Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 62

Цитадель
XLV

Оглавление

Увечері, коли я спускався зі своєї гори по схилу, де вже не знав нікого, мов людина, яку вже понесли на землю німі янголи, на мене зійшла розрада в старінні. Розрада, що я став деревом, обважнілим від гілля, загрубілим від мозолів і зморшок, і вже немов забальзамованим часом у пергаменті шкіри на моїх пальцях, і таким майже цілковито невразливим, немов я вже став сам собою. Я сказав собі: «Отой, що теж постарів, – чи зможе тиран залякати його запахом тортур, що є запахом кислого молока, і змінити в ньому бодай що-небудь, бо своє життя він тримає поза собою, наче розстебнутий плащ, який тримається тільки шнурочком? Отак я вже утвердив себе в пам’яті людей. І ніякі заперечення з мого боку вже не матимуть сенсу».

Знайшов я розраду і в тому, що вже не маю зв’язку зі своїми нутрощами, немов цю всю зашкарублу плоть я вже обміняв на легкі невловимі крила . Немов я гуляв, нарешті народившись із себе самого, в товаристві того архангела, якого я так шукав. Немов, покинувши свою давню оболонку, я побачив себе напрочуд молодим. І ця молодість складалася не з ентузіазму і не з бажання, а з незвичайної ясності. Ця молодість належала до того, що межує з вічністю, а не до того, що межує зі світанком неспокою життя. Вона була простором і часом. Мені здавалося, що вона увічнюється, досягши свого становлення.


Отак я став схожий на чоловіка, що підібрав по дорозі дівчину, яку штрикнули кинджалом. Він ніс її в сплетених руках, розпанахану і покинуту, наче пучок троянд, лагідно приспану полиском сталі й майже усміхнену, бо зіперлася своїм білим чолом на крилате плече смерті, він ніс її на рівнину, бо тільки там жили знахурі, здатні зцілити її.

«Дивовижна заснула дівчина, яку я наповню своїм життям, бо вже не переймаюся ані марнотою, ані люттю, ані претензіями людини, ані благами, які можуть дістатися мені, ані лихами, які можуть спіткати мене, а тільки тим, чому віддаю себе, і ось, несучи свою ношу до знахурів на рівнині, я стану світлом очей, пасмом кіс на чистому чолі, і якщо, зціливши, я навчу її молитися, досконала душа триматиме її прямо, мов стебло квітки, яку добре тримає її коріння…»

А проте я не замкнений у своєму тілі, що тріщить, мов стара шкаралуща. Під час повільного спуску схилом моєї гори мені здалося, ніби воно, наче широкий плащ, несе всі схили та всі рівнини, і, розкинуті тум і там вогники моїх осель, немов золоті зорі. Я гнуся, важкий від моїх дарів, наче дерево.


Мій народ спить: я благословляю вас, спіть далі.


Нехай сонце не квапиться витягти вас із ніжної ночі! Нехай моє місто має право ще спочити, перше ніж випробувати на світанку свої крила для роботи. Нехай ті, яких вразило вчора лихо і які мають ласку Господньої відстрочки, ще чекають, перше ніж брати на себе жалобу, або злидні, або приреченість, або квітучу проказу. Нехай вони лишаються в лоні Господа, всі прощені і всі прийняті.

Це я піклуватимусь про вас.

Мій народе, я чатуватиму над тобою: спи далі.

Повне зібрання творів

Подняться наверх