявляти таким чином свої вподобання. Адже поділяє тільки мова. Немає любові, крім любові воїна, сповненого просторів своєї пустелі, і немає дарувань життя – в засідках коло криниць, – крім дару коханця, що вміє любити, бо інакше запропонована плоть не є ані пожертвою, ані дарунком кохання. Адже якщо войовник – не людина, а автомат і машина, щоб бити, в чому тоді полягає велич воїна: в такому випадку і вбачаю в ньому тільки страхітливий витвір комахи. А якщо той, хто пестить жінку, – лише смиренна худоба на своїй підстилці, в чому тоді полягає велич кохання?

Я не знаю іншої величі, крім величі воїна, що кладе зброю й заколисує дитину, і одруженого чоловіка, що йде на війну.

Не йдеться про урівноваження однієї істини іншою істиною, чогось слушного певної миті іншою слушною річчю. Йдеться про обидві істини, які набувають значення тільки спільно. Отже, ти кохаєшся, як воїн, а воюєш, як коханець.

Але та, яку ти здобув задля своїх ночей, яка пізнала лагідність твого ложа, звертається до тебе, свого дива, і каже: «Хіба мої обійми не ніжні? Хіба в нашому будинку не прибрано? Хіба наші вечори не щасливі? – Ти з усмішкою погоджуєшся з нею. – Тоді, – каже вона, – будь коло мене й підтримуй мене. Коли з’явиться бажання, тобі треба лише простягти руки, і я припаду до тебе завдяки простій вазі свого тіла, як молоде помаранчеве дерево з рясними важкими плодами. Адже там, десь далеко, ти живеш хижим життям, яке не вчить тебе пестощів. А порухи твого серця, наче вода замуленої криниці, вже не мають попереду ані простору, ані розвитку».

І справді, під час своїх самотніх ночей ти знав оті відчайдушні пориви до тієї або іншої жінки, чий образ спливав перед тобою, бо всі вони гарнішали в тиші.

Ти вважаєш, ніби самотність війни змусила тебе втратити дивовижну нагоду. А втім, ти навчаєшся любові лише під час відпустки, відданої коханню. А синім гірським краєвидом милуєшся лише серед скель, що ведуть на гребінь, а Бога навчаєшся любити лише під час молитов, на які він не відповів. Адже тільки те наповнить тебе без страху зуживання, що охопить тебе, як минуть дні, завершиться твій час і тобі нарешті дозволять, скінчивши розвиватися, просто бути.

Звичайно, можна піддатися й пожаліти жінку, що звертає свій заклик серед марної ночі і вважає, ніби час минає даремно, позбавляючи її належних їй скарбів. Тебе може непокоїти це прагнення любові без любові, бо ти забув, що любов за своєю сутністю – це лише прагнення любові, як добре знають танцівники й танцівниці, що творять свій вірш із дотиків, тоді як насправді могли б злитись у поєднанні.

А я тобі кажу, що значення має тільки змарнована нагода. Ніжність, яка проникає крізь в’язничні мури, – оце, мабуть, і є велика ніжність. Молитва плідна тією мірою, якою Бог не відповідає на неї. Тільки каміння та терни живлять любов.

Отже, не плутаймо завзяття з використанням запасів. Завзяття, яке вимагає для себе, – не завзяття. Завзяття дерева переходить у плоди, які нічого не дають йому взамін. Отак і моє завзяття щодо мого народу. Адже моє завзяття спрямоване до садів, від яких я нічого не сподіваюся.

Тож тим паче не замикайся і в жінці. Щоб шукати в ній те, що ти вже знаходив. Можна лише повертатися до неї час від часу, як-от той, що живе в горах, інколи спускається аж до моря.

Я казатиму тобі про слухачів. Якщо ти відчиниш свої двері волоцюзі й він сяде, навіть не думай дорікати йому, що він не став кимсь іншим. Не суди його. Адже він прагнув передусім опинитися де-небудь, зайти до когось зі своєю незграбністю, тягарем спогадів, важким віддихом і палицею, поставленою в куток. Цей візит означає перебування в теплі та мирі твого обличчя геть з усім своїм минулим, яке ніхто не ставить під сумнів, з усіма своїми немов розкритими ґанджами. Своєї милиці він уже не відчуває, бо ти не вимагаєш від нього танців. І тоді він стає впевненим, п’є молоко, яке наливаєш йому, їсть хліб, який ламаєш, а твоя усмішка, звернена до нього, – плащ, теплий, мов сонце для сліпого.

У чому ти бачив його ницість, кажучи, мовляв, він негідний, щоб йому всміхатися?

І як, по-твоєму, ти міг дати йому що-небудь, якщо не даєш йому головного – не слухаєш його, бо саме вміння слухати може надати шляхетності навіть твоїм відносинам зі смертельним ворогом? Яку вдячність ти сподіваєшся отримати від нього, пропонуючи тягар своїх подарунків? Він може тільки ненавидіти тебе, якщо піде від тебе, позбувшись своїх боргів.