Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 51

Я замислився передусім над великою таємницею перетворення і зміни себе самого. Адже в місті був один прокажений.

– Оце, – сказав мені батько, – прірва.

І повів мене в передмістя на край вбогого і брудного поля. Навколо поля була загорожа, а в центрі – низенька хатинка, де жив прокажений, відрізаний таким чином від людей.

– Ти думаєш, – запитав батько, – він кричатиме про свій розпач? Дочекайся, поки він вийде, й поглянь, як він позіхає.

Не більше й не менше – це чоловік, у якому вмерла любов. Не більше й не менше – це чоловік, знищений вигнанням. Кажу тобі: вигнання не розриває, а знищує. Ти надолужуєш себе тільки мріями і граєшся з пустими костями. Достаток вигнанця не має значення. Він тепер тільки король у королівстві тіней.

Необхідність, – казав мені мій батько, – ось де спасіння. Ти не можеш грати з пустими костями. Ти не можеш задовольнитися мріями з тієї однієї причини, що твої мрії не чинять опору. Вони оманливі, це зброя, кинута в пусті марення юнацьких літ. Корисне – це те, що чинить тобі опір. Лихо цього прокаженого полягає для нього не в тому, що він гниє, а в тому, що ніщо не чинить йому опір. Ось він замкнений, осілий зі своїми запасами.

Люди з міста інколи приходять спостерігати його. Вони збираються навколо поля, наче ті, хто зійшов на гору, а потім нахиляються над кратером вулкана. Вони бліднуть, чуючи, як земля під їхніми ногами готується до виверження. Отже, люди збиваються докупи, немов навколо таємниці, навколо квадратного поля з прокаженим. Але таємниці тут немає.

– Не будуй собі ілюзій, – казав мені батько. – Не уявляй собі його відчаю й рук, які він заламує собі від безсоння та гніву проти Бога, або проти себе, або проти людей. Адже в ньому немає нічого, хіба що зростає відсутність. Що він може мати спільного з людьми? Його очі витікають, а руки відпадають від нього, наче гілля. А з міста до нього долинає тільки гуркіт далекого возу. Життя годує його тепер тільки одним туманним видовищем. А видовище – це ніщо. Можна жити тільки з того, що ти перетворюєш. Ти не живеш тим, що складене в тобі, наче на складі. Жив би й цей прокажений, якби міг поганяти коня, носити каміння і допомагати споруджувати храм. Але йому все дають.

І все-таки утвердився звичай. Жителі міста приходили щодня, зворушені бідою прокаженого, й кидали свої пожертви понад палями, що стирчали, позначаючи межу. Отже, йому служили, прикрашали і вдягали його, мов кумира. Годували його найкращими стравами. А в святкові дні навіть ушановували музикою. Проте, якщо він мав потребу в усіх, у ньому ніхто не мав потреби. Він мав у своєму розпорядженні всі блага, але не мав ніяких своїх благ, щоб запропонувати їх.

– Отак і дерев’яні кумири, – казав мені батько, – яких ти обставляєш подарунками. А вірні перед їхніми обличчями запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають їхнє волосся коштовним камінням. Але, кажу тобі, юрба, що кидає цим кумирам золоті браслети й самоцвіти, лише збільшує їхню кількість, але дерев’яний кумир однаково лишається деревиною. Адже він нічого не змінює. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неї квіти.

Я бачив, як прокажений вийшов зі своєї халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Він був більш нечутливіший до гамору юрби, яка, проте, намагалася підлеститися до нього, ніж до морських хвиль. Він відділився від нас і тепер недосяжний. А якщо хтось із юрби виражав свій жаль, він дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своєї солідарності, відчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисує? Натомість, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнів ставав тоді видовищем і ярмарковою забавою, а втім, насправді неглибокий гнів, бо ми не належали до його світу, як діти навколо водойми, де крутиться одненький повільний короп; що нам до його гніву, бо що це за гнів, який не здатний бити й лише пускає пусті слова за вітром, що несе їх? Отже, він видався мені позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на півдні: закон дозволяв їм жебрати в оазах тільки з сідла своїх коней, бо вони не мали права спішуватися. Свої жебрацькі чаші вони простягали на кінці палиці. Дивилися суворими очима, проте нічого не бачили, бо щасливі обличчя для них були тільки мисливською територією. Але чому їх дратувало щастя, не менш чуже їхньому світові, ніж мовчазні ігри тваринок на лісовій галявині? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потім ступою їздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузці. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпіння наганяло страх. Нерухомі, вони були для нас лише повільним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни. Були для нас лише місцями, які проминають, закритими полями і оселями зла. Але чого вони чекали? Нічого. Адже чекають не від себе, а від когось іншого. Що гірше розвинена твоя мова, то брутальніші твої зв’язки з людьми, то менше ти можеш знати, що таке чекання і нудьга.

Але чого могли чекати від нас ці люди, такі цілковито відокремлені від нас? Вони не чекали нічого.

– Подивився, – казав мій батько. – Він уже навіть позіхати не годен. Він зрікся навіть нудьги, що є властивим людині чеканням.